Ще у 1983 році британський оборонний підрозділ компанії Marconi Command and Control Systems (згодом був придбаний British Aerospace, тепер BAE Systems) вирішив зробити артилерійську установку, яка б могла встановлюватись на будь-яке шасі та мала б не менші можливості за німецький Gepard на шасі Leopard 1. Фактично мова йшла про башту, яку за бажанням замовника можливо було встановити на його БТР, чи танкове шасі, чи виконати у причіпному варіанті.
Британці вирішили піти доволі прагматичним шляхом стикування вже розроблених систем, що дозволило їм завершити роботи над першим прототипом вже у 1984 році. А у 1985 й другий, який відрізнявся броньованою баштою від вогню 14,5-мм кулемета у лобовій проєкції.
Читайте також: Який сенс ЗСУ ставити КПВТ на FV107 замість його рідної 30-мм автоматичної гармати
Marconi обрала швейцарські 35-мм автоматичні гармати GDF, ті самі, що й на Gepard, які постачала Oerlikon-Contraves (зараз частина Rheinmetall). Французька Societe de Fabrication d'Instruments de Mesure (що зараз входить у Safran) відповідала за гіростабілізовані приціли Type VS 580-VISAA, об’єднані з лазерними далекомірами, а також інерціальну систему. Британська Vickers Defence Systems відповідала за двомісну башту, яка мала власну батарею на 300 Ah та дизель-генератор для підзарядки.
Радар та цифрову систему управління вогнем Marconi робили самостійно. Стабілізована РЛС, на основі Marconi Series 400, працювала у X-діапазоні та оберталась зі швидкістю 1 оберт на секунду. Вона дозволяла як виявляти (на дальності до 12 км), так і супроводжувати цілі(на дальності до 10 км).
Система управління вогнем із цифровим балістичним обчислювачем була запозичена з танка, вочевидь з Challenger 1 над яким працював Marconi, та модернізована. Вона була повністю автоматизованою, брала ворожий об’єкт на автосупроводження й екіпаж мав лише дати дозвіл на відкриття вогню, швидкість реакції автоматичної системи була до 5 секунд. Додаткові оптичні приціли були не лише резервним засобом, а ще двома незалежними додатковими каналами управління між якими можливо було перемикатися у випадку появи у зоні відповідальності кількох цілей.
Боєзапас двох 35-мм гармат становив по 230 зенітних та по 20 бронебійних на ствол, при швидкострільності 550 пострілів за хвилину. Цього, як вважалось, було достатньо для знищення 15-20 цілей. Також декларувалась можливість дуже швидкої перезарядки - за 10 хвилин. Ефективна дальність вогню оцінювалась у 4 км.
Під час випробувань Marconi встановили Marksman на шасі британських Centurion, Vickers Mk3, Chieftain, Challenger 1, американського M48 Patton, китайського Type 59 та радянського T-55.
У грудні 1988 році міністерство оборони Фінляндії замовило незначну кількість Marksman (за більшістю джерел - 7 одиниць) за 10 млн тодішніх фунтів стерлінгів (близько 35 млн доларів зараз з урахуванням інфляції). Вони були встановлені на шасі Т-55АМ, які постачались з Польщі, система отримала власний індекс ItPsv 90 Marksman.
У такій версії їх експлуатували до 2010 року, після чого перевели у резерв. І Marksman мав цілий ряд "дитячих хвороб", які є невід’ємними супутниками будь-якого нового та ще й малосерійного озброєння. Але у запасі система пробула недовго, бо у 2015 році, на тлі зміни безпекової ситуації, її повернули у стрій. При цьому на користь зіграла особлива універсальність башт Marksman, які поставили на шасі Leopard 2A4. І тепер система має індекс ITPSV Leopard 2 Marksman.
Але сама Фінляндія так і залишилась єдиним оператором Marksman. Бо цю розробку спіткала доля багатьох зразків озброєння, які були створені наприкінці 80-х років та стали просто непотрібні через ілюзію безпеки.
Читайте також: Не проти РФ: США розгорнуть наступний далекобійний Typhon з Tomahawk на Гаваях, а не у Європі
