В історії імпровізованих засобів протиповітряної оборони є і такий цікавий приклад: збройні сили СРСР на повному серйозі відпрацьовували, як Ми-24 з ракетами Р-60 збиватимуть малорозмірні повітряні цілі, що летять з малою швидкістю на невеликій висоті. Особливим "стимулом" до такої практики став провал 1987 року, коли славнозвісний Матіас Руст на своєму літаку долетів до Москви та приземлився на "Красной площади".
Хоча й до цього радянські вертолітники готуватись до повітряних боїв на своїх Ми-24 проти американських AH-1 Cobra, хоча розуміли, що у їх "опонентів" із США у випадку реальної сутички шанси на перемогу значно вищі, за рахунок кращого огляду та маневреності, та менших габаритів гвинтокрилих машин.
Читайте також: У Австралії півсотні F/A-18 на складі - все що потрібно просто передати їх Україні
У відкритих джерелах згадується, що загалом на весь Радянський Союз в 1980-х роках було укомплектовано всього декілька ескадрилій на Ми-24, "заточених" саме під завдання ППО. Але з іншої сторони, тут цікавішою є скоріше концепція, в рамках якої все відбувалось.
Як показують фото у відкритому доступі, могло практикуватись два варіанти підвіски Р-60 – або чотири ракети на основних вузлах, або чотири ракети на вузлах для підвіски протитанкових керованих ракет, або ж інші комбінації. При цьому для прицілювання та ведення вогню використовувався штатний бортовий приціл АСП-17В.
А далі ми побачимо ось такий парадокс. З однієї сторони, формат патрулювання на Ми-24 з ракетами Р-60 радянські військові використовували саме у прикордонних районах, наприклад Калінінградської області Росії чи на летовищах в країнах Центральної Азії.
А з іншої сторони, були "технологічні" нюанси, на тлі яких взагалі не зрозуміло, для чого відпрацьовувався цей варіант Р-60 під Ми-24: наприклад, якщо під час навчальних стрільб по САБам (освітлювальним авіабомбам) все спрацьовувало "як слід", то під час навчальних атак на вертольоти чи літаки з поршневими двигунами (які відпрацьовувались в умовах Центральної Азії) голівки самонаведення ракетзахоплювали ціль на дистанції лише в 600 метрів. Чому при цьому не спробували варіант із підвіскою під Ми-24 значно досконаліших Р-73 – історичній науці лишається невідомим.
На цьому тлі виглядає ледь чи не ідеально, що в реаліях 2022-2023 років у воюючій Україні ніхто публічно не пропонував варіант для боротьби дронів-камікадзе іранського виробництва Shahed-136 озброїти Мі-24 ракетами Р-60 чи Р-73.
Не тільки тому, що такий комплекс в реальних умовах міг спрацювати зовсім не так, як слід. Але й через ресурсні обмеження також: в поточних умовах ЗСУ, очевидь, не мають "зайвих" Р-60 або Р-73, а особливо тих же Мі-24, які потрібніші для ударів по військам окупантів на передовій. Очевидно, доцільнішим виявився варіант хоча б з тими самими МіГ-29УБ без радару.
Втім, за більш сприятливих умов концепція з підвіскою ракет "повітря-повітря" під ударний вертоліт може виявитись якраз вдалою. І це показує зокрема приклад Корпусу морської піхоти США, який зараз веде масштабний комплекс робіт по модернізації AH-1Z Viper, фіналом якого має стати інтеграція ракет "повітря-повітря" AIM-120, що запускатимуться за сторонньою цілевказівкою.
Читайте також: Forbes пише, що Єгипет міг би передати Україні свої МиГ-29М2, але це погана ідея з "підвохом"
