Завдяки унікальному географічному розташуванню одночасно на двох материках, європейському та азійському, а по суті — між християнським Сходом і мусульманським Заходом, Туреччина завжди була важливим геополітичним гравцем, з позицією якого рахувалися провідні держави світу. Це сформувало історію країни, її суспільний уклад і вплив на її стратегію на міжнародній арені.
Місце на мапі
З часів завоювання Константинополя та затвердження на берегах Босфору могутня Османська імперія не лише контролювала морські торговельні шляхи країн Чорноморського регіону. Свого часу вона володіла територіями сучасних Балкан, Північної Африки, Сирії, Іраку, Саудівської Аравії, Причорномор’я тощо. Це була потужна морська держава, здатна кинути виклик європейським флотам. Але після нищівної поразки в Першій світовій війні та розпаду колишньої імперії Туреччина, переживши на початку 1920-х громадянську війну й іноземну військову інтервенцію, за часів Ататюрка перетворилася на звичайну країну середніх розмірів із республіканською формою правління, яка існувала в умовах офіційно проголошеного нейтралітету.
Читайте також: Україна та Туреччина за останні 4 роки підписали оборонних контрактів на $1 млрд
Під час Другої світової війни нацистська Німеччина докладала значних зусиль у своїх намаганнях схилити Туреччину до участі у війні проти союзної коаліції. Але дотримання нейтралітету врятувало Анкару від чергової поразки, що неминуче призвело б до занепаду країни та захоплення турецьких проток СРСР. Москва планувала створити в Дарданеллах військово-морську базу, що мало уможливити прямий вихід кораблям радянського флоту в Середземне море.
З огляду на геостратегічну важливість Туреччини, США подбали про її членство в НАТО (з 1952 року), потім країна стала членом ОЕСР, G-20, ОБСЄ, СОТ та інших міжнародних структур. А ось переговори про вступ її до ЄС, що почалися ще 40 років тому, поки що не дали результатів. Основним геополітичним вектором Туреччини наразі залишається західний. Утім, територіально, релігійно (98% населення — мусульмани) і ментально країна є азійською.
Кількість населення Туреччини станом на 2021 рік перевищує 86 млн. Площа її азійської частини — 755 тис. км², європейської — 23 тис. км². На сході країна межує з Азербайджаном, Вірменією, Грузією та Іраном, на південному сході — з Іраком і Сирією, на заході — з Грецією, на північному заході — з Болгарією. Сухопутний кордон Туреччини має довжину 2 628 км, а берегова лінія — 7 168 км із виходом до Чорного, Середземного, Егейського та Мармурового морів.
Баланси та союзи
До основних проблем, зумовлених розташуванням Туреччини на геополітичному розломі між Європою і здебільшого ісламською та фундаменталістською Азією, відносять наявність поблизу турецьких кордонів гарячих точок (Ірак, Іран, Сирія, Грузія, Вірменія); курдську проблему, конфронтацію із сусідніми країнами як на релігійному підґрунті (Іран), так і через союзницькі відносини із США; проблему біженців із країн Близького Сходу (у країні їх до 4 млн) та ризик бути втягнутою в можливу війну між США та Іраном.
Геостратегічне значення Туреччини почало зростати після терактів 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та Вашингтоні, подій «арабської весни» та стрімкої дестабілізації ситуації в арабському світі загалом. До цього додалися агресія Росії проти України навесні 2014 року, громадянська війна в Сирії та Лівії, активізація давнього збройного конфлікту між Вірменією та Азербайджаном.
Анкара підтримала Катар під час блокади останнього монархіями Перської затоки (з 2017 року там діє турецька військова база) і навіть не визнає політичні й культурно-релігійні позиції Ер-Ріяда в регіоні. За фінансової допомоги Катару вона нарощує підтримку Палестини (що відволікає значні ресурси Ізраїлю) і Лівії.
Навесні 2020 року Туреччина на прохання визнаного ООН Уряду національної згоди (УНЗ) Лівії Фаїза Сараджа надала йому військову допомогу. Це докорінно змінило перебіг подій і дозволило звільнити майже половину території країни від сил генерала Халіфи Хафтара, підтримуваного АРЕ, ОАЕ, Саудівською Аравією, Францією та РФ. Але через загрозу прямого втручання Єгипту подальше просунення сил УНЗ припинили.
На 24 грудня 2021 року заплановані загальнонаціональні вибори на всій території Лівії, для цього 1–5 лютого Форум лівійського політичного діалогу, який відбувся у Швейцарії, обрав прем’єр-міністра єдиного уряду й трьох членів Президентської ради на чолі з Мухаммедом аль-Манафі. Останні мають забезпечити проведення виборів. Очікується, що Туреччина буде одним із провідних учасників лівійського врегулювання, що в перспективі забезпечить їй певні переваги в економічних відносинах із Лівією.
Турецька військово-технічна, військова та політична підтримка Азербайджану здебільшого уможливила переможне для Баку проведення визвольної операції «Залізний кулак», яка відбулася в Нагірному Карабаґу у вересні-листопаді минулого року. Як наслідок, становище в регіоні зазнало докорінних змін, Туреччина закріпилась у Закавказзі як повноцінний гравець, тоді як Росія втрачає і позиції, і вплив.
Через цей регіон проходить один із небагатьох маршрутів Великого шовкового шляху, що оминає територію РФ. Той, хто триматиме ключі від південнокавказьких воріт, буде потрібен і Китаю, який зацікавлений в експорті своїх товарів до Європи, і США, яким потрібно, щоб ці ворота для китайців були зачинені, і, звісно, Росії. Домінування в цьому регіоні обіцяє Туреччині не лише значні економічні здобутки, а й неабиякий політичний вплив.
Анкара вже конвертувала політичний вплив у цілком конкретну економічну перспективу: наприкінці 2020 року, невдовзі після закінчення операції в Нагірному Карабаґу, розпочалися постачання азербайджанського газу до Європи газопроводом TANAP. Цей проєкт додатково зміцнює статус Туреччини як великого енергетичного хабу півдня Європи.
І ще одна маловідома деталь: нещодавня концентрація Іраном військ на кордоні з Азербайджаном зокрема мала на меті перешкодити новим економічним проєктам країни на користь Туреччини. Іран досі вважає наявний розподіл Каспію між країнами, що виникли на його берегах після розпаду колишнього СРСР, несправедливим для себе та вимагає перегляду, тож останні військові приготування Тегерана цілком можна розглядати і в цьому контексті.
Але Туреччина знову рішуче підтримала Азербайджан, розмістивши на його території військові підрозділи й авіацію та заявивши про свою готовність у разі необхідності застосувати силу. До речі, про можливість атаки проти Ірану в разі агресії проти Азербайджану заявив й Ізраїль, де навіть оприлюднили мапу з визначенням цілей, що підлягатимуть першочерговому знищенню.
Анкара й тюркський світ
Паралельно зі зміцненням Туреччини в Азербайджані та Грузії створюють плацдарм для розширення впливу Анкари на північнокавказькі (та інші мусульманські й тюркські) республіки РФ і країни Центральної Азії. Туреччина також бачить себе захисником нащадків турків, що живуть на Балканах, та туркоманів (туркменів) в Іраку й Сирії.
Так, на Балканах цільова аудиторія для Анкари — мусульманські громади в Боснії та Герцеговині, Албанії та Косово, в українському Криму — кримські татари, а в Молдові — гагаузи (етнічна тюркська меншина). В усіх зазначених випадках Туреччина розвиває відносини із зазначеними країнами й піклується про долю земляків та одновірців. Вона також збільшує свій вплив на тюркські країни.
12 листопада 2021 року в Стамбулі пройшов саміт Ради співробітництва тюркомовних країн (Тюркська рада) — міжнародної структури, створеної у 2009 році, через яку Анкара послідовно проводить політику на зміцнення зв’язків з елітами країн Центральної Азії. До її складу входять Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччина й Узбекистан, а також — в ролі спостерігачів — Туркменістан та Угорщина. На саміті ухвалили рішення щодо зміни назви структури на Організацію тюркських країн і затвердили Концепцію тюркського світу на період до 2040 року. Лідер турецьких націоналістів Девлет Бахчелі вручив президенту Туреччини Реджепу Ердогану кольорову мапу тюркського світу, на якій помаранчевим і жовтим кольорами виділені 20 російських тюркомовних регіонів, зокрема Сибір, Алтай (звідки пішли турки), Якутія та Сіньцзян-Уйгурський автономний район Китаю (СУАР, колишній Східний Туркестан), а червоним — Туреччину, Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.
Публікація мапи викликала бурхливу реакцію Кремля, але в Анкарі це майже не коментували. Майже такою ж бурхливою була реакція Кремля на появу в серпні 2019 року в стінах Верховної Ради України політичної мапи Ідель-Уралу з позначенням шести країн (із населенням понад 12 млн): Ерзяно-Мокшанія (Мордовія), Чувашія, Марій Ел, Татарстан, Удмуртія та Башкортостан. Мапу за фінансової підтримки земляків видав громадянський рух «Вільний Ідель-Урал» («Свободный Идель-Урал») фіно-угорських і тюркських країн Поволжя. Про створення руху повідомляли на спільній пресконференції, що відбулася в Києві у 2018 році. За планами руху, усі шість республік мають стати незалежними.
Зростальний економічний, військово-політичний та гуманітарний вплив Анкари на еліти центральноазіатських республік має на меті просувати образ Туреччини як більш привабливої альтернативи впливу в регіоні Китаю та Росії.
У перспективі Туреччина розраховує на доступ до родовищ газу й газорозподільної інфраструктури країн регіону як країна — транзитер вуглеводнів до Європи.
З огляду на критично важливе стратегічне значення населеного тюрками-мусульманами СУАР для КНР у межах проєкту наземної гілки Нового шовкового шляху, позиціювання Туреччини та президента Ердогана як захисника всіх тюркських народів — не випадковість. Анкара використовує чутливість Піднебесної до «уйгурського питання» як інструменту для торгів із Пекіном.
З часом важливість турецького фактора в регіоні лише зростатиме, зокрема в умовах геополітичного вакууму присутності, що утворився в Афганістані після виходу США та союзників. Головними претендентами на заповнення цього вакууму є три найбільш реальні сили: Китай, Росія та Туреччина.
На думку Володимира Горбача, політичного аналітика Інституту Євроатлантичного співробітництва, Китай уже готовий визнати владу «Талібану», Росія за цим спостерігатиме.
А ось Туреччина вже веде переговори, «близькі до успішного завершення», адже Анкара — союзник Пакистану та регіональний опонент Ірану. Експерт вважає, що турецьке управління аеропортом Кабула могло б стати точкою опори (і логістичними воротами) Анкари у всій Центральній Азії, включно з тюркськими Узбекистаном, Киргизстаном, Туркменістаном і, можливо, Казахстаном. Але наразі це питання все ще чекає на рішення.
Саме турки, на погляд Горбача, зможуть вибрати собі геополітичного партнера — з ким і проти кого конкурувати в цьому регіоні: з Росією проти Китаю чи з Китаєм проти Росії. І в КНР, і в РФ є тюркські мусульманські меншини.
Це відповідно уйгури СУАР і тюркські та мусульманські народи 20 регіонів РФ. Якщо Анкара наважиться конкурувати з Китаєм, вона може розраховувати на підтримку США.
Якщо з РФ — на підтримку Сполученого Королівства.
Енергетичний складник
Туреччина — важливий гравець на енергетичному ринку, адже через її територію здійснюють транзит нафти й газу з РФ та Азербайджану та деяких інших країн до Європи. Ба більше, Анкара наполегливо працює в напрямі перетворення на країну, що самостійно видобуватиме вуглеводи. У цьому контексті слід розглядати присутність турецьких суден біля кіпрських берегів, де вони здійснюють розвідувальне буріння.
Підписання Анкарою у 2019 році угоди про розмежування морських виключних економічних зон із Триполі — спроба нейтралізувати проєкт EastMed — підтриманий ЄС план постачань через Грецію газу з кіпрських, єгипетських та ізраїльських газових родовищ Східного Середземномор’я. Його реалізація загрожує Туреччині втратою стратегічного значення як країни-транзитера.
Насамкінець, 22 листопада турецька інформаційна агенція Anadolu повідомила про підготовку до експлуатації газового родовища «Сакарья», відкритого в серпні 2020 року в турецькому секторі Чорного моря. Обсяг доведених запасів газу на цьому родовищі, за словами президента Ердогана, оцінюють у 405 млрд м³.
Навесні 2022 року там почнуть прокладати 160-кілометровий газопровід, у 2023 році планують розпочати експлуатацію родовища з виходом на стабільний видобуток у 2027–2028 роках. Інше родовище містить 135 млрд м³. Отже, загальний потенціал розвіданих турками в Чорному морі родовищ становить понад 540 млрд м³ — це шанс Анкари зменшити залежність від імпорту газу з РФ, Азербайджану та Ірану, а також зрідженого газу з Катару, США, Нігерії та Алжиру.
Залежність Туреччини від постачань газу з РФ (до 30% у 2020 році), значно пояснює певну двозначність її позиції щодо Росії. Так, Анкара не визнає російську анексію Криму й підтримує територіальну цілісність України, бере участь у «Кримській платформі». Водночас Анкара підтримала повернення делегації РФ до ПАРЄ, не долучилася до міжнародних санкції проти Кремля та планує довести до 2023 року обсяг товарообігу між країнами до $100 млрд.
Туреччина ситуативно взаємодіє з РФ у Сирії, де сторони мають спільні інтереси та навіть, попри застереження США, купила російські ЗРС С-400. Періодично відносини між Москвою й Анкарою охолоджуються. У 2016 році турки не зупинилися навіть перед знищенням російського бомбардувальника, отримавши у відповідь російські економічні санкції. Варта уваги проксі-війна між «заклятими друзями» в Сирії та Лівії, де турки вперше масово застосували свої ударні дрони.
Були навіть оцінювання можливості російсько-турецького воєнного конфлікту в Сирії. Так, попри теоретичну перевагу ядерної РФ, Туреччина на віддаленому від Росії та ізольованому сирійському плацдармі має достатньо сил для того, щоб швидко знищити дислокований там російський експедиційний контингент. Ба більше, якщо Анкара просто заборонить кораблям РФ користуватися турецькими протоками, навіть подальше перебування російських військ у Сирії опиниться під знаком питання.
Військовий вимір
Сучасні збройні сили (ЗС) Туреччини за чисельністю та бойовим складом входять до десятка найпотужніших армій світу. Вони перші в регіоні та другі після ЗС США в складі НАТО й налічують у своєму складі 355 тис. військовослужбовців. Особовий склад ЗС Туреччини вважають добре вмотивованим і, що особливо важливо, таким, що має великий бойовий досвід у сучасних війнах і збройних конфліктах.
Основу бойової авіації ВПС Туреччини становлять тактичні багатоцільові винищувачі F-16C/D кількох модифікацій. Імовірно, невдовзі в США закуплять ще 80 нових машин F-16V покоління 4+, що має частково компенсувати відсторонення Анкари від участі в програмі створення літаків п’ятого покоління F-35 через закупівлю в РФ ЗРС С-400. Оплату здійснять коштами, перерахованими раніше турками на F-35.
Про це під час останнього саміту G20 у Римі домовилися президенти Джо Байден і Реджеп Ердоган. ВПС мають на озброєнні розвідувальні й ударні БПЛА турецького та ізраїльського виробництва. Постачання безпілотної техніки тривають, у тому числі для озброєння авіаносця Anadolu, будівництво якого наближається до завершення. Крім того, наразі триває будівництво судна забезпечення Dimdeg і фрегата Istanbul.
Туреччина має на орбіті власні супутники, що надзвичайно важливо для забезпечення військових поточною розвідувальною інформацією в онлайн-режимі. Наразі турецька супутникова констеляція налічує три апарати, що працюють на навколоземних орбітах. Останній із них, TÜRKSAT-5A, вивели на орбіту в січні 2021-го. Запуск наступного — TÜRKSAT-5В — запланований на грудень цього року.
Подальшу розбудову збройних сил Туреччини здійснюють відповідно до затвердженої у 2013 році 20-річної програми, розрахованої до 2033 року. Її мета — створити високомобільну армію, оснащену найсучаснішими зразками озброєння та техніки й призначену передусім для участі в регіональних конфліктах. «Стратегічний план 2019–2023» щодо закупівель ОВТ для ЗС Туреччини передбачає, що частка продукції турецьких виробників має зрости до 75%. Станом на 2020 рік цей показник складав 20%.
Український інтерес
Туреччина активно працює над створенням і виробництвом нових видів озброєння та військової техніки, цікавих у тому числі й для ОПК та ЗС України.
Насамперед це перспективний винищувач п’ятого покоління TF-X, авіаносець Anadolu, фрегати типу ISTIF (Istanbul), есмінці типу TF2000, підводні човни типу Reis (тип 214 TN), багатоцільові бойові вертольоти типу АТАК, навчально-бойові літаки Hurjet, вертольоти типу Т 70 (спільно із США) та Т 625 Gokbey, тактичні й зенітні ракетні комплекси, високоточні боєприпаси (зокрема перспективна крилата ракета з дальністю дії до 200 км), ракети класу повітря-повітря (Bozdogan, Gokdogan), БПЛА (Bayraktar TB2, Bayraktar TB3, Anka-I, Akinci, Aksungur), танки Altay, САУ Firtina, РСЗВ.
Зростанню експорту ОВТ турецького виробництва сприяє його успішне використання на практиці в останніх локальних війнах. З’явився навіть термін «дронова дипломатія» турецького експорту.
Турецька стратегія «Візія 2023» (2023 vizyonu) передбачає, що у 2023 році Туреччина має увійти до першої десятки країн світу з найбільш розвиненим військово-промисловим комплексом. З огляду на цю обставину, український напрямок — об’єктивно один із важливих для ВПК Туреччини, адже дозволяє отримати доступ до певних технологій, вкрай потрібних цій країні (авіа- та двигунобудування, системи активного бронезахисту, ракетобудування тощо).
Прикладами успішного двостороннього військово-технічного співробітництва є постачання розвідувально-ударних БПЛА Bayraktar TB2, високоточних боєприпасів, систем управління та зв’язку, будівництво для ВМСУ корветів, оснащення нових турецьких дронів українськими двигунами. Кількість спільних оборонних проєктів за останні чотири роки перевищила 30. За оціненням технічного директора компанії Baykar Makina Халюка Байрактара, загальний товарообіг між країнами сягає $5 млрд, з яких $1 млрд— оборонні контракти.
18 листопада 2021 року Верховна Рада ратифікувала рамкову угоду про військову співпрацю між Україною та Туреччиною, підписану торік у Стамбулі. Документ створює правові засади для розширення та поглиблення наявного партнерства у сфері оборони. Ідеться про принципи співробітництва, режим безпеки секретної інформації, порядок обміну розвідувальними даними, правове регулювання діяльності фахівців, відряджених кожною зі сторін, відшкодування можливих збитків, порядок розв’язання суперечок.
Очікують, що це дозволить створити основу для відносин та розвитку співпраці між сторонами за 21 напрямом військового співробітництва (на додаток до 30, що вже існують), як-от: військова підготовка та освіта; взаємна участь у підготовці або спільних навчаннях в активному форматі або в ролі спостерігачів; оборонна промисловість; обмін таємною військовою інформацією; логістичне співробітництво, гранти та логістичні системи; співпраця в галузі військової медицини та охорони здоров’я; комунікації, електроніка, інформаційні системи та кібернетичний захист; миротворчі й гуманітарні операції, а також операції з протидії піратству; обмін персоналом для підвищення кваліфікації; обмін інформацією та досвідом у сфері військових науково-технологічних досліджень; наукова, соціальна, спортивна та культурна діяльність; навчання та обмін інформацією й досвідом щодо протидії мінам та саморобним вибуховим пристроям; навчання та обмін інформацією й досвідом у межах операцій із ліквідації наслідків стихійних лих; військова історія, архіви, публікації, видавництво та музеєзнавство; співпраця в галузі досліджень, розробок і технологій.
Економічні досягнення, розвиток національного ВПК і розбудова потужних збройних сил перетворили Туреччину з другорядного члена НАТО, у ролі якого її сприймали протягом довгих років, на потужного гравця з власними геополітичними інтересами. Відповідно дедалі більше зростає і вплив турецького фактора на події в регіоні та світі.
Отже, з погляду національної безпеки, співпраця з Туреччиною в сфері ОПК для України стратегічно важлива.
Раніше Defense Express писав, що в 2021 році Україна наростила імпорт турецьких озброєнь, у порівнянні з 2020 роком, на 600,4 % витративши за останній рік на це 123 млн. 193 тис. доларів США. Ми також писали про стан та перспективи військово-технічного співробітництва України та Туреччини.
Матеріал підготовлено оглядачем Defense Express спеціально для видання Український Тиждень.
Читайте також: Турецький БПЛА Akinci на українських двигунах поставив рекорд по висоті та тривалості польоту
