Те що оборонно-промислові комплекси західних країн дають "збій" у питанні темпів виготовлення озброєння вже можливо говорити доволі впевнено, бо розтягнуті технологічні цикли виробництва створюють ситуацію, коли за зброєю необхідно ставати у чергу наперед.
Наприклад, замовляти всього-на-всього 8 винищувачів F-16 у 2022 році для того, щоб отримати їх через п'ять років, як це зробила Болгарія. Або очікувати, як Угорщина на танки Leopard 2A7+ та PzH 2000 до 7 років. Навіть коли мова йде про дійсно термінову потребу, то на шість ЗРК NASAMS чекати до середини 2024, а на 18 одиниць САУ RCH 155 - два роки, це якщо говорити про випадки, які на пряму торкаються України.
Читайте також: Британія влаштувала "повітряний міст", по якому ЗСУ могли отримати 122-мм снаряди з Пакистану
Назвати це "екстреним постачанням" - вкрай важко. Питання виникають і відносно можливості підтримки ведення бойових дій високої інтенсивності протягом значного часу. Наприклад, питання розширення виробництва боєприпасів вже зараз підіймаються США на рівні всього НАТО, що потребує значно жорсткішої стандартизації. А значне розширення виробництва ПТРК Javelin, ракет GMLRS для HIMARS, поновлення виробництва Stinger тощо - потребує 2-3 років.
А на фоні агресії РФ багато країн світу починають виходити з "летаргічного сну" пацифістичної економії коштів на обороні та починають розширювати витрати на збройні сили, а це, знову таки, передбачає закупівлю нового озброєння.
Хтось зловив цей тренд раніше, наприклад, Польща, яка поставила собі вкрай амбітну мету ледь не повністю оновити свої збройні сили. Лише танків на рівні 2025 року Варшава планує мати під 800 одиниць Abrams, Leopard 2 та К2, на що готова витратити понад 4,5 млрд доларів.
До цього ще варто додати корейські САУ K9, винищувачі FA-50 та F-35, ЗРК Patriot та Sky Sabre, вертольоти AH-64E Apache та інше озброєння включно з півтисячею HIMARS чи його корейського аналога K239 Chunmoo. Загальний цінник такого переозброєння потребує окремої публікації, але мова йде про астрономічні цифри.
В цей час й інші країни починають "застрибувати" у потяг, наприклад Чехія стрімко вдвічі збільшує замовлення на F-35 та разом зі Словаччиною оперативно завершує конкурс на заміну радянських БМП і обирає CV90 з правом локалізації виробництва.
За цим трендом неодмінно підтягнуться й інші країни Європи, які оцінюють власні бойові можливості відносно поточних загроз на прикладі агресії РФ. Навіть Німеччина несподівано замовляє F-35 попри наявність власного виробництва Eurofighter. А у Франції вже розуміють, що 7% збільшення витрат на оборону не вистачить для перетворення суто експедиційних сил для дій у колоніях на європейську армію. Бо 76 одиниць САУ Caesar та 222 танки Leclerc на 115 тисяч сухопутних військ - якось замало.
На фоні цього загальна картина по всім збройним силам ще чотирьом основним європейським країнам НАТО, Великобританії, Німеччини, Італії та Франції, сумарно: 600 одиниць 155-мм артилерійських систем та 900 танків. Тобто приблизно ж стільки, скільки планує мати Польща на рівні 2025 року. А це, до речі, говорить і про поточні запаси навіть банальних снарядів, які розраховані саме на таку кількість артилерії та танків.
А ще світовий оборонний ринок очікує насправді тектонічний здвиг, який знову таки пов'язаний з РФ. Точніше з тим, що тепер закуповувати у неї озброєння - ризикувати потрапити під вкрай жорсткі санкції від США та зневагу від цивілізованого світу на додачу.
І країни, які орієнтувались на російську зброю, тепер будуть обирати між пропозиціями США, ЄС або Китаю. А від цього зброї у світі знову ж таки, не стане більше. До цього ще треба додати й майбутню остаточну відмову світу від залишків радянського озброєння, бо питання де до нього брати боєприпаси та запасні частини стає ще більш актуальним.
І весь цей процес впирається у вже згадані виробничі цикли та максимальну виробничу потужність оборонних підприємств. Що з цього випливає - дефіцит, бо навіть маючі гроші неможливо отримати бажане одразу, а лише встати у чергу та всіма силами тримати в ній місце.
Звісно західна оборонна промисловість відповість на це. Тим паче її всіма силами підштовхують до розширення виробництва озброєння, доводячи, що це довготривалий тренд і необхідно взагалі створити західний колективний оборонно-промисловий комплекс. Але це питання часу, який знадобиться лише на розширення виробництва, яке впирається не тільки у пропускну спроможність заводів, які виробляють кінцеву продукцію, а й кратного підвищення виробництва всіх комплектуючих.
До того ж є ще один, на перший погляд, неочевидний аспект, коли мова йде про потужне розширення виробництва. Останній раз це відбувалось під час Другої Світової війни. І тоді дійсно за декілька років зокрема у США була створена оборонна промисловість, яка за день випускала по півсотні літаків та танків, а есмінці спускала на воду ледь не раз на тиждень.
Але це відбулось за умов індустріальної економіки, коли один Ford за роки війни виробив 278 тисяч танків, вантажівок та джипів (описки немає) та ще 8 тисяч бомбардувальників B-24. І це сталось в умовах доступу до вільних професійних робочих рук. Чи здатна на це сучасна пост-індустріальна економіка західних країн - питання виключно риторично-теоритичне.
Саме тому, схоже, що поки ознак до аналогічного розгортання виробництва озброєння не вбачається, як і можливостей його реалізувати. А це означає довготривалий тренд з високого попиту та дефіцит. І звісно тут почнуть працювати звичайні механізми ринку, коли попит будуть намагатися задовольнити.
Не виключно, що для задоволення потреб буде навіть змінено поточний концептуальний підхід, коли розробка нового озброєння та підготовка виробництва займає з десяток років, бо це ж "сучасна високотехнологічна зброя". А замість цього панувати почне тренд "швидко, масово, дешево", з наявних масових компонентів, з мінімалістичними строками розробки та технологією виробництва.
Читайте також: Скільки часу та грошей знадобиться, щоб самостійно розробити ударний гвинтокрил на заміну Мі-24
