Якщо оцінювати зміни у секторі безпеки та оборони України, що відбулись за 29 років Незалежності, то можна констатувати, що наша країна пройшла важким шляхом змін, а останні шість років ще й у пришвидшеному темпі та у режимі протистояння зовнішній загрозі. В результаті Україна стала вагомим елементом системи регіональної безпеки в Європі.
Радянська спадщина
Після розпаду СРСР у 1991 році Україна отримала великий уламок Радянської Армії. Зокрема, на території України дислокувалось три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одна армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис. військових, а на озброєнні було 6,5 тис. танків, 7 тис. броньованих машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 одиниць ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет.
Читайте також: Українські важкі ударні безпілотні комплекси: між "Соколом" та "Горлицею"
У 1991 році Україна була ядерною державою, здобувши третій після США та РФ ядерний арсенал. Його основу становило 5 дивізій 43-ї ракетної армії ЗС СРСР, на її озброєнні стояли стратегічні комплекси стаціонарного базування в шахтах, мобільні ракетні комплекси. Загалом Україна мала 176 міжконтинентальних балістичних ракет (130 міжконтинентальних ракет РС-18 на рідкому паливі з шістьма ядерними боєголовками кожна і 46 ракет РС-22 на твердому паливі з десятьма боєголовками) і близько 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї, а на озброєнні військово-повітряних сил на той час перебувало 44 стратегічні бомбардувальники (ТУ-95мс та ТУ-160) з боєкомплектом до 500 крилатих ядерних ракет.
Таким чином, 29 років тому Україна теоретично могла мати одну з найсильніших армій світу і стати активним гравцем на міжнародній арені, претендуючи на 3 місце в світі за військовою потужністю.
Однак на практиці, для молодої країни, що стала на шлях демократичних перетворень, майже мільйонна армія, яка в той час не могла вважатись українською, стала непідйомним тягарем.
До речі, для того, щоб на період трансформації пострадянського монстра у національні збройні сили мати гарантію недоторканості країни, Верховна Рада України, що на той час виступала драйвером створення української держави, була змушена навіть створити паралельну воєнізовану структуру – Національну гвардію України, одним з основних завдань якої був "захист конституційного ладу України, цілісності її території від спроб змінити їх насильницьким шляхом".
До того ж у світі не дуже раділи можливості розширення ядерного клубу та появи нового потужного гравця на світовій арені. А Російська Федерація, що оголосила себе правонаступницею СРСР, мала власні плани на частку того, що отримала Україна у спадок, зокрема – на ряд стратегічних військових компонентів та частку Чорноморського флоту. Наслідком останнього, доречі, стало те, що замість половини засобів Чорноморського флоту при остаточному розподілі у 1997 році Україні дісталось лише 18% його корабельного складу та 50 % озброєнь та військової техніки.
Виходячи з проголошених зобов’язань щодо без’ядерного статусу (до речі, принцип без’ядерності був закріплений вже у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року), Україна обрала компромісний і найбільш реальний у тих умовах шлях забезпечення своєї безпеки – шлях ядерного роззброєння. Концепція його розкривалася у формулі: ядерне роззброєння в обмін на спільний контроль за цим процесом, фінансову компенсацію і гарантії національної безпеки.
Закономірним результатом такої політики стало підписання 5 грудня 1994 року президентом України Леонідом Кучмою Будапештського меморандуму про без’ядерний статус України. Відповідно до цього документа, президенти США, Великої Британії та Росії, а в їх особах і очолювані ними країни, обіцяли поважати незалежність, суверенітет та кордони України; утримуватись від загроз силою, не використовувати жодної зброї проти України, утримуватись від економічного тиску, не використовувати ядерну зброю проти України та домагатись від ради безпеки ООН термінової допомоги у разі, якщо Україна зазнає військової агресії.
Ці гарантії та міф про дієвість Будапештського меморандуму були зруйновані Росією вже через 20 років, саме тоді, коли її агенти зробили все для того, щоб Україна остаточно втратила успадкований потенціал, а своїх надбань не зробила...
1992-2013 – роки згаяних можливостей?
Будівництво Збройних Сил України, що розпочалось дуже жваво і на першому етапі мало певні успіхи, розтягнулось на багато років. А в окремі періоди, а особливо після призначення на посаду міністра оборони людей з паспортами РФ у кишені (Дмитро Саламатін та Павло Лебедєв, наприклад) цей процес можна було охарактеризувати не як будівництво, а скоріше, як руйнування. Одним з основних змістів реформ в Збройних силах України було скорочення, або оптимізація чисельності. І на початковому етапі становлення українського війська це було обумовлено не лише бажанням позбавитись від зайвої кількості озброєнь та військової техніки та оптимізувати кількість особового складу до можливостей бюджету по його утриманню, але й міжнародними зобов’язаннями.
У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. На той час необхідно було скорочувати наявну кількість танків на 5300 одиниць, бойових броньованих машин — на 2400 одиниць, бойових літаків — на 477 одиниць.
Доречі, пізніше Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, що була створена для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в Збройних Силах України та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2017 роки дійшла висновку, що "в результаті приєднання України до цього договору розпочався неконтрольований процес розпродажу військової техніки та майна Збройних Сил України з баз, складів і арсеналів, реалізації техніки за межі України, а так само вилучення, передачі в оренду та продажу нерухомого майна колишнього Міністерства оборони СРСР, що у свою чергу створило умови для поступового системного зниження рівня боєздатності Збройних Сил України".
Реформи, що проходили в українській армії, скоріше були схожі на занепад оборонного потенціалу країни – постійне скорочення чисельності особового складу і техніки, хронічне недофінансування, повна розбалансованість оборонного бюджету, відсутність адекватної бойової підготовки, відсутність належного оснащення військ сучасними або, хоча б, модернізованими зразками техніки тощо. В той час в Україні було безліч розмов про недоцільність мати великі збройні сили, активно мусувалася ідея нейтральності, потім позаблоковості, що в підсумку й знайшло своє відображення в Указі президента-втікача В.Януковича. Але говорячи одне, забували сказати про інше, що саме нейтральна або позаблокова держава навпаки повинна мати сильні збройні сили, потужний резерв і сили територіальної оборони.
Наявний обсяг фінансування оборонних потреб дозволяв ЗС України лише втриматися на плаву і постійно скорочувався – від 2.1% ВВП у 1992 році і до 1,11 ВВП у 2013 році. Оборонне планування увійшло у стан так званої "мертвої петлі", як цей процес охарактеризував один з колишніх міністрів оборони України, коли використання обмежених ресурсів виключно на утримання Збройних Сил не дозволяло навіть мінімальний їх розвиток.
Питання бойової підготовки військ поступово стало другорядним. Зміст заходів навчальної та бойової підготовки не відповідав рівню потенційних викликів та загроз. Під кінець 2013 року українська армія дійшла до того, що проводилася практика використання низьковитратних форм бойового навчання, насамперед на приказарменній навчальній матеріальній базі. Масштаби практичних заходів звелись до навчань із злагодження підрозділів у тактичній ланці (переважно застосовувалися такі, що не перевищували рівні "екіпаж – відділення – взвод").
Якщо говорити про зміні в структурі Міністерства оборони, Генерального штабу, видів і родів військ, а також підходів до реалізації бойової підготовки і запозичення міжнародного досвіду ведення бойових дій, то відбувалося це з перемінним успіхом, залежно від зовнішньополітичного курсу держави. Як тільки країна зближувалася з НАТО і рухалася на Захід - відбувалися реформи і деякі зміни, віддалялася - відкочувалася назад до анахронізмів радянського періоду.
В результаті, на початок російської агресії система управління та рівень навченості української армії не відповідали викликам та загрозам безпеки. Вітчизняне військо, де факто, стало представляти щось урізане, дезорганізоване і пострадянське, не здатне забезпечити ефективне виконання поставлених на нього завдань.
Справедливості заради слід сказати, що весь цей час Збройні сили України активно долучались до міжнародної миротворчої діяльності і робили це у більшості випадків якісно, слугуючи прикладом для інших країн і роблячи вагомий внесок у підвищення авторитету України на міжнародній арені. Але отриманий українськими військовослужбовцями досвід участі у міжнародних місіях мало чим допоміг у становленні власне українського війська, бо військові контингенти формувались на тимчасовій ротаційній основі і отриманий окремими військовослужбовцями досвід розпорошувався з їх поверненням до рідних підрозділів, а, в більшості випадків і взагалі втрачався в зв’язку з масовим звільненням миротворців після їх повернення з місій.
Якщо говорити про оборонну промисловості, то це окрема і доволі складна тема, але пронизана тією ж самою логікою, що диктувалась радше з Кремля – не допустити становлення оборонного потенціалу України. Замість того, щоб розвиватися з урахуванням потреб власних збройних сил і силових структур в цілому, оборонка була, переважно експортно-орієнтованою, і в першу чергу існувала за рахунок втілення бажань зовнішніх споживачів. Нова або оновлена на вітчизняних підприємствах військова техніка надходила до українського війська вкрай рідко і, частіше, в одиничних екземплярах.
За пострадянський період (1992-2012) Україна увійшла до групи провідних світових експортерів зброї, однак цей потенціал більше базувався на продажу бувших у використанні озброєнь. Так, за цей час на українських підприємствах для поставок на експорт були зроблені 285 танків і 430 БТР (маються замовлення ще на 50 танків і пару сотень БТР). А ось зі сховищ ЗС України за ті ж роки було продано за кордон 1162 танки, 1221 ББМ (БРДМ, БМП, БТР), 529 артсистем, 134 бойових літака, 112 бойових вертольотів, значна кількість засобів ППО.
Близько 80% продукції - авіабудування, бронетакостроенія, кораблебудування, радіолокації, і т.п. - йшло на користь покупців з країн Африки, АТР, Близького сходу, а також в РФ і країни ближнього зарубіжжя. В окремі роки частка експорту проукції оборонних ідприємств сягала навіть 95%. Велика частка продукції української оборонки йшла до РФ, яка намагалась зберегти коопераційні зв’язки, що існували з часів СРСР, в інтересах переозброєння власних збройних сил, а також збереження та розширення експортного потенціалу.
Насамкінець, після довгих намагань з боку РФ замістити втрачені з появою незалежної України ланцюги виробництва, в Кремлі була зроблена ставка на відновлення повного контролю над українською оборонною промисловістю. Не останню роль тут відіграло створення надбудови, яка мала взяти під контроль усі фінансові потоки українських оборонних підприємств. Такою надбудовою став створений у 2010 році Державний концерн "Укробронпром", його першим очільником став Дмитро Саламатін, рішучості у діях якому додавав паспорт громадянина РФ у кишені.
У підсумку, коли виникла необхідність стати на захист та оборону України від російської агресії у 2014 році до виконання завдань були готові лише окремі частини зі складу Збройних сил України. Якби не патріотизм громадян з їх бажанням захистити країну від агресії та міжнародна підтримка, то ситуація могла бути набагато гіршою.
Російська агресія, як каталізатор змін...
Російська агресія проти України стала каталізатором значних змін в секторі безпеки та оборони країни, розділивши історію його розвитку на період до і після 2014 року.
У 2014-2019 роках в сфері національної безпеки і оборони України відбулася низка позитивних змін, які торкнулися різних сторін діяльності Міністерства оборони та Збройних сил країни, і, в першу чергу, системи управління.
Так, на сьогодні оновлені документи стратегічного планування. Прийнято нову редакцію Воєнної доктрини (2015), Стратегію національної безпеки (2015), Стратегічний оборонний бюлетень (2016), Концепцію розвитку сектора безпеки і оборони (2016). Завершальним елементом процесу стратегічного планування став Закон про Національну безпеку (2018). На законодавчому рівні він закріпив євроатлантичний курс розвитку країни, а також зафіксував пріоритети розбудови сектору безпеки і оборони. Крім того, були прийняті окремі ключові документи, які торкаються розвитку Збройних Сил України, озброєння та військової техніки та оборонно-промислового комплексу країни. Значна частина зазначених документів вже оновлюється з урахування потреб та викликів сучасності. Фактично, Україна отримала нову нормативно-правову базу, що дозволяє їй діяти, зокрема і силовим структурам, в умовах гібридної війни.
Зазнав істотних зміни і бюджет оборонного відомства України. Починаючи з 2014 року він почав потроху зростати. Якщо у 2014 Міністерство отримало 26,9 млрд грн (1,77% від ВВП), то у 2015 вже 49,3 млрд грн (2,67%), у 2016 - 58,02 млрд грн (2,57%), а у 2017 вже 72,12 млрд грн (2,53%). Показники 2018-2029 років сталили рекордними - 94,92 та 103 млрд грн., відповідно. Фінансування сектору безпеки і оборони України у 2020 році взагалі є набільшим за всі роки незалежності і становить 246 млрд. грн., з яких 117,51 млрд. грн. (майже 5 млрд дол. США) отримує оборонне відомство.
Наразі змінена загальна структура українського війська: до трьох видів ЗС додано окремі роди військ - Сили спеціальних операцій і Високомобільні десантні війська (в листопаді 2017 були перейменовані в Десантно-штурмові). Сформовано майже два десятка бойових бригад, нові полки і батальйони, а також частини оперативного, бойового, тилового і технічного забезпечення. Кількість особового складу зросла з 165 тис. у 2013 до 246,7 тис. у 2020 році.
Також прийшло усвідомлення, хоча і не одразу, що є гостра потреба у проведенні більш глибинних, системних змін в організації управління військами шляхом розділення повноважень між тими, хто готує та забезпечує діяльність збройних сил і тими, хто безпосередньо задіяний у виконання бойових завдань та реалізації військових операцій. Саме це має стати ключовим чинником в процесі створення дійсно боєздатної армії.
У 2020 році було розділено повноваження Головнокомандувача Збройних сил та Начальника Генерального штабу Збройних сил, а також відбулося розмежування повноважень між органами військового управління, які здійснюють генерування (розвиток, підготовку, комплектування, забезпечення) та застосування військ. В рамках адаптації системи управління до стандартів НАТО було створено ряд нових командувань, зокрема, Командування об’єднаних сил Збройних Сил України, Командування медичних сил, Командування сил підтримки, Командування військ зв’язку та кібернетичної безпеки Збройних Сил України. Перехід усіх структур та органів військового управління оперативної ланки на J-структури має завершитися до кінця 2020 року
Чисельність заходів навчальної та бойової підготовки в період 2014 -2019 роки також зросла. Кількість батальйонних (дивізіонних) тактичних навчань збільшилась з 18 у 2014 до близько 300 у 2018, ротних тактичних навчання з 192 до близько 800, льотно-тактичних навчань ескадрилій з 6 до 14. У 2018 році взагалі значно підвищено інтенсивність бойової підготовки військових частин і підрозділів Збройних Сил. Протягом цього року було проведено понад 6 тис. основних заходів бойової підготовки, що на 20% більше порівняно з попереднім.
Військові вже готуються в умовах наближених до реальної бойової обстановки, розуміючи виклики та загрози, а також власні сили та можливості. Основною цілю підготовки вже є забезпечення проведення не лише Операції об’єднаних сил на сході України, а й підготовка сил та засобів до оборонною операцією з відбиття широкомасштабної агресії з боку РФ проти України.
Якщо раніше заходи бойової підготовки були зорієнтовані на проведення оборонних заходів, то у 2019 році вперше почали відпрацьовувати наступальні дії. На переконання військових армія має вміти і проводити й наступальні заходи в умовах сучасної маневрової війни. Крім того, військові активно впроваджують сучасні системи управління військами, активне застосування яких може підняти якість застосування військ на новий рівень.
Важливим аспектом підготовки сил та засобів до відбиття збройної агресії стала підготовка сил Територіальної оборони. В Україні створено 25 бригад територіальної оборони. Їх завдання полягає в тому, що в межах, визначених районів і областей вони здійснюватимуть охорону важливих державних військових об’єктів. Вони також боротимуться з диверсійно-розвідувальними групами противниками, незаконними збройними формуваннями. Тобто, ці частини значно розвантажать війська, забезпечать їм надійний тил і дозволять виконувати основне завдання. У 2019 році вперше були проведенні навчання саме з бригадами територіальної оборони, де деякі бригади були практично відмобілізовані. Така робота продовжена і у 2020 році.
Оборонна промисловість також ожила, відчула свою необхідність і почала працювати на задоволення внутрішніх проблем настільки наскільки вона здатна, і навіть більше. З'явилося ряд нових гравців, а вже відомі почали розширяти спектр своєї продукції. Приватний сектор ОПК істотно виріс і, фактично, за кількістю наздогнав державний, а останнім часом навіть перехопив ініціативу за обсягом продукції і послуг. Так, якщо в 2015 р в державне оборонне замовлення на підприємства зі складу ДК «Укроборонпром» припало до 67%, а на інші компаній з різною формою власності, в тому числі приватні, близько 33%, то у 2016 році цей показник істотно змінився. Частка Концерну вже склала лише 53,3%, а решта вже - 47,7%. На сьогодні цей показник знаходиться на рівні 50 на 50. Ідеї в приватному секторі впроваджуються набагато динамічніше, ніж в державному.
Українські оборонні підприємства практично повністю відмовилися від російських комплектуючих. На початку українсько-російської війни лише 55% компонентів для військової техніки і зброї вироблялося в Україні, 10% імпортувалося з західних країн, 35% - з РФ. Сьогодні ж, вже близько 70% компонентів виготовляється в Україні, а 30% - на Заході. У 2015-2017 рр. в програму імпортозаміщення залучено 400 підприємств усіх форм власності по всій Україні, які виробляють понад 1700 заміщених вузлів, агрегатів і комплектуючих виробів. Зокрема, в бронетанкової галузі випускається вже близько 87% деталей в Україні і лише 13% - закуповується у західних партнерів.
За останні чотири роки з'явився ряд нових зразків ОВТ, деякі з яких вже поставляються у війська. Так, в країні з'явилася лінійка різноманітних машин з колісною формулою 4х4: «Козак-2М», «БАРС-8», «Кугуар», «Спартан» «Тритон». Успішно застосовуються за призначенням БПЛА А1-С «Фурія» «Spectator-M» PD-1 і «Валькірія» та ін..Комплексів поставлено не багато, проте головне, що ситуація в цьому питанні у військах вже почала змінюватися. Крім того, створені комплекси боротьби з БПЛА «Анклав», «Хмара» та ін. Реалізуються нові проекти модернізації вертольотів Мі-2МСБ-В і Мі-8МСБ-В. Підприємствами зі складу ДК «Укроборонпром» розроблений перший український бойовий робот «Фантом», нова версія БТР-4 - БТР-4МВ1, РЛС 80К6Т і багато іншого. У війська вже поставляються створені за часів незалежної України ПТРК «Стугна-П», автомати «Вулкан», бронетранспортери 8Х8 БТР-4 і БТР-3 та інші озброєння та техніка. На сьогодні реалізується три важливі проекти, які, по суті, стануть зброєю стримування - створення ракети «Вільха» для системи на базі РСЗВ «Смерч», крилатої ракети «Нептун» і МФРК «Грім-2».
Сьогодні Україна може самостійно забезпечити потреби армії на 40%, при тому, що раніше цей показник становив 8-12%. Ситуація змінилась на краще і, багато в чому - завдяки приватним компаніям.
Для того, щоб оборонна промисловість України максимально була заточена під потреби оборони та безпеки країни вона наразі потребує подальших реформ. І драйвером цих реформ має стати Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості, на чолі з Віцепремʼєр-міністром, яке після тривалих дискусій все ж було створено. Зараз на часі – оборонно-промислова реформа, яка має закласти підвалини для подальшої розбудови високотехнологічних Збройних сил на основі наявного в Україні промислового, технологічного та інтелектуального потенціалів.
В цілому зусилля по впровадженню реформ в секторі оборони та безпеки, а також поступове щорічне наближення країни до стандартів НАТО в усіх сферах, що здійснюється шляхом виконання Річних національних програм співробітництва Україна–НАТО, не залишились не поміченими зовнішніми гравцями і 12 червня 2020 року Північноатлантична рада надала Україні статус партнера з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner, EOP). До цього такий статус мали лише кілька країн, зокрема Грузія, а також країни-члени ЄС Швеція та Фінляндія. Цей статус є визнанням внеску України в колективну безпеку на континенті та у світі, підсумовує вже виконаний в Україні обсяг роботи і свідчить про високу довіру та повагу з боку партнерів, які у важкі часи не оставили нашу країни на одинці з російським агресором.
Підсумок
Шлях становлення сектору безпеки та оборони України був довгим, звивистим та не легким. Але докладені за 29 років зусилля і потреба зі зброєю в руках відстоювати Незалежність та територіальну цілісність країни сприяли тому, щоб Збройні сили України перетворились з уламка радянського війська на сучасну озброєну, екіпіровану, підготовлену і що є найголовним, вмотивовану армію, що знає ціну невірних рішень і поразок і, за жодних обставин їх не повторить. Ця армія наразі стримує противника, що чисельно переважає, від розширення агресії і готується до того, щоб сприяти відновленню територіальної цілісності нашої країни. Зазнали позитивних змін і інші складові сектору безпеки та оборони України. Сама ж Україна перетворилась з країни, що колись не могла визначитись з власною орієнтацію, на країну, що з оптимізмом дивиться в майбутнє та прагне стати повноправним членом Європейського Союзу та Північноатлантичного Альянсу, досягнення чого і хочеться побажати нашій країні в черговий її День народження!
Читайте також: Міністр МВС: "Ми розраховуємо, що вже наступного року перші кораблі вийдуть на наші стапелі й ми тут розіб'ємо шампанське" (відео)
