Колишній командувач Сухопутних сил США у Європі Бен Ходжес активно підтримує Україну та нещадно критикує Захід за недостатню антиросійську позицію та малу допомогу озброєнням.
Але в останньому інтерв'ю для "Голосу Америки" він торкнувся однією з доволі болючих тем - постачання боєприпасів. Спершу він дорікнув США, що попри збільшення виробництва снарядів у чотири рази це все ще замало, а для збільшення темпів необхідна політична воля. А потім зазначив наступне:
Читайте також: Як у РФ провалили контракт на безпілотники "Гранат-4", хоча навіть "віджали" для них торговий центр
"Давайте будемо чесними - що робила Україна з 2014 року? Вже мали бути гори артилерійських боєприпасів. Так можна бути розчарованим, що Захід не надає більше. А що зробила Україна після 2014 року для збільшення власного виробництва боєприпасів?", - зазначив Бен Ходжес.
На фоні цього можливо дійсно спробувати найти відповідь на те, а чи дійсно Україна мала можливість виробити "гору снарядів" з 2014 року. Й спочатку візьмемо вхідні данні.
2014 рік, українська оборонна промисловість об'єктивно знаходиться у комі в яку її посилено заганяли десятиріччями. При цьому виробництва боєприпасів в Україні просто немає, бо завод порохів у Шостці банкрут та припинив роботу. Один з небагатьох профільних науково-дослідних інститутів у боєприпасаній сфері у цьому ж місті скоріше "мертвий ніж живий". Виробництва корпусів снарядів немає, кінцевого збирання боєприпасів немає. Весь поточний актив - ще один завод у Шостці, який виробляє детонатори.
На фоні АТО та ООС, де використання артилерії у калібрі понад 100-мм було так чи інакше обмежено з укладанням Мінських домовленостей з 2016 року, потреба у артилерійських боєприпасах не була настільки помітною. При цьому все це спиралось на запаси з радянських часів. Хоча вони були у прямому сенсі й були підірвані, але за тих умов ситуація не розглядалась під формулюванням "снарядний голод".
Хоча таке словосполучення все частіше почало звучати у фаховому та медійному середовищі, але поступалось більш розкрученому "патронний голод" на фоні спроб створити хоча б виробництво боєприпасів для стрілецького озброєння.
На фоні цього практичні кроки у створенні власного виробництва артилерійських боєприпасів розпочались десь на рівні 2015-2016 років. Вихід на виробництво перших партій 152-мм снарядів для "Гіацинту" відбувся вже на початку 2018 року, про що було офіційно й повідомлено.
Чому саме для цієї гармати - бо вони не вироблялись у країнах Східної Європи, де обмежено здійснювалась закупівля снарядів до радянських систем, що закривало певні потреби під час АТО/ООС. Паралельно роботи зі створення такого снаряду на державних підприємствах, велись й однією з приватних компаній.
Але, тут можливо для когось буде відкриттям, але мова йшла лише про снаряд. Питання порохових зарядів вирішено не було.
Більше того, технологія виробництва корпусів снарядів не відрізнялась значним ступенем автоматизації. Для прикладу можливо навести відео з виробництвом корпусів у Великій Британії.
На цій промисловій базі згодом були вочевидь вироблені певні дослідні партії й 122- та 155-мм снарядів, які навіть демонструвались на публічних заходах.
Тобто у будь-якому випадку робота з початком виробництва власних артилерійських снарядів йшла. Але своїми силами. Бо залучення західних компаній до цього процесу з будівництва виробництва "під ключ" не розглядалась через мовчазне ембарго на будь-яку військово-технічну співпрацю. У чому не менш винна й вся українська влада з 1991 року.
Нагадаємо, що перше постачання західної зброї - американських ПТРК Javelin, відбулось лише у 2018 році. А це зрештою розблокувало й відкриття іноземних виробництв озброєння, перші плани щодо яких почали отримувати обриси якраз у цей період.
Тепер можливо лише оцінювати, а якщо тоді сили були б кинуті й на створення в Україні іноземного виробництва боєприпасів. На скільки це б дало "прискорення" цілком може показувати досвід Польщі.
У 2010 році польські ZM DEZAMET та Bumar Sp.z o.o. підписали зі словацькою ZVS Holding a.s ліцензійну угоду на виробництво 155-мм снарядів. У липні 2014 року ZM DEZAMET отримав угоду на постачання 2000 снарядів (дві тисячі одиниць) до 30 листопада 2015 року за умов виробництва всіх складових у Польщі.
"Натягуємо" ці строки на Україну з умовним підписанням аналогічного договору у 2018 році та отримуємо умовний термін постачання першої партії з 2000 боєприпасів лише у 2023 році, звісно якщо б цей завод вцілив. Навіть якщо умовно прискорити підготовку до виробництва та його налагодження, то мова у будь-якому випадку не йде про можливість виробництва "гори снарядів". Тим паче ще питання - у якому калібрі.
Таким чином, на відповідь чому Україна з 2014 року сама не виробила "гору снарядів" можливо традиційно бідкатись й розводити руками. При цьому розуміючи, що почати готуватись до такої війни Україна мала, як мінімум, з 2008 року на фоні вторгнення РФ до Грузії.
Читайте також: Інформація щодо термобаричних Shahed-ів не підтвердилась: але це дійсно нова бойова частина
