Сьогодні Україна перебуває на принципово новому етапі свого життя – триває повномасштабна війна з непростим ворогом, Російською Федерацією. І в цих нових для нас умовах один з найважливіших викликів – це забезпечення функціонування усіх сфер нашої країни, зокрема й оборонної промисловості, яка чи не найбільше постраждала як від прямих ракетних ударів, так і від інших факторів, пов’язаних з війною.
Про те, як вижити нашому ОПК у нових складних умовах – у першій частині великої та відвертої розмови з головою всеукраїнського об’єднання організації роботодавців "Федерація роботодавців машинобудівної промисловості" та керівником корпорації "УкрІннМаш" Віталієм Немілостівим.
Читайте також: Україна спільно з партнерами протягом півроку може організувати виробництво боєприпасів
– Віталію Олександровичу, якими мають бути перші кроки у реанімації нашого ОПК у воєнний період, щоб у стислі терміни оборонні підприємства могли забезпечити бодай мінімально необхідну підтримку української армії?
– Ми всі повинні розуміти, що робота оборонної промисловості у воєнні часи – це надскладний процес, який потребує швидких, але водночас й виважених рішень від нашої держави. Чому саме держави? Бо ОПК не функціонує сам по собі, він передусім виконує ті завдання, які йому ставить саме держава.
Тому найперше, що треба зробити – чітко та зрозуміло сформулювати завдання для підприємств ОПК, спираючись на пріоритетні потреби Збройних Сил України та інших збройних формувань.
Тільки після цього оборонна промисловість починає працювати, виконуючи поставлені завдання – ті, які вона дійсно може виконати. У тих випадках, коли якісь завдання нашому ОПК поки що не під силу, підключаються дипломати та спецекспортери і привозять з-за кордону зброю, яка потрібна нашим військовим тут і зараз.
Маю зробити ремарку, що я, на жаль, вимушений підтримувати спрощення імпорту зброї, бо без допомоги партнерів ми можемо просто не дожити як держава до наших середньострокових та довгострокових перспектив.
Разом із забезпеченням нагальних потреб ми не повинні забувати й про відновлення того виробничого потенціалу, який ми втратили у перші місяці війни. Всі, хто вивчають історію, знають що і Першу, і Другу світові війни програли в тилу, а не на передовій.
Це аксіома для будь-якого державного діяча, який розуміється на національній безпеці та обороні. Я б дуже не хотів, щоб ми зациклилися на тому, що союзники можуть закрити всі наші потреби – тим паче в умовах, коли наші підприємства залишилися без зовнішніх контрактів, які раніше допомагали їм виживати та розвиватися.
Але, на жаль, сьогодні ніхто серйозно не займається питанням майбутнього нашого оборонно-промислового комплексу. Чому? Давайте розбиратися.
З одного боку, у нас є Міністерство оборони, Кабінет Міністрів України, Генеральний штаб тощо – їхню роботу протягом перших місяців війни я в жодному разі не буду критикувати.
На мою думку, військові блискуче проявили себе протягом цих двох місяців – зрештою, вони діють передусім відповідно до викликів поля бою і їм просто ніколи думати над тим, що буде через місяць чи через рік. Водночас Кабінет Міністрів ухвалив низку правильних рішень, які необхідні для того, щоб країна могла функціонувати під час війни.
З іншого боку, у нас є "Укроборонпром", який начебто й міг щось зробити у цій ситуації, але натомість й надалі залишається абсолютно непотрібною надбудовою над підприємствами ОПК, яка не тільки не допомагає, але й шкодить нашій оборонці.
Сьогодні концерн лише створює видимість роботи: ставить нереальні завдання керівникам підприємств, проводить безглузді наради, запрошує на них десятки непотрібних людей та професіоналів, які просто мовчать, бо бояться сказати щось зайве.
Ця вся сумбурна діяльність проводиться лише для того, щоб показати керівництву країни – "Укроборонпром" хоч чимось займається. Однак насправді вони зовсім не знають, що робити та як.
Зрештою, варто поставити й таке питання: а хто в країні сьогодні відповідає за ту частину державної оборонної промисловості, яка представлена підприємствами "Укроборонпрому"?
Річ у тім, що ці підприємства через концерн підпорядковані Кабінету Міністрів України, а точніше – міністру КМУ, який непогано виконує свою роботу. Водночас дехто взагалі вважає, що тягар ОПК зараз лежить на плечах Мінстратегпрому, якому взагалі заборонили втручатися у роботу державних оборонних підприємств, ще хтось впевнений, що оборонка – це зона відповідальності міністра економіки.
Тому ми вкотре повертаємося до того, що протягом минулих років система організації ОПК була повністю розвалена і сьогодні треба виправляти ухвалені до війни рішення, а не створювати нові проблеми.
– Отже, з одного боку держава повинна дати ОПК чітке розуміння того, що саме потрібно військовим, з іншого – треба навести лад безпосередньо в організації ОПК. Це ключові процеси, без яких "оборонка" буде просто стояти на місці. Втім, мені було б цікаво почути про те, які завдання сьогодні потрібно вирішити безпосередньо підприємству, щоб зберегти спроможності до виготовлення військової продукції?
– Дуже гарне запитання й ось чому. Наразі всі медіа та й загалом хто завгодно кричать про те, що треба переносити виробництво – мовляв, саме це має врятувати наші підприємства. Однак я вас запевняю – це абсолютно хибне твердження, адже ніяке обладнання, ніякі виробничі потужності в оборонці не варті й копійки без трудового колективу. Рятувати людей – робітників, висококласних спеціалістів – ось що в першу чергу повинен робити будь-який адекватний керівник підприємства. Бо знайти обладнання чи приміщення – це півбіди, а от створити новий трудовий колектив – це завдання мінімум років на п’ять, якщо не десять. Нас така прірва у часі не влаштовує.
Візьмімо, наприклад, Харків – якщо наші Збройні Сили навіть вже завтра виженуть ворога з цього напрямку, то станом на сьогодні жодне, я підкреслюю, жодне підприємство в Харкові не збере й 50% своїх фахівців. Нині ці висококласні спеціалісти деморалізовані, розкидані ледь не по всьому світу – їх треба знову зібрати разом.
На окупованій території це однозначно нереально, як і там, де йдуть інтенсивні бойові дії. Тому в першу чергу треба шукати локації, де можна було б зібрати ці трудові колективи – бази відпочинку, гуртожитки чи навіть вільне житло, виділити психологів, які будуть з ними працювати, щоб у разі потреби вони вже завтра могли повернутися до роботи. І потім вже думати про все інше.
– Про все інше – це ви маєте на увазі обладнання та організацію виробництва?
– Будь ласка, давайте не будемо повторювати одні й ті самі помилки. Перший крок у реанімації нашої оборонки – це врятувати тих людей, які потім повернуться до роботи на наших підприємствах. Створити їм належні умови проживання у воєнний час. Я б навіть так сказав – якщо керівник підприємства не може довести, що в нього є готові до роботи фахівці, йому не можна давати оборонні замовлення.
Другий крок – це наявність у конкретного підприємства державного оборонного замовлення. Це те, про що я говорив на початку розмови. Тут логіка зовсім проста: навіщо мені говорити про перенесення виробництва, якщо в мене немає замовлень? Я просто витрачу купу грошей просто так, навіщо? А сьогодні, на жаль, дуже мало підприємств отримали державне оборонне замовлення.
І вже третій крок – це перенесення та організація самого виробництва. Причому у більшості випадків ці два процеси можна робити паралельно – не треба одразу тягнути всі 500 станків, можна поступово, залежно від оперативної військової обстановки, перевозити обладнання й розпочинати роботу, з часом нарощуючи потужності.
– Як я розумію, те, про що ви говорите – це основні, навіть базові підходи, які мають бути закладені у програмній системній діяльності. Фактично, ми маємо розробити нову програму "виживання" оборонної промисловості з урахуванням нових реалій, так?
– Ви праві, має з’явитися нова програма, яка передусім буде орієнтована на ті зразки озброєння і військової техніки, які ми виробляли до початку повномасштабної війни і які сьогодні потрібні нашим військовим у першу чергу. Все це потрібно відтворювати в умовах, коли ми втратили частину території та виробників. Тільки після забезпечення базових потреб нашої армії можна буде думати про середньострокові та довгострокові перспективи.
До речі, важливий момент – я впевнений у тому, що протягом року самостійно ми не зможемо нічого організувати, тому треба говорити про кооперацію з нашими друзями – східноєвропейськими країнами. Так, наприклад, сьогодні спільно з партнерами ми можемо за пів року організувати виробництво артилерійських боєприпасів калібрів від 100 до 152 мм – ці країни вже готові співпрацювати з нами.
Однак для ефективної та якісної роботи із закордонними партнерами нам потрібно ухвалити багато нормативно-правових рішень, щоб процес йшов набагато швидше, ніж це можливо сьогодні. Бо формально керівник підприємства й досі повинен діяти за законами мирного часу – навіть щоб зателефонувати закордонному партнеру з питань організації виробництва зброї, я маю отримати на це дозвіл.
Навіть Генеральний конструктор, якщо він призовного віку, не може виїхати за кордон на зустріч з партнерами. Це маячня. Треба створювати систему, щоб люди, які потрібні в тилу, були не тільки "заброньовані" за підприємствами, але й мали можливість на три-п’ять днів хоча б виїжджати за кордон та спілкуватися з партнерами.
Економіка має працювати – і це стосується не тільки "оборонки", а взагалі всіх стратегічних галузей. У нас сьогодні лише два шанси виграти в тилу, передусім – забезпечити підприємства держзамовленнями, але оскільки їх на всіх не вистачить, то треба думати про експортно-орієнтовані галузі та розвивати їх.
– Чи є наразі проблеми зі створенням тих зразків ОВТ, які вироблялися до початку повномасштабної війни? Візьмімо за приклад наш БТР-4. Які нюанси?
– Якщо говорити про закупівлю двигунів у Німеччині, я не думаю, що у нас тут будуть якісь проблеми. Але організаційні та технічні питання ніхто не скасовував. Втім, там, де були створені якісь зв’язки та представництва і вони працюють – проблем точно не має бути.
Разом з тим, через дії нашого ворога навіть по БТР-4 сьогодні треба екстрено створювати нову кооперацію. Водночас така робота передбачає тисячі технічних питань і узгоджень, які неможливо проводити, якщо фахівці вузькопрофільні й не спілкуються між собою наживо. І коло знову замкнулося на найголовнішому – наших фахівцях, без яких ніякої реанімації ані оборонки, ані інших стратегічних галузей промисловості не буде.
Читайте також: Тектонічна зміна в ОПК України, яку мало хто помітив
