xcounter
#

Чи справді Україна віддала в РФ ракети Х-22, і чи була хоч якась можливість зберегти наші Ту-22М3

9456
Ту-22М3 зі складу ВПС України, архівне зображення з відкритих джерел
Ту-22М3 зі складу ВПС України, архівне зображення з відкритих джерел

Навіть в "ідеальному варіанті" навряд чи вдалось би зберегти стратегічні бомбардувальники, але от відсутність власних далекобійних ракет відчувається особливо гостро

Після того, як рашисти вчергове обстрілюють Україну своїми ракетами Х-22 із бомбардувальників Ту-22М3, або ж знову йдеться про необхідність ударів по військовим об’єктам на стратегічну глибину території РФ, то зазвичай у нас прийнято заявляти, що дарма наша країна наважилась на утилізацію власних Ту-22М3 на початку 2000-х років. Іноді можна навіть зустріти твердження, що Україна передала Кремлю не тільки Х-55СМ, але й навіть запас ракет Х-22 із "радянського спадку".

Хоч мова про минуле, але воно продовжує бентежити наших людей і в теперешньому, що "чіпляється" за об’єктивну нестачу далекобійних засобів ураження для відсічі Кремлю. Тому тут варто ще раз розібратись з історією, чому і як Україна була вимушена позбутись літаків Ту-22М3 та ракет Х-22.

Читайте також: Які проблеми можуть мати рашисти з Ту-160, і чому Україна від них відмовилась

Почнемо із найпростішої частини питання – доля крилатих ракет Х-22 із "радянського спадку". Насправді тут все доволі просто, всі ці КР були утилізовані на території України підрядниками із США.

У відкритих джерелах можемо зустріти цифру в 225 знищених Х-22 на аеродромі "Озерне", і також цифру в 432 ракети Х-22, утилізація яких відбулась у Полтаві. Навіть якщо цифра в 432 ракети включає в себе усі знищені на території України Х-22, як бачимо, ніхто КР цього типу Кремлю аж ніяк не передавав, рашисти дострілюють власні запаси із "радянського спадку".

Утилізація Х-22 на аеродромі "Озерне" в 2004 році, архівне зображення з відкритих джерел

Мотиви рішення утилізувати Ту-22М3 насправді є складнішими, аніж виглядають на перший погляд. Звісно, мотив нестачі грошей на утримання стратегічних бомбардувальників у держказні України виглядає само собою зрозумілим. Але от про аспект із проблемами в технічному обслуговуванні говорять лише "поверхово", хоча саме цей аспект багато чого пояснює.

Наприклад, виробником літаків типу Ту-22М є Казанскій авіаційний завод в РФ. І зважаючи на стратегію поведінки Кремля, росіяни точно б не стали допомагати в обслуговуванні наших стратегічних бомбардувальників навіть за "ідеальних умов". Врешті, звернімо увагу на таку цифру – Росія після розвалу СРСР отримала аж 170 бомбардувальників типу Ту-22М3, із яких зараз в строю залишилось максимум 60 (за даними The Military Balance 2022). Виходить, що РФ сама виявилась нездатна утримувати свої ракетоносці, через що їх парк скоротився у 3 рази.

Підвіска Х-22 під Ту-22М3 ВПС України по навчальній тривозі, 2001 рік, архівне зображення з відкритих джерел

На початок 2000-х країни Заходу також у цей час знімали з озброєння літаки аналогічного класу – наприклад, ті ж США відмовились від своїх F-111, Франція відправила на утилізацію свої стратегічні ракетоносії Mirage IV. Тому навколо України уже на той момент склалась така стратегічна обстановка, що нам би навряд дозволили зберегти наші Ту-22М3, "перечавили" би ситуацію із використанням різних "важелів впливу".

Але звернімо увагу на такий момент – замість утримання стратегічних бомбардувальників ті ж країни Заходу зосередились на адаптації далекобійних крилатих ракет під застосування із літаків тактичної авіації. Наприклад, ВПССША мають ракету AGM-158 із дальністю стрільби до 900 км, яку можна застосовувати із F-16 чи F-15, Франція адаптувала надзвукову ракету ASMP-A для запуску із Rafale B.

Відповідно, в нашому випадку нема сенсу жалкувати за тим, що довелось утилізувати радянські Ту-22М3 та ракети Х-22 до них. Натомість, є сенс жалкувати над тим, що за всі роки Незалежності в нашої країни так і не з’явилась власна далекобійна ракета, особливо – повітряного базування.

Ту-22М3 зі складу ВПС України, архівне зображення з відкритих джерел
Читайте також: ​Про наївність протягом років перед вторгненням РФ: чи міг ОПК України виконати своє головне завдання