xcounter

Тектонічна зміна в ОПК України, яку мало хто помітив

Україна інтегрується у систему світової безпеки
Україна інтегрується у систему світової безпеки

ОПК України найближчі роки може зіткнутися з потужною конкуренцією з боку іноземних компаній

Довгий час наша вітчизняна "оборонка" була річчю "самою у собі", яка майже повністю працювала у відриві від сучасних процесів на міжнародному ринку озброєння. Але 2021 рік приніс насправді тектонічну зміну у рельєф українського оборонного комплексу - іноземні оборонні компанії започаткували спільні проекти. І не тільки в інтересах ЗСУ, а й третіх країн.

Разом з тим все чіткішим стає ризик ситуації, коли для України буде відведена роль лише покупця озброєння. В цій ситуації Defense Express вирішив розібрати всі плюси та ризики цього процесу.

Читайте також: В РНБО підбили попередні підсумки щодо виконання ДОЗ-2021

Ізольований ОПК

В першу чергу треба усвідомити, що на міжнародному ринку озброєння кордони є досить умовними й загальна тенденція транскордонності є важливим фактором успіху оборонних гігантів.

F-35A Lightning II
F-35 - один з прикладів міжнародної кооперації, у його виробництві приймають участь ОПК десятка країн

Наприклад, доволі важко визначити основну країну, в якій базується Airbus чи MBDA, які є трансміжнародними корпораціями. Також треба враховувати, що оборонні гіганти завжди намагаються створити у головних країнах-покупцях свої відокремлені підрозділи для того, щоб вважатись "вітчизняним постачальником".

Зокрема, таким шляхом пішла британська BAE Systems, яка створила окремий підрозділ у США. І якщо базова компанія продає озброєння на 24 млрд доларів та займає за цим показником 6 місце у світі, то американська - 12 млрд доларів та 11 місце.

BAE Systems
BAE Systems - це не тільки авіаносці, а й танк Challenger 2, БМП CV90 та САУ Archer

Таким самим шляхом створення регіональних підрозділів пішли Lockheed Martin, General Dynamics та багато інших компаній. І це не говорячи про численні міжнародні проекти заради яких створюються окремі спільні підприємства.

На противагу цим процесам в Україні подекуди у суспільстві зміцнилась думка, що вітчизняний ОПК має бути абсолютно закритим, як у часи СРСР. І все необхідно робити самостійно у всіх сферах від кораблебудування до винищувачів п’ятого покоління.

Що більш дивно, це має бути добровільним рішенням, а не зумовлено світовим бойкотом та санкціями, як це зараз відбувається у РФ чи КНДР.

НК-32 Ту-160
Збирання двигуна НК-32 для Ту-160М на російському "ОДК-Кузнецов"

Перші ластівки

Довгий час Україна залишилась поза цими процесами, поодиноко "відстрілюючи" спільним експортними проектами, як, на приклад, з бойовим модулем Serdar - результатом роботи ДККБ "Луч" та турецької Aselsan для озброєння бронеавтомобілей на замовлення Катару.

Проте зараз, як говорять, процес пішов. Першою ластівкою стала Туреччина, яка максимально зацікавлена не тільки купляти, наприклад, українські двигуни, та продавати ті ж Bayraktar TB2 від Baykar, а й будувати сучасну кооперацію на рівних умовах.

Наприклад, Baykar у 2021 році розпочав створення в Україні сервісного центру та заводу з виробництва БПЛА. І зробив це за власні кошти, придбавши землю та зробивши ставку саме на Україну, попри аналогічні пропозиції з Польщі та Азербайджану.

І після того, як завод почне працювати, а за планом це найближчі кілька років, то постане логічне запитання, а до якого ОПК належить це підприємство? На ньому на території України будуть працювати українці, виробляючи БПЛА не тільки для України, але і на експорт іншим замовникам та сплачуючи податки в український бюджет, але завод буде належати турецькій компанії. Відповідь на це питання може вважатися складною, якщо не зрозуміти, що на сучасному ринку озброєння кордони існують лише навколо країн-ізгоїв.

Цілком очікувано, що аналогічна співпраця може бути розширена з тим же Aselsan, який вже відкрив в Україні свій офіс. І з яким існують цілий ряд проектів, включно з модернізацією вертольотів турецькими оптико-електронними станціями, або пропозицією з інтеграції бойових модулів на українські бронемашини від "Практики".

І ці проекти не треба розглядати виключно у сенсі, що вони призначені для ЗСУ, бо це створення спільних продуктів для замовників по всьому світу.

Ще один приклад - корвети класу Ada, корпус якого вже добудовують у Туреччині, а оснащувати вже будуть в Україні. Але, звісно мова повинна йти не тільки про Туреччину.

Свого часу Україна відверто втратила можливість спільного виробництва з польською WB Electronics баражуючого боєприпасу Warmate, який активно постачається не тільки польському війську, а успішно йде на експорт. В результаті, поляки просто закуповують в Україні бойові частини до нього.

Аналогічний результат, судячи з усього, спіткав і співпрацю з чеською Excalibur Army, яка ще у 2018 році погодилась локалізувати виробництво в Україні колісної САУ Dana. А поки постачає доопрацьовані шасі Tatra для РСЗВ "Буревій".

Розуміння ризиків

Паралельно з цими більш ніж позитивними проектами від країн, які у справах, а не словах, підтримують Україну та готові на локалізацію та взаємовигідну співпрацю, існує ризик появи "негативних сценаріїв", коли Україна буде лише покупцем.

Особливо це буде відчуватися при намірах закупити сучасне, високотехнологічне та вкрай дороге озброєння: багатоцільові винищувачі та зенітні ракетні комплекси. Справа в тому, що пропозицій цього виду озброєння у світі, м’яко кажучи, не багато.

Mim-104 Patriot
Для розуміння, одна батарея Patriot - близько 1 млрд доларів

Також вкрай обмежений час для планомірної заміни системи ППО та тактичної авіації. А розраховувати можливо виключно на пільгові умови кредитування цих проектів, кожен з яких 5-10 разів перевищує весь річний бюджет Міноборони на закупівлю всього озброєння. Тобто поле для "маневру" під час перемовин - більш ніж обмежено.

А за весь 2021 рік з боку держави не було ініційовано жодних перемовин з гіпотетичними постачальниками. А пропозиції від українського ОПК стосовно тих самих ЗРК - ігноруються.

І потрібно розуміти, що якщо роль України буде зведена лише до "покупця", без надання можливостей навіть самостійного сервісного обслуговування, то вартість експлуатації такого закордонного озброєння зможе легко "проїсти" діру в оборонному бюджеті.

Цілком аналогічні ризики існують і для всього того озброєння, яке Україна вже закупила, включно з вертольотами Airbus, або збирається отримувати, як британські катери.

Airbus Н125 ДПСУ
Airbus Н125 ДПСУ, одне з питань - вартість обслуговування

Також слід звернути увагу, що зараз для українського та закордонного озброєння діють різні правила закупівлі. Українські мають пройти державні чи визначальні відомчі випробування, які у реальності тривають три-чотири роки. А закордонні - лише підтвердити заявлені ТТХ, на що необхідно до декількох місяців.

Тобто на практиці головним фактором протекціонізму власного ОПК є лише відверто замалий бюджет Міноборони України.

ЗСУ

В цих умовах цілком логічним було б наслідування міжнародного досвіду із впровадженням обов’язкової участі вітчизняної "оборонки" у, як мінімум, сервісному обслуговуванні, а бажано - локалізації іноземного озброєння та військової техніки.

Бо останнє, якраз і є тим "вікном можливостей" з отримання нових компетенцій, впровадження дійсних західних стандартів виробництва та оновлення технологічної бази. Без цього Україна може доволі швидко залишитись без власного ОПК, який буде легко "розчавлений" світовими оборонними гігантами.

Бо для розуміння порядку цифр, всі підприємства "Укроборонпрому" за рік продають озброєння приблизно на 1,3 млрд доларів. А п’ятірка провідних оборонних компаній з США - на 183 млрд.

Читайте також: Туреччина майже на 1 млрд доларів наростила експорт продукції оборонної та авіаційної промисловості за 2021 рік