Видання Politico розповіло, що зараз США працюють над оснащенням наших літаків МіГ-29 ракетами "повітря-повітря" AIM-120 AMRAAM. При цьому проблематику робіт це видання описало так – треба зрозуміти, чи вдасться фізично адаптувати наші літаки під американські AMRAAM, і найголовніше – чи зможе бортова апаратура МіГ-29 тримати надійний "контакт" із AIM-120 так, щоб стрільба цими ракетами була ефективною.
Портал The Drive розписав питання більш детально, і там картина по роботам виглядає значно ширше. А якщо ще й узагальнити все викладене далі, то виходить такий висновок - роботи по "переробці" радянських винищувачів під AMRAAM насправді є безперспективними та ведуть в нікуди.
Читайте також: Звідки Україна взяла деталі до МіГ-29, якщо Польща чи Словаччина офіційно нам не давали літаки
Для початку, автори The Drive говорять про те, що базове завдання – це забезпечити не тільки фізичну можливість запуску AIM-120 із МіГ-29, але і "безпечний відстріл при різних аеродинамічних сценаріях" також. На перший погляд, фраза звучить абстрактно, але тут варто нагадати про те, що наприклад для запуску протирадіолокаційної ракети AGM-88 HARM наші літаки мають піднімати ніс на 30 градусів вгору.
Необхідність постійного "контакту" між бортовою апаратурою винищувача та ракетою AIM-120 теж має свій прикладний сенс. Залежно від модифікації, дальність запуску ракети "повітря-повітря" AMRAAM може коливатись від діапазону 50-70 км до 180 км (найновіша модифікація AIM-120D). Але щоб забезпечити максимальну дальність стрільби, літак повинен "контактувати" з ракетою уже навіть після запуску. Що уже, за оцінками опитаних Defense Express експертів, вимагатиме переробки до 60% бортової апаратури, при невеликому залишку ресурсу планера.
Окреме цікаве питання, яке ставлять автори The Drive – а під яку саме модифікацію AIM-120 американці модернізують наші МіГ-29.
Бо є базова версія AIM-120A, прийнята на озброєння ще в 1991 році. Є вдосконалена версія під індексом AIM-120B із модернізованою системою наведення, що прийнята на озброєння в 1994 році. А є і більш досконала версія AIM-120C, перші варіанти якої почали надходити на озброєння з 1996 році – візуально відрізняються укороченішим хвостовим оперенням (для адаптації під F-22 Raptor) та мають більш стійку до завад систему наведення і покращені ракетні двигуни для більшої дальності польоту. А "вершиною досконалості" в цьому ланцюжку є ракета версії AIM-120D із дальністю стрільби до 180 км.
Але даліі ці всі характеристики по AMRAAM у випадку із МіГ-29 та іншими радянськими літаками навряд чи мають сенс, бо є така базова проблема - радари на наших винищувачах "не бачать" на ту дистанцію, що необхідна для наведення AIM-120.
"Возитись" із адаптацією AIM-120 під наші МіГ-29 американці вважають за потрібне, бо вважають що запас доступних ракет типу Р-27 у світі насправді обмежений.
На цьому тлі тоді нелогічним виглядає факт, що американці спочатку адаптували наші винищувачі під протирадіолокаційні AGM-88 HARM, потім під керовані авіабомби JDAM, і лише зараз – під ракети "повітря-повітря" AIM-120. Але далі автори The Drive дають своє пояснення: адаптація під HARM та JDAM не вимагала суттєвих переробок в літаках, тому тут роботи пішли "шляхом найменшого спротиву".
Автори The Drive вважають, що як тільки інтеграція AIM-120 під наші МіГ-29 завершиться успіхом, тоді винищувачі ЗСУ матимуть більші можливості не тільки для боротьби з літаками ворога. Але й для знищення крилатих ракет та "літаючих мопедів" рашистів також.
Але зважаючи на вищевикладене, реальність виглядає діаметрально протилежною - адаптація винищувачів радянських типів під західні AMRAAM виглядає безперспективною, тому краще одразу перейти до питання передачі "штатних" носіїв ракет AIM-120. Наприклад, тих же F-16.
Читайте також: Як різні країни намагались модернізувати свої МіГ-29, і що у них вийшло
