Туреччина, як і Україна, вирішує питання глобального оновлення власної системи ППО, успішно реалізуючи державну програму з розробки цілої низки комплексів. Defense Express мав можливість ознайомитись з розробками турецького ОПК у сфері протиповітряної оборони та порівняти їх з українськими проектами.
Мова піде про лазерний комплекс протидії дронам та баражуючим боєприпасам Alka, ЗРК ближньої дії Sungur, малої дальності HISAR-А та середньої дії HISAR-O, а також Siper, який знаходиться на останній сходинці турецької системи ППО та має забезпечити знищення цілей на відстані понад 80 км.
Читайте також: Кремль виводить на дуель з "Нептуном" свій модернізований протикорабельний "Бал"
Всі вони створюються з опорою на власні сили - потенціал компаній Roketsan та Aselsan. Але попри те, що в Україні є аналогічні за потенціалом ДККБ "Луч", "Іскра" та КБ "Південне", поки грошей у державі на їх проекти ЗРК не знайшлось.
Довгий час Анкара залежала від іноземних комплексів ППО. На озброєнні турецької армії знаходяться американські зенітні ракетні комплекси MIM-23 Hawk та MIM-14 Nike-Hercules, які були розроблені ще у 50-х роках минулого сторіччя.
А контракт із закупівлі чотирьох дивізіонів російських С-400 за 2,5 млрд долларів у 2017 році став для Туреччини важким випробуванням на геополітичній арені, на якій Анкара намагається отримати новий та значно поважніший статус.
І попри традиційне "победобесіє" Кремля зі свого успіху на ринку озброєння, у підсумку, країна-член НАТО отримала у своє розпорядження найновіший російський комплекс ППО. А перше, що зробила - перевірила роботу його радіолокаційних станцій на власних же винищувачах, отримавши доволі вагомий об’єм даних для аналізу.
Ще один факт: активна робота турецького ОПК зі створення власних зенітних ракетних комплексів розпочалась ще на початку 2010-х років. І одразу ж передбачала створення всіх видів комплексів, включно зі Siper, який позиціонується, як аналогічний за можливостями російському С-400. А сумарні кошти, які були вкладені у розробки вже перевищують мільярд доларів.
Також варто звернути на системність підходів турецького ОПК, який з нуля створює власну систему ППО, розуміючи всі сучасні загрози. Наприклад, окрему увагу було приділено захисту від абсолютно нової зброї - малорозмірним дронам та баражуючим боєприпасам.
Alka
Alka - це комплекс протидії та знищення БПЛА за допомогою лазера, який був розроблений турецькою компанією Roketsan. Він здатний самостійно виявляти дрони за допомогою РЛС та оптично-прицільної станції, глушити БПЛА на відстані до 4 км та знищувати їх на відстані 1 км.
Потужність лазера - 50 кВт, що дозволяє "пропалювати" корпус БПЛА, або дистанційно підривати бойову частину баражуючого боєприпаса. Звісно це потребує високої точності наведення, щоб тримати "лазерну пляму" чітко у одному місці. Тому супроводження цілей відбувається у автоматичному режимі.
Також комплекс здатний діяти у єдиній системі оборони об’єкту, коли декілька лазерних установок встановлені по-периметру, забезпечуючи круговий захист з будь-якого напряму, а керування здійснюється з одного пункту управління.
Загалом Alka розглядається, як ефективний засіб захисту від нападу малорозмірних дронів, зокрема і тих, які діють у складі зграї. В першу чергу завдяки комбінації РЕБ та лазерної системи, яка має мінімальну вартість "пострілу".
Наприклад, для гарантованого знищення дрона автоматичними гарматними системами необхідно витратити значну кількість боєприпасів, що тягне за собою значне зменшення ресурсу ствола та автоматів заряджання. А якщо мова йде про зенітні ракети, то їхня вартість може перевершити вартість цілі на порядки. Тобто, у площині економічності, лазер значно випереджає більш традиційні системи.
Попри те, що комплекс був публічно продемонстрований лише у 2019 році, турецька армія його вже експлуатує і, за непідтвердженими даними, вже набула реального бойового досвіду використання Alka у Лівії. Зокрема існує інформація що за допомогою саме цього лазерного комплексу був знищений розвідувально-ударний дрон китайського виробництва Wing Loong II.
На жаль, нам не відомо жодної української розробки подібного лазерного комплексу. Хоча, як говорять, місце у строю українського війська для подібних систем є, а питання чим збивати малорозмірні БПЛА залишається відкритим.
Sungur
Звісно Alka не здатна протидіяти повнорозмірним літакам та вертольотам, тому на наступному рівні власної турецької системи ППО знаходиться більш традиційний зенітний ракетний комплекс.
Sungur - це малогабаритний зенітний ракетний комплекс ближньої дії. Він має настільки невеликі розміри, що його можливо встановити навіть на легку бронемашину, а також на кораблі чи взагалі - у стаціонарному варіанті.
Фактично сам модуль озброєний чотирма ракетами із тепловим наведенням дальністю дії до 8 км та до 4 км по висоті, а за вивявлення та наведення на ціль використовується оптико-прицільна станція від Aselsan.
Таким чином, Sungur є класичним ЗРК ближньої зони, який не має власної радіолокаційної станції та здатний вести вогонь непомітно для противника.
Якщо порівнювати його з тими комплексами, які стоять на озброєнні української армії, то його найближчим аналогом буде "Стрела-10". Але ці комплекси вже потребують заміни і київське КБ "Луч" пропонує для цього власну розробку - об’єднання ракети РК-10 та прицільно-оптичної станції ОПСН-І від "Ізюмського приладобудівного заводу".
Але поки проект КБ "Луч" не отримав державного фінансування, тому нам залишається лише сподіватись, що це відношення до вітчизняної розробки буде змінено. Бо ракети до "Стріли-10" вже знаходяться на межі вичерпання гарантійного зберігання.
HISAR
Досі не отримав належної державної підтримки і ще один проект КБ "Луч" - зенітна ракета "Корал" з активною головкою самонавдення. Вона має дальність до 30 км та мінімально гарантовану висотність у 10 км.
"Корал" виконаний у доволі помірних габаритах з довжиною у 4,3 метри та вагою у 300 кг, з яких 25 припадають на бойову частину. Це дозволяє говорити про можливість її встановлення на малорозмірних мобільних наземних платформах та кораблях.
І у КБ "Луч" запевняються, що готові вийти на випробування з "Коралом" вже через кілька років після отримання фінансування. Проте, як і у випадку з РК-10, грошей вітчизняні зброярі досі і не побачили.
На противагу, у Туреччині опанування аналогічних можливостей стало державною стратегічною програмою під контролем уряду. Мова йде про проект Hisar, який стартував у 2007 році та передбачає створення двох зенітних ракетних комплексів: малої дальності HISAR-А та середньої дії HISAR-O.
Завдання з розробки було поставлено двом найпотужнішим турецьким компаніями - Aselsan, який взяв на себе всю наземну частину та Rocketsan - який почав розробку ракет. Лише на початку вартість робіт оцінили близько 600 млн доларів, але згодом вартість зросла.
Справа в тому, що перші варіанти комплексу, які здійснили перші пуски у 2013 та 2016 роках почали доопрацьовувати, як говорять, з коліс. В результаті були імпортозаміщенні деякі компоненти, а дальність дії зросла. Оновлені комплекси отримали додатковий індекс "+".
У 2020 році HISAR-А+ вже пройшов фінальні випробування і почалось його серійне виготовлення для турецької армії. На черзі - HISAR-O+, який у цьому році вже відстрілявся на максимальну дальність.
Якщо говорити про тактико-технічні характеристики, то HISAR-А+ забезпечує знищення цілей на дальності до 15 км та на висоті, орієнтовно, близько 10 км. Весь ЗРК змонтовано на одній гусеничній платформі, на якій розмістились чотири пускових та радар, який здатний виявляти цілі на відстані понад 25 км, а також оптико-прицільна станція.
Таким чином HISAR-А+ має забезпечити захист армійських підрозділів у ближній зоні і фактично діяти разом із вже згаданою Alka та самохідним 35-мм гарматним комплексом Korkut.
Водночас комплекс HISAR-O+ забезпечує знищення цілей у 25-км зоні та на висотах до 20 км. Він відноситься до зентіно ракетних комплексів середньої дальності.
У його складі: командний пункт, РЛС, три пускові установки (по шість ракет на кожній), машина з оптико-тепловізійною станцією та машина прийому даних від літаків типу AWACS.
Цікаво, що ракети для обох комплексів від Rocketsan максимально уніфіковані, що значно спростило розробку та їх експлуатацію. А замість радіолокаційної головки самонаведення було прийнято рішення встановити теплову та радіокомандну систему керування.
Siper
На останній сходинці турецької системи ППО знаходиться комплекс Siper, раніше відомий, як HISAR-U. Свій перший постріл він здійснив лише у листопаді цього року та має завершити випробування на рівні 2023 року. Оціночна вартість розробки цього комплексу - 0,5 млрд доларів.
Тактико-технічні характеристики Siper тримаються у секреті, проте очікувальна дальність знищення цілей має становити близько 80 км, а по висоті понад 20 км. На відміну від HISAR, Siper має активну радіолокаційну головку самонаведення, а висока енергетика двоступеневої ракети має забезпечити перехоплення балістичних цілей.
Повертаючись до України варто сказати, що свої проекти комлексів великої дальності пропонують одразу два конструкторських бюро: "Луч" та "Південне".
Кияни пропонують проект з максимальною інтеграцією вже наявних розробок: радари від запорізької "Іскри", командний пункт та ряд інших систем від "Нептуна", а у створенні ракети використати напрацювання з "Вільхи". В результаті цей ЗРК має знищувати аеродинамічні цілі на відстані понад 100 км.
За словами Олега Петровича Коростильова, це дозволяє говорити про строки розробок лише у два роки та 40 млн доларів.
Водночас проект дніпрян з КБ "Південного" під назвою "Кільчень" більш амбіційний та передбачає створення комплексу з ракетою, яка буде здатна знищувати цілі на відстані до 280 км. А серед можливих цілей вказуються балістичні ракети.
Приблизні строки та вартість робіт у КБ "Південному" не називають. Проте ані проект КБ "Луч", ані "Кільчень" фінансування так і не отримав, а розмови про них, на жаль, не вийшли за межі презентацій, попри те, що граничні строки експлуатації С-300 в українському війську, відповідно до Візії Повітряних сил, завершуються ще до 2030 року.
Отже маємо дуже похмурий висновок. Граничні строки експлуатації всіх наявних у Збройних Силах України зенітних ракетних комплексів спливають десь на рівні 2030 року. Проте жодних кроків щодо фінансування вітчизняних проектів так і не зроблено. Також доволі сумнівно виглядає можливість знайти у бюджеті 3-5 мільярда доларів лише на ЗРК типу Patriot, для того щоб хоча б частково оновити українську систему ППО закородонними зразками.
На тлі українських реалій, Туреччини є красномовним прикладом того, що ставка на власні сили цілком виправдана. Бо розробка всієї лінійки ППО для Туреччини коштувала меньше, ніж чотири вже готових дивізіона російських С-400. Головне - повірити у власні сили. У іншому випадку - захищати мирне небо у 2030 році від загроз XXI сторіччя будуть комплекси часів СРСР.
Читайте також: Турецький Altug та український БТР-4МВ1: порівнюємо чим відрізняються найновіші бронемашини (відео)
