На початку нового року Defense Express традиційно зосереджує увагу на критичних завданнях, які кидає час перед українським оборонно-промисловим комплексом.
Постійна загроза російського вторгнення, яким Кремль шантажує Україну та весь цивілізований світ, у найкращих традиціях КНДР, необхідність оновлення застарілого радянського озброєння та конкуренції з боку іноземних компаній, які все частіше заходять на український ринок - все це головні виклики, які відбуваються на фоні неможливості запланувати роботу та доволі сумнівної "трансформації" українського ОПК.
Читайте також: Топ-5 найпопулярніших відео Defense Express 2021 року на мільйон переглядів
Задача на мільярди
Про необхідність оновлення парку радянських ЗРК Defense Express говорив вже просто нескінченну кількість разів: наводив приклади цін на закордонні зразки, строки та кошти на вітчизняні розробки, показував досвід інших країн.
Проте, з часу оголошення Візії Повітряних Сил ЗСУ влітку 2020 року - нічого не змінилось. Звісно, від проголошення планів, у країні не з’явились "зайві" мільярди доларів на закупівлю Patriot та NASAMS. Проте відповіді на питання, чому не почати фінансування у розмірах 40 та хоч навіть 100 млн доларів на розробку власних зразків - не відомо.
А разом із ЗРК необхідно оновлювати й тактичну авіацію. І якщо у випадку побудови ППО ще є надія створити власні комплекси, то єдиним реалістичним варіантом з повітряним компонентом є виключно закупівля іноземних зразків. Якщо дуже пощастить - із локалізацією виробництва.
І це завдання ще масштабніше, бо приклад Фінляндії красномовно показує скільки зараз коштує оновити парк тактичної авіації - 11 млрд доларів за 64 одиниць F-35A. Якщо хтось вважає, що літаки 4+ покоління будуть значно дешевші - то ні. Серед альтернатив за ці кошти у конкурсі HX Fighter були 64 оновлених F/A-18E/F та 14 "ребовських" F/A-18G або 64 Saab JAS 39 Gripen E/F з двома AWACS-літаками GlobalEye.
Бо часи, коли Швеція майже задарма роздавала свої Gripen - давно минули. А популяризована вартість F-16 у 40-50 млн доларів, стосується лише армії США. Бо для інших країн він коштує 130-150 млн доларів - у контракт намертво "зашивають" озброєння, навчання та інші супутні послуги.
В українських реаліях, ще теоретично залишається надія піти на "секонд-хенд", коли якась країна буде переходити на F-35, та купити у неї вживані винищувачі 4+ покоління. І фактично замінити 30- та 40-річні машини на 10- та 20-річні після капітального ремонту та модернізації.
Тобто для української оборонки, а точніше державних органів, які мають нею опікуватись, головним завданням у 2022 році буде все ж таки початок реалізації власних проектів у сфері зенітних ракетних комплексів,, що дозволяє вивільнити кошти для закупівлі тактичної авіації та зробити максимальний акцент на локалізації її виробництва та обслуговування.
Звісно, для багатьох посадовців, які сьогодні мають прийняти ці рішення, строки реалізації цих проектів виходять за рамки традиційних строків каденцій у декілька років. І мабуть, саме тому, питання: що буде вже через 8 років - знаходиться поза межами їхнього прогнозування чи навіть уяви. Проте чим буде захищено українське небо у 2030 році залишається відкритим. А від вигляду того, що проблеми немає - вона не зникає.
Серійність та плановість
Попри всю складність 2021 рік продемонстрував, що український ОПК здатний реалізувати важливі проекти, які "одним пострілом" здатні розв’язати одразу декілька проблем. Т-64БМ2 та БМП-1ТС, як прагматичні уніфіковані рішення одразу нівелюють проблему з "зоопарком", дефіцитом комплектуючих та підвищують боєздатність підрозділів.
Проте традиційним для української оборонки залишається питання серійного випуску машин у необхідній кількості. І цікаво, що в цьому випадку мова йде не про виробничі потужності, а про відсутність можливості передбачити замовлення.
Бо фактично попри декларування трирічного оборонного замовлення, кожен рік починається з того, що підприємства не знають чи буде в них робота, а якщо навіть буде, то коли надійдуть гроші. Бо ДОЗ залишається не чітким планом з коштами, часом та кількістю, а документом в який постійно вносять зміни, відкидаючи одні зразки та замінюючи їх іншими, коригуючі кількість та строки.
Тобто українські оборонні підприємства продовжують йти на осліп без жодної впевненості у тому, що завтра їх продукція буде потрібна. А це, звісно, не дозволяє розширювати виробництво, бо жодних гарантій того, що воно не буде припадати пилом без замовлень - немає.
Щобільше, 2021 рік продемонстрував, що навіть розпочинати роботу з надією на замовлення від Міноборони - доволі ризиковано. Приклад з конкурсом "Сайгак" із заміною УАЗиків, який мав стати першим випадком, коли для нового зразка озброєння оголошуються бажані ТТХ та строки, а всі охочі беруть участь у порівняльних випробуваннях, які і визначають переможця - провалився з тріском.
І, якщо говорити відверто, підприємствам ще пощастило, що мова йшла про відносно дешевий позашляховик. А якби мова йшла про розробку, наприклад, важкої БМП протягом декількох років…
Тобто Міноборони, має бути "базовим замовником" та точкою опори для вітчизняного ОПК, демонструючи послідовність та стабільність у своїх рішеннях. Також варто звернути увагу і на роль Мінстратегпрому, який хоч і був створений у 2020 році, проте за цей час, на превеликий жаль, так і не продемонстрував можливість ефективно працювати на стратегічному рівні.
Задача - вижити
У цьому ж матеріалі дуже хотілось розповісти про потужні плани масового переозброєння українського війська. Проте насправді головним завданням вітчизняного ОПК у 2022 році буде лише одне - вижити. Бо цей рік проходить під знаком чергових "реформ з метою підвищення ефективності".
Мова йде про трансформацію підприємств "Укроборонпрому", яка може "стриножити" державні підприємства. Бо весь цей процес відбувається в умовах "юридичного болота" з паралельним правовим полем та можливістю легко знищити та "розпилити" підприємства під гаслом реформування.
На фоні цього на український оборонний ринок все частіше заходять іноземні компанії. І якщо одні готові на локалізацію виробництва та спільну роботу, як, наприклад, турецький Baykar чи Aselsan, або чеська Excalibur army. То інші готові продавати лише готове, а ще потім брати кошти за сервісне обслуговування. І, звісно, отримають на цій ниві виключну підтримку своїх урядів.
Що більше, зараз для українських та закордонних зразків озброєння діють різні правила за якими вони можуть закуповуватись для Збройних Сил України. Українські - мають пройти карколомні багаторічні державні чи визначальні відомчі випробування. І у реальності вони легко можуть тривати три-чотири роки. А закордонні - лише підтвердити заявлені тактико-технічні характеристики, на що необхідно до декількох місяців.
В цих умовах вітчизняним зброярам може бути легше зареєструвати у тій же Польщі "офіс" і вже з нього "постачати" свою продукцію для українського війська. І на жаль, саме про такий варіант все частіше говорять директори українських приватних оборонних підприємств.
І залишається лише сподіватися, що у 2022 році держава й українські зброярі не просто "почуть один одного", а перейдуть на новий рівень співпраці.
Читайте також: Чи справдилися очікування від 2021 року в ОПК України: гострий матеріал, який нікому не сподобається
