Російська неспровокована широкомасштабна агресія проти Україна призвела до тектонічних змін на міжнародному ринку озброєнь, суттєво послабивши позиції російських озброєнь та вивівши Україну до числа найбільших в Світі імпортерів озброєнь.
За даними останнього звіту Стокгольмського інституту дослідження миру SIPRI, за підсумками 2022 року, наша країна вийшла на третє місце за обсягами імпорту озброєнь поступившись лише Катару та Індії. Україна також наразі стала одним з найбільших операторів західних озброєнь.
Читайте також: Rheinmetall зайшов в ОПК України: компанії надано 51% у спільному бронетанковому підприємстві
Це вже стимулювало українські компанії до опанування компетенцій в ремонті та модернізації західних озброєнь та військової техніки (ОВТ). В подальшому це неминуче відгукнеться появою в країні відомих збройових брендів, створенням ремонтних та виробничих потужностей та широкими перспективами для тісної та взаємовигідної кооперації іноземних та українських розробників та виробників ОВТ в інтересах підвищення обороноздатності України. Плідна взаємодія західних технологічних підходів, компетенцій українських виробників та досвіду бойової роботи оборонців України відкриє також нові перспективи для спільних проектів на міжнародному ринку.
Про те, як скористатись можливостями, що, як би це дивно не звучало, сформувала, неспровокована широкомасштабна агресія росії проти України, кореспондент Defense Express говорить з Павлом Верхняцьким, директором української компанії COSA, що спеціалізується на наданні професійних послуг комплаєнс та стратегічної розвідки.
Довідка Defense Express:
Павло Верхняцький – Керуючий партнер та Директор СOSA, спеціаліст в галузі комплаєнсу та корпоративної розвідки в міжнародному розрізі. Він консультує міжнародних та українських бізнес-гравців щодо стратегії, а також комплаєнс і політичних ризиків при взаємодії із іноземними ринками, керує проектами з дослідження доброчесності юридичних осіб та корпоративними розслідуваннями по всьому світу. Павло консультує глобальних гравців в оборонній сфері у їх роботі на іноземних ринках.
Павло є співкоординатором Робочої групи з питань безпеки та аерокосмічної галузі Американсько-української ділової ради (USUBC), співголовою Комплаєнс комітету Американської торговельної палати (AmCham), членом Комітету з питань етики Всеукраїнської мережі доброчесності та комплаєнсу (UNIC), членом Громадської Ради Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК).
-Павле, ми говоримо з Вами у воєнний час, коли перед країною стоїть екзистенційне завдання – вийти з цієї війни переможцями та більш сильними, ніж ми в неї увійшли. І для вирішення цього завдання важливим є концентруватись не лише суто на військовій складовій. Сфера оборонного виробництва виглядає в цій ситуації чи не найвизначальною. Від того, як та чим ми зможемо забезпечити військо залежить не лише перемога в протистоянні з агресором, але і забезпечення безпеки поствоєнного відновлення країни та сталого розвитку суспільства. Виконання цього завдання самотужки виглядає щонайменше важким. Якщо ж взяти до уваги, що Україна має широке коло партнерів, то виконання такого завдання все ж не виглядає безнадійним. На Вашу думку, як може нам допомогти розвиток співробітництва з іноземними виробниками військової техніки і товарів подвійного призначення та якими є перспективи в цій сфері?
-Перш за все, варто визначити чи потрібно Україні кооперуватися з іноземними партнерами в оборонній галузі, і які вигоди країна від цього отримає. Бо існує багато країн, які взагалі не мають власного ОПК і нормально себе почувають, розвиваючи інші галузі, в тому числі сферу фінансових послуг, аграрний сектор, тощо.
Україна займає дуже специфічне геостратегічне положення, є однією з найбагатших рідкісними природними ресурсами та найбільш родючими ґрунтами країн у світі. Все це потребує захисту, що доводить чергове поточне гаряче протистояння з москвою, і що набуватиме ще більшого значення в майбутньому на тлі глобального дефіциту посівних площ, прісної води, вичерпання важливих для сучасної економіки ресурсів.
Для захисту потрібні потужні збройні сили, що оснащені сучасною технікою. Її можна купувати за кордоном, але це суто витрати що сприяють дефіциту торговельного балансу. В умовах, коли країна має значні можливості для створення кінцевого високотехнологічного продукту, така стратегія, м’яко кажучи, недалекоглядна. Особливо в умовах явного недовикористання існуючих можливостей науково-технічної бази. Достатньо подивитися на бюджет, що виділяється на на науку, навіть у відносно мирний час, в Україні і порівняти його, наприклад, з витратами на ці цілі в Ізраїлі. Це кратна різниця. А наукова складова у розробці військової техніки є чи не основною.
Крім того, на мій погляд, ОВТ купувати треба тоді, коли не вистачає своїх потужностей можливостей із забезпеченням війська необхідними засобами, а потреба в озброєннях та техніці є негайною, або коли на іноземних ринках існує унікальна технологія, на певному відрізку часу недоступна внутрішньому виробнику. І ці фактори в нашому питанні є основними.
Багато елементів виробництва повного циклу в авіаційній, ракетній, бронетанковій галузі зруйновані, в тому числі через російську агресію. Довоєнне внутрішнє держоборонзамовлення не сприяло масштабуванню виробництва. У військово-транспортній авіації, наприклад, незважаючи на конкурентоспроможність української техніки як такої, не напрацьовано відповідного механізму фінансування та післяпродажного обслуговування, що є вирішальним для успіху на іноземних ринках. Тому є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Але це факт, з яким важко сперечатись, і який варто прийняти для подальшої роботи над помилками.
Відсутність зрозумілої стратегії розвитку галузі, чи хоча б окремих підприємств – це ще одна проблема. Наприклад, не дуже зрозуміло, чому робилась ставка на виробництво пасажирських літаків, тоді, як реально конкурентними на міжнародних (та і на внутрішньому) ринках були саме військово-транспортні. Чому взагалі відволікався ресурс на очевидно неспроможний масштабуватися напрям? І цей хід думок у приватних розмовах підтверджують і наші міжнародні партнери, які виводили на світові ринки свої літаки і бачили чимало нюансів, що притаманні авіаційній галузі.
Щодо існуючої радянської техніки, то ремонтні підприємства, скоріш за все, просто не матимуть що ремонтувати після цієї війни, зважаючи на втрати цієї техніки і активний перехід на техніку натовського зразка, яка ще й набагато краще себе показує у сучасній війні. Але ці підприємства можуть якийсь час продовжувати обслуговуваня все ще існуючої в світі радянської техніки, але стратегічно вони мають бути переорієнтовані на ремонт та обслуговування натовської техніки.
Таким чином, вимальовується післявоєнна перспектива подальшої потреби в переоснащенні українського війська на зброю зразка НАТО, яку Україна поки що не виробляє. При цьому, очікувати великі бюджети на закупівлю цієї зброї не варто, зважаючи на потреби у відбудові країни і неочевидних швидких надходженнях в бюджет за традиційними статтями доходів. І в такому разі дуже доречно запровадити офсетні механізми при передачі ОВТ Україні, що передбачало б паралельні інвестиції у інфраструктуру, яка і так має відновлюватись після війни, та локалізацію виробництва.
Перспективною є кооперація з іноземними партнерами і створення спільного виробництва на нашій території принаймні основних категорій озброєнь, в яких у нас є хороші напрацювання: бронемашини та танки, ракетне озброєння і боєприпаси, військово-транспортні літаки і авіаційні двигуни, радіолокаційні системи. В перспективі варто говорити і про сучасні системи ППО, реактивні артилерійські системи, тощо. Важливим напрямом, сподіваюсь, буде і виробництво компонентів в рамках міжнародних програм у літакобудуванні, космічній галузі. Перехід на сучасну авіацію західного зразка вимагатиме розгортання відповідних експлуатаційних та ремонтних підприємств. Окремим сегментом може розглядатись розвиток галузі створення та виробництва безпілотних та роботизованих систем, в чому Україна отримала безцінний практичний досвід за роки війни.
Входження у тісні коопераційні зв’язки з такими гігантами як Lockheed Martin, BAE Systems, Rheinmetall – це і репутація, і економіка, і політично-безпекова підтримка країн походження цих компаній. Тож, якщо резюмувати, зараз час нових можливостей українських оборонних компаній та розвитку коопераційних зв’язків з лідерами міжнародного ринку.
-З цього випливає логічне запитання, а навіщо це нашим іноземним партнерам і компаніям, що і без того вже завоювали свої передові місця на ринку? Чим Україна може привабити представників іноземних країн допомагати вирішувати суто наші завдання розвитку оборонного виробництва і які вигоди від того вони зможуть отримати?
-По-перше, варто розуміти кому конкретно це може бути цікавим. І це різні інтереси. Наприклад, для Туреччини, що зробила великий крок у розвитку оборонної промисловості, співробітництво з українськими підприємствами цікаво тим, що в Україні сильніша науково-технологічна база по деяких напрямах. Невипадково, що найскладніша частина перспективних важких турецьких БПЛА – двигун – українська.
Польща, своєю чергою, хоч вже давно і включена в складні міжнародні коопераційні процеси з найбільшими глобальними гравцями сектору, але може мати широкі інтереси в розвитку кооперації з Україною. Зокрема, існуючі напрями співробітництва з українськими розробниками та виробниками можуть бути доповнені кооперацією у виробництві артилерійських систем. З одного боку, це залучить українські підприємства до співпраці з іншими глобальними гравцями, що приймають участь у виробництві польських артсистем, а з іншого – потенційно здешевить кінцеву продукцію. І це буде вигідно польським партнерам для виходу з ними на ринки третіх країн, де Польща поки не має сильних позицій. Це може дати суттєві переваги, зокрема, в конкурентній боротьбі з тими великими збройовими експортерами, що зазвичай беруть ціною, і орієнтовані на країни, що розвиваються.
Принаймні часткова локалізація польських систем в Україні, в той же час, відкриє полякам і Україну як покупця, що потребуватиме суттєвого оновлення парку самохідної артилерії. А тут вже Україні варто вибудовувати стосунки таким чином, щоб умови закупівель передбачали і певні офсетні зобов’язання, зокрема і локалізацію виробництва в нашій країні. Це жодним чином не виключає власні розробки САУ, бо масштаби виробництва як Польщі так і України поки суттєво відстають від потреб Збройних Сил. А є ще й експортні перспективи.
Співпраця з гігантами оборонної промисловості зі США, Великобританії, Німеччини, Франції, Італії, думаю, теж цілком реальна. Цьому можуть сприяти фактори, що вже розглядались нами у випадку з Польщею. Це, зокрема, по-перше: спільний вихід на треті країни і конкурування, наприклад, з тим же Китаєм або РФ (якщо остання буде дієздатна після цієї війни), і, по-друге: локалізація виробництва задля поставок у Збройні Сили України. Крім того, виробників з цих країн може зацікавити наявна в Україні ресурсна база, зокрема, титан, алюміній, уран, літій та ін. Але це системне питання, і Україні варто вже готувати ці галузі під конкретні програмні задачі.
У складних геополітичних умовах і торгових війнах українські ресурси, а особливо їх місцева переробка, можуть бути важелем або мотиватором для залучення іноземних виробників зброї саме у нашу юрисдикцію. В подальшому ці ресурси можуть перероблятись як тут на місці, так і імпортуватись у якості чи то сировини, чи продукції для переробки на своїх основних підприємствах.
Перші публічно відомі проекти зі світовими лідерами галузі наразі замикаються на обслуговування і ремонт поставленої західної техніки. Це чудові ініціативи, які в перспективі можуть бути трансформовані і у виробничі проекти. Вони також дають позитивний сигнал іншим гравцям. Важливо, щоб такі проекти одразу закладали можливість ремонтувати не лише вже поставлену техніку, частина якої у короткостроковій перспективі може бути знята з озброєння країнами-донорами і замінена більш сучасними зразками, але і включатися у нові виробничі цикли.
Знаю, що ті ж американські виробники будуть зацікавлені в підтримці науково-освітніх програм у наших технічних вищих навчальних закладах для створення бази спеціалістів для своїх R&D центрів та виробництв. У разі правильного підходу до напрацювання такого механізму, ризик відтоку мізків можна суттєво знизити узгодивши організацію спільних з міжнародними партнерами R&D та інноваційних центрів в Україні, а в перспективі і виробничих потужностей. Це можуть бути і приватні структури, які зазвичай є більш ефективними в цій сфері. Прикладом може бути компанія Прогрестех-Україна, що надає інженерні та проектні послуги світовому гіганту авіабудування Boeing, де працює більше тисячі українських спеціалістів, які знаходячись на території України, проектують конструкції всім відомих Boeing 737 та новітнього Dreamliner. А справа держави – правильно вибудувати умови, в тому числі у зазначеній вище науково-освітній сфері, міждержавних комунікаціях та держоборонзамовлені.
Є і такі підсектори, де українці пішли вперед через величезний досвід війни з надскладним супротивником. Особливо в царині радіоелектронної боротьби. І в цьому напрямі весь світ дивиться на те, як наші військові застосовують безпілотні літальні апарати, концепцію застосування яких, здається, взагалі ніхто в світі ще толком не розробляв, а якщо і розробляв, то після цієї війни буде переписувати. Ми вже працюємо над залученням американських виробників БПЛА, що успішно співпрацюють з Пентагоном, у спільні підприємства в Україні. Їм дійсно є що привнести сюди, в тому числі в аспекті організаційно-управлінських процесів, масштабуванні виробництва, деяких технологічних вимірах. Але вони прагнуть і вчитися у наших спеціалістів.
Така синергія, на мій погляд, найкраща, бо має зрозумілі економічні перспективи, в тому числі на зовнішніх ринках. Зважаючи й на те, що українські БПЛА на великий відсоток (іноді до 50%) складаються з китайських компонентів, залучення американських інвестицій в цей сектор уможливить створення в Україні власної компонентної бази, що буде прекрасною альтернативою і для виробників в самих Сполучених Штатах, де вартість безпілотних систем в рази вища за українські аналоги в тому числі і через обмежене використання китайських складових.
З тих, хто уважно вивчає український ринок, є американська компанія Workhorse, що, до відома, є публічною і ліститься на NASDAQ. Співпраця з подібною структурою відкриває для місцевого партнера абсолютно нові можливості, в тому числі в питанні масштабування виробництва, а для американців дає доступ на український ринок гуманітарних вантажних та багатоцільових дронів, що набувають все більшої популярності і розуміння їх застосування в українських умовах. Така синергія також дає цікаву перспективу спільного просування на зовнішні ринки.
-В забезпечення того, що Ви окреслили у якості інтересу для іноземних партнерів розвивати співробітництво з Україною, має бути велика роль держави, щоб гарантувати як привабливі умови, так і стабільність для бізнесу. Якою на Вашу думку має бути державна політика в сфері розвитку оборонної промисловості на сучасному етапі?
-Дійсно, спільні міжнародні проекти, залучення серйозних інвесторів в оборонну галузь потребує ясності для інвестора щодо нового ринку, а ще важливіше, щодо нової країни для розміщення виробництва. Ми маємо усвідомлювати, що ми працюємо в досить конкурентному середовищі. В чому проблема для світових гігантів розмістити потужне виробництво в сусідній з Україною європейській країні, наприклад, Румунії, Словаччині, Польщі? Іноземний партнер має бачити конкретні переваги нашої юрисдикції.
Ми маємо системно підходити до питання створення сприятливих умов для іноземних компаній, які б проявляли наміри вкладатись в наше оборонне виробництво. В цьому має відіграватись роль держави і саме на це має спрямовуватись державна політика у відповідній сфері.
Так, держава має забезпечити, по-перше, суттєве полегшення входу в цей ринок за рахунок податкових і дозвільних пільг, що перекриватимуть подібні механізми в інших країнах. По-друге, є вкрай необхідним налагодити систему доступу до відповідних ресурсів в середині країни, та узгодження механізмів імпорту дефіцитної сировини та технологій з закордону. По-третє, для швидкого доступу виробників різноманітної техніки до комплектуючих та компонентів в середині України має бути створено можливості для виробництва компонентної бази. По-четверте, критичну важливість тут має вибудовування зручних логістичних мереж від західних кордонів, до відповідних центрів в країні та до портів південних областей. По-п’яте, система має отримати підгрунття для її стійкості – шляхом суттєвого вдосконалення науково-освітньої бази з виділенням відповідного фінансування. Ну і, насамкінець, формування сприятливих умов в цій сфері має закріплюватись забезпеченням сталого держоборонзамовлення зі зрозумілими правилами та вимогами доступу до нього.
Надання майданчиків для виробництва і їх захист від потенційних ракетних ударів – це теж може бути внеском держави, зважаючи на досить високі витрати з цим пов’язані для самого підприємства, але, дивлячись на це комплексно і реалістично, можна сказати, що навряд чи це буде великим головним болем у разі вступу України в НАТО. В цьому випадку захист виробництва може стати і колективною турботою Альянсу.
В цьому ж аспекті варто акцентувати увагу на зростанні ролі приватного сектору в оборонці. Гнучкість і креативність бізнесу відіграватиме позитивну роль у розвитку ОПК, і приватні гравці будуть більш привабливими для іноземних партнерів, принаймні у середньому сегменті, який насправді і буде рушієм сектору. Це передбачає відповідну адаптацію законодавства, спрощення системи експорту та імпорту товарів подвійного призначення, обміну технологіями та їх захисту. Навряд чи українська держава забезпечить таке внутрішнє замовлення, що стане ключовим клієнтом для вітчизняних виробників, а отже і тотального контролю не матиме над ними. Залишаючи за собою стратегічний контроль на рівні питань, що стосуються нерозповсюдження, фінансування тероризму, санкційної політики, тощо. Крім контролю держава, як я сказав вище, має надати сприятливі умови.
З позиції держави було б дуже правильно розробити стратегію розвитку ОПК, де питання спільного виробництва на території України, та включення українських виробників у міжнародні програми виробництва найсучаснішого озброєння типу винищувачів 5 і 6 покоління, гіперзвукового озброєння, лазерних систем, тощо, стояли б у пріоритеті, зважаючи на кон’юнктуру, яка складається у світі та зміну позицій українського ОПК після цієї війни.
-Як представник компанії, що професійно працює з усуненням ризиків у бізнесі, скажіть, які ризики бачать іноземні партнери в Україні наразі та як з цими ризиками працювати?
-Збройовий ринок один з найризикованіших з точки зору як політичних ризиків, безпеки так і комплаєнсу. Наші іноземні партнери хоч і цікавляться тим, що у нас відбувається, але поки не сильно поспішають входити на ринок зі своїми технологіями та виробничими можливостями. І це природньо, бо вони оцінюють ризики…
Відкладаючи воєнні ризики, які зрозумілі, потенційні партнери-інвестори не можуть не звертати уваги на певну непрозорість в прийнятті рішень, в тому числі кадрових. Коли не зовсім добре працює система, залишається покладатися на людей. А якщо незрозуміло, хто за що насправді відповідає, і чи не буде ту чи іншу людину раптово замінено, умови для входження на ринок ускладнюються. Я в цьому сенсі все ж прихильник вибудовування саме системи. Організація і контроль. Цього поки не вистачає.
Прозорість механізмів – це ще одна складова, яка викликає багато дискусій. Наші партнери ще задовго до повномасштабного вторгнення пропонували відкрити ДОЗ, задля мінімізації корупційних ризиків. Тут, на мій погляд, дійсно суперечливе питання, але і над ним треба думати.
Послідовність політики також поки не є сильною стороною нашої держави. Бачимо приклади ініціювання масштабних проектів, які згодом здуваються, так як або нереалізовані професіоналами, або через все ту ж зміну кадрів чи втрату фокусу стейкхолдерів. Але і це питання стратегії, бо коли якісь проекти запускаються спонтанно без конкретної мети і складових на різних рівнях, синхронних дій різних відомств, то і припиняються вони так само спонтанно. Дуже сподіваюсь, що нещодавно створена платформа Brave 1 для розвитку українського Mil Tech, все ж стане прикладом послідовної політики, і продовжить закладену у березневій постанові Кабміну ідею спрощення шляху вітчизняних технологій у Збройні Сили - і не лише для БПЛА (прим. ред.: мова йде про Постанову Кабінету Міністрів України від від 24 березня 2023 р. № 256 "Про реалізацію експериментального проекту щодо здійснення оборонних закупівель безпілотних систем вітчизняного виробництва").
-З огляду на це, а також на доволі великий досвід роботи COSA у сфері комплаєнсу, що Ви можете рекомендувати іноземним компаніям, що все ж вирішують зайти зі своїми компетенціями та капіталами в сферу українського оборонного виробництва?
-Основна рекомендація – самим діяти максимально прозоро, публічно там де це можливо, долучатися до таких платформ як Американсько-Українська Ділова Рада (USUBC), що вже зібрала під своїм крилом найбільших оборонних гравців світу.
Крім того, заходячи на український ринок, варто адаптувати свої комплаєнс політики під нові умови, а не покладатись на те, що тут буде працювати те, що працює, наприклад, в США. Одним з таких аспектів є поглиблений дью ділідженс локальних контрагентів, який би давав реальне розуміння, хто перед вами, з якою професійною історією і репутацією, хто реально стоїть за компанією, чи це не створена тими ж росіянами підставна компанія задля «вбивства» бажання та можливості працювати на цьому ринку, тощо. Є випадки, де навіть до українських виробників намагалися проникнути суб’єкти з умовно дружніх росіянам країн під приводом партнерства та інвестицій. Але всі ці ризики відпрацьовуються, і не мають заважати співробітництву. Саме над тим, щоб виявити усі ризики та допомогти потенційним партнерам побудувати міцний фундамент довіри і працює наша компанія.
Довідка Defenese Express:
COSA – це професійна корпоративна розвідка, що надає рішення для міжнародних компаній, які піклуються про безпеку, комплаєнс, доброчесність та безперервність бізнесу.
Команда COSA допомагає своїм клієнтам, в тому числі в оборонному секторі, входити та безпечно працювати на нових ринках, розуміти особливості певних умов, створювати вигідні партнерські стосунки та уникати співпраці з ненадійними контрагентами за кордоном.
Своєю місією COSA вбачає допомогти компаніям вести бізнес в невизначених умовах та надавати їм інформацію, яка дозволяє успішно та впевнено розвиватися незалежно від змін у бізнес середовищі.
Бесіду вів Валерій Рябих,
Defense Express
Читайте також: Американський ОПК готується до озброєння України: просить надати лише перелік
