xcounter
#

Легіонери оборони України: Як російський терор перетворив ветерана іноземної армії на добровольця ЗСУ

Легіонери в бойовій обстановці відзначають День Державного Прапора – він символізує Cилу, Єдність,  Націю, яка захищає свій суверенітет та Свободу / Фото: www.facebook.com/ukr.international.legion
Легіонери в бойовій обстановці відзначають День Державного Прапора – він символізує Cилу, Єдність, Націю, яка захищає свій суверенітет та Свободу / Фото: www.facebook.com/ukr.international.legion
6619

Вони за позовом серця прийшли боротися проти путінської орди та захистити свободу України, ризикнувшинайдорожчим – своїм життям. Вони прибули із різних куточків планети, щоби припинити російський терор. Вони залишили мирний безпечний побут, щоби зброєю і хоробрістю захистити невинних. Вони можуть розірвати контракт будь-якої миті, але більшість із них воюватиме до перемоги. Вони роблять у бою неймовірне та повертаються на фронт після важких поранень. Вони – совість людської цивілізації – воїни Інтернаціонального легіону оборони України

З нагоди роковин початку широкомасштабного вторгнення російських військово-терористичних формувань ми розпочинаємо цикл документальних публікацій "Легіонери оборони України" в якому хочемо розповісти про скромних, але надзвичайно людяних, сильних та відважних чоловіків і жінок – добровольців з різних країн, які не змогли сидіти склавши руки, спостерігаючи як росіяни руйнують та убивають в Україні.

Ветеран Армії США Майкл: Я люблю в українцях їхній дух, вміння не відступати і не ламатися

Читайте також: Третину боєприпасів та 40% палива для ЗСУ дала країна, від якої очікували менш всього
Ветеран Армії США Майкл, Легіонери оборони України, Defense Express
«Без страху не буває сміливості» Майкл, боєць Інтернаціонального легіону оборони України

Реальна війна не передбачає романтики. Це кров і бруд, біль і смерть. Але тим яскравіше на війні проявляються справжні характери. Наш співрозмовник – не персонаж голлівудського блокбастера, хоча його життєвому шляху може позаздрити будь-який сценарист. Він належить дотих, хто ходить у наступ, рухає вперед лінію фронту, а коли отримує наказ, – не вагаючись, перетинає її та діє у ворожому тилу. Досвідчений боєць, відзначений державними нагородами за подвиги у лавах Армії Сполучених Штатів, добрий християнин і надзвичайно світла людина. Він не зміг залишитися осторонь, коли військові формування держави-терориста росії почали руйнувати та вбивати в Україні. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю зі справжнім героєм сучасності – американським ветераном, добровольцем Збройних Сил України, солдатом Інтернаціонального легіону оборони України –Майклом.

Легіонери оборони України, Defense Express

– Чим Ви займалися до Легіону (захоплення, робота)?

– Працював у бізнесі. Також намагався отримати ліцензію ріелтора, запустити свій власний бізнес з управління нерухомістю. Мої хобі –туризм і спорт.

– Як склалося так, що Ви прийняли рішення приїхати в Україну і вступити в Легіон?

– Я дивився по телевізору всі ті сюжети з бомбардуванням, як цивільні невинні люди гинуть через дії росіян. Я бачив, як жінкам і молодим хлопцям, які раніше не служили і не вміли воювати, видавали зброю – автомати Калашникова, і вони йшли на війну. У мене виникла думка: «Я – професіонал, маю досвід бойових дій і можу допомогти». Але на той момент Президент України ще не відкрив двері (для іноземних легіонерів – ред.). Тому я помолився і сказав собі: «Боже, якщо є спосіб, яким я можу надати допомогу, – я це зроблю». І тоді Президент Зеленський через кілька днів сказав, що всі іноземні бійці, професіонали, ласкаво запрошуються (до участі в захисті України – ред.). Я прийняв рішення їхати, тому що був в Іраку, Афганістані, був готовий до цього. Чому не приїхати і не допомогти?

Легіонери оборони України, Defense Express

– Ви вже добре знали, що таке війна, та усвідомлювали ризики. Чи не страшно Вам було?

– Я трохи хвилювався, але в мене вже був значний бойовий досвід в Афганістані. І тоді просто вирішив поїхати. Я не сильно переживав з цього приводу. Для мене допомагати людям – було важливіше, ніж страх.

– Як поставилися до цього Ваші близькі?

– Реакція була не дуже добра. Вони були засмучені, називали мене божевільним, казали: «Ти всього лише одна людина». Але я казав: «Якщо всі так думатимуть, то ніхто не прийде на допомогу».

– Як відбувся Ваш перший бій в житті?

– Мій перший бій відбувся у 2012 році в Афганістані. Ми були в одному селі, а в наступному селі нас очікувала засідка. З нами була собака, натренована на пошук вибухівки. Ворог облаштував засідку на дахах будівель. Вони планували відкрити вогонь під час нашого руху по дорозі. Але собака зупинилася, щоб відпочити. Тоді таліби подумали, що ми їх викрили, хоча насправді ми їх ще не помітили.

Я побачив високого бійця Талібану, зростом близько двох метрів 15 сантиметрів. Ось він щось піднімає перед собою. Я був мінометником, а отже – пріоритетною ціллю. В цю мить відбувся вогневий контакт з іншого боку. Над нами пролетів заряд РПГ. І тоді включилася м’язова пам'ять, військова підготовка. Я вистрелив у ворожого бійця навпроти мене, уже перебігаючи до будівлі, щоб зайняти укриття.

Мій командир був зразу позаду мене. Я мав у своєму рюкзаку міномет. Ми використовуємо 60-міліметрові міномети для ручної стрільби. Командир наказав мені здійснити постріл. Як тільки я здійснив постріл, – вони втекли. Таліби не думали, що ми будемо стріляти з мінометів на такій близькій дистанції. Відстань складала близько трьохсот метрів. У мене в рюкзаку був міномет і чотири 60-міліметрові міни. Ми не використовували опори, просто прицілювалися і відкривали вогонь.

Якщо ви ведете вогонь з міномета таким чином, вам не потрібно зв’язуватися з батальйоном, узгоджувати, чи немає дружніх літальних апаратів у повітрі. Треба просто візуально оглянути небо на відсутність союзних гелікоптерів і можна відкривати вогонь. Таким був мій перший вогневий контакт.

Легіонери оборони України, Defense Express

- А Ваш перший бій в Україні?

- Під час мого першого контакту в Україні ми не відкривали вогонь. Нашим завданням було знайти прохід та встановити периметр безпеки для українських військ за лінією фронту, щоби «посунути» лінію фронту вперед. Ми бачили противника під час руху, але не повинні були вступати в контакт. Після того як забезпечили охорону периметра і українські бійці почали окопуватись, ми повинні були відступити. Але росіяни відкрили по нас вогонь.

Пам’ятаю: ми знаходимося в кущах. Я бачу, що якась людина переміщується з собакою по дорозі. Видно лише силуети. Спершу ми подумали, що це російський патруль. Але ворог був далі, по той бік дороги. Мій командир тоді побачив, що це жінка похилого віку, яка, очевидно, не усвідомлювала повністю ситуації. Коли росіяни вже вели вогонь по нас, – вона просто йшла між нами та ними. І тоді командир підбіг та евакуював її з поля бою. Ми відвели цивільну до нашого транспортного засобу. Коли машина поїхала – транспорт уже був заповненим. Четверо з нас залишилися в тилу ворога. Мій командир, це був український командир, дістав тепловізор, щоб подивитися, звідки по нас ведеться вогонь. Він побачив росіян, сказав мені та ще одному хлопцю, який мав гранатомет, прицілитись і відкрити вогонь. В цей час він ще з одним бійцем пішли в напрямку, де були росіяни. Я не розумів, що саме він казав, але чув, що кричить українською чи російською, аби вони здавалися, інакше будуть знищені. Тоді один з росіян здався, а інші спробували втекти. Але ми їх упіймали. Власне кажучи, це було досить круто. Це був мій перший бій в Україні.

– Що спільного між талібами та росіянами і чим вони відрізняються?

– Вогнева потужність у росіян набагато більша. Росіяни б’ються у військовій формі, а таліби розчинялися серед цивільних. І росіяни насправді здаються в полон, а таліби не здавалися.

– Як можете оцінити росіян за тактикою бою, як ворог тримає бій?

– Тактика загалом типова. Загальновійськова тактика. Воюють, можна сказати, по книжці. Застосовують багато артилерійського вогню. Намагаються цим нас зламати.

Я б сказав, що їхню тактику можна назвати негідною, недостойною. Завжди, коли вони відступають, коли програють, – росіяни знищують усе, розкидають міни, протипіхотні міни. Вони вбивають усіх, зокрема – цивільних, і чинять всяке таке під час відступу. І мені це не подобається.

– Європарламент минулого року офіційно визнав росію державою-терористом. Що думаєте з цього приводу Ви як людина, яка бачила росіян зблизька та вела з ними бій?

– Я згідний. Тому що вони вбивають невинних людей. Це не воєнна тактика. Ти повинен боротися з військовими, а не з цивільними.

Легіонери оборони України, Defense Express
«Сьогодні одна з наших команд повернулася з відрядження і привезла «гостя». Ще раз довели своїми діями на полі бою, що легіонери є законними комбатантами, які дотримуються законів ведення війни, встановлених Женевською конвенцією», - International Legion for the Defense of Ukraine

– У Вас був досвід дуже успішних і героїчних дій. Які нагороди маєте за попередню службу і можливо – вже в Україні?

– В Армії США я отримав відзнаку «Пурпурове серце» після поранення саморобним вибуховим пристроєм. Маю медаль Армії «За заслуги», оскільки я рухався вперед під кулеметним вогнем для того, щоби придушити ворога.

В Україні моя військова частина хоче мене нагородити відзнакою, але вони чекають, поки я одужаю після поранення.

– Розкажіть про Ваш крайній бій.

– Мій останній бій – це була нічна місія. У складі двох груп – одна наша група і група українців – нам потрібно було зайти в окуповане росіянами село, проникнути в будинок, зібрати розвіддані і знищити малі групи ворога. Зранку в це село мали зайти українські війська. Як тільки ми туди заїхали та вийшли з транспортного засобу, – противник знав, що ми там. Ми, мабуть, виявили себе. І почалось справжнє пекло.

Це був як епізод з Другої світової війни. Вівся дуже щільний артилерійський вогонь, снаряди лягали дуже близько.

Легіонери оборони України, Defense Express

Також по нас вели вогонь з кулеметів. У якийсь момент ми думали, що всі загинемо. Залягли на землю, намагалися зайняти укриття. Але як мінометник, як артилерист, я знав, що коли вони зроблять ще один прицільний залп – нам кінець. Було холодно. Навіть через холод я відчував, як земля нагрівалася від артилерійських розривів. Стало аж гаряче. Я тоді подумав, що якщо мені судилося загинути – краще загину, намагаючись когось врятувати. Тоді я підповз до свого товариша і накрив його своїм тілом. Я пам’ятаю, що молився Богові і казав: «Боже, я не хочу сьогодні померти. Але зроби так, щоб якщо я сьогодні помру, – ця людина вижила». Тоді виникла певна пауза у вогні противника. Ми знаємо, що коли виникає така пауза, це означає, що ворог коригує свій вогонь і краще прицілюється. Тоді мій командир закричав: «Вставайте, вставайте! Рухаємось!»

І ми рухалися до будівлі, дійшли до перехрестя. Пам’ятаю, я подивився праворуч. Побачив, як міна прилетіла в будинок близько 50 метрів від нас. Цей будинок загорівся. Потім пролунав ще один вибух. Не пройшло і секунди, як я відчув удар, наче хтось мене вдарив у бік. Мене не збило з ніг, але я захитався. Я глибоко вдихнув і почав кричати: «Я поранений, поранений!»

Тоді я впав на землю. Командир наказав усім зайняти укриття, але двоє хоробрих хлопців сказали, що вони мене не покинуть і залишаться зі мною. Хоч загалом це було просто божевіллям, бо перш за все ви повинні забезпечити вогневу перевагу в бою, і тільки потім займатися пораненим. Але ці хлопці тиснули на мою рану з двох сторін, і, коли поряд приземлялися гранати та міни, – вони прикривали мене з обох сторін. Згодом командир також приєднався до них і допомагав обробляти мої рани. Якщо чесно, біль був таким сильним, що я просто хотів попросити товариша пристрелити мене. Але я – християнин, тому подумав: «Не роби цього, не можна цього робити. Ти знаєш, куди ти потрапиш, якщо зробиш це». Я пам’ятаю – молився під час евакуації. Мене все-таки дотягнули до транспортного засобу. Я просив Господа забрати мене, бо біль був дуже сильним. Але тоді я подумав про людей, яких люблю, і змінив свою молитву. Просив у Бога дати мені більше часу і сили витримати цей біль.

Через кілька годин мене все-таки доставили до госпіталю і лікарі вклали мене спати. Через 36 годин мною зайнялися хірурги, зробили операцію. Можу сказати тільки, що українські хірурги дуже професійні. Вони врятували моє життя. Таким був мій крайній бій.

Перед цим бойовим виходом у мене було погане передчуття. Пам’ятаю – я молився, бо я завжди молюся перед виходом: «Боже, якщо по моїй групі будуть стріляти, – дозволь мені прийняти удар на себе». Думаю, Він почув, тому що я прийняв весь удар.

– Як Ви почуваєтеся зараз як людина, що буквально повернулася з того світу і зробила неможливе?

Легіонери оборони України, Defense Express

– Я почуваюся чудово. Відчуваю більшу вдячність за те, що можу жити. Я дуже вдячний за те, що можу ходити і зможу бігати, коли повністю відновлюся. Намагаюся більше насолоджуватися життям. Загалом більш вдячний, ніж раніше, і більше ціную життя.

– Враховуючи, як склалися події, чи не шкодуєте зараз про свій вибір та рішення приїхати в Україну?

– У жодному разі ні. Не шкодую. Думаю про те, як ті хлопці врятували моє життя. Думаю про те, наскільки всі були сміливими. Як ми врятували цю пані під час того завдання. Навіть одне врятоване життя – воно варте того.

– Що найбільше вразило Вас під час перебування в Україні?

– Особисто мене, мабуть, коли я вижив і зустрів після операції кохану людину. Тоді я «поплив». Я просто розплакався. Це був неймовірний момент.

– Розкажете про неї?

– Насправді – не готовий говорити про неї багато. Це дуже хороша жінка, розумна, дотепна, інтелігентна. Я можу їй довіряти.

– Дуже багато воїнів довго воюють, але не знають, що таке атака, що таке дії в тилу ворога. Як Ви почуваєтеся, коли робите неймовірне: ідете вперед, ідете за лінію фронту?

– Я відчуваю страх. Але, думаю, без страху не буває сміливості. На війні, як і в спорті, коли ти боїшся отримати травму, –то, мабуть, її таки отримаєш. Крім того, думаючи про погане, ти не можеш професійно робити свою роботу. Я не думаю про те, що можу постраждати. Намагаюсь не концентруватися на цьому, щоб мати змогу виконувати свою роботу на всі сто.

– Які Ваші подальші плани на майбутнє?

– Коли, я сподіваюсь, одужаю, – хотів би зайнятися підготовкою бійців. Можливо – логістикою. Я люблю воювати, вести бойові дії, але, чесно кажучи, після пережитого больового досвіду не впевнений, що можу пережити це ще раз.

– Евакуація поранених – це взагалі складно. З території, окупованої ворогом, – ще складніше. Що можете у цьому контексті сказати про Легіон та атмосферу в Легіоні?

Легіонери оборони України, Defense Express
Фото: International Legion for the Defense of Ukraine

– Хлопці в Легіоні загалом досить професійні в цьому плані. Всіх навчають надавати медичну допомогу побратимам на полі бою. Зокрема, якщо згадати хлопців, які мене врятували, – вони мене не покинули. Вони тримали мене і обробляли мої рани під щільним вогнем противника. Тому я б сказав, що атмосфера в Легіоні позитивна. А люди, які власне здійснювали евакуацію, – це були українці. Вони прийшли і витягнули мене.

– Що надає впевненості під час бойових дій?

– Знати, що в моєму підрозділі усі хлопці добре підготовлені. Це надає мені впевненості. Тобто я знаю, що, коли дивлюся в одному напрямку, то хтось прикриває мене з тилу. Командир мого підрозділу – українець. Він дуже хороший командир. У нього добре розуміння тактики, і він знає, що робить. Це також допомагає.

– Що можете сказати про стан бойового афекту, змінений стан свідомості воїна?

– Це залежить від людини. У декого цього немає. Я бачив це в Афганістані. Коли ти сповнений адреналіну і бачиш все майже тунельним зором. Все уповільнюється і стає чітким. Перший раз, коли по мені стріляли в Афганістані, коли повз мене пролітали кулі, я подумав: «От лайно! Справді близько!»

Тоді все ніби уповільнилось. Бачили фільм «Матриця»? Як там все уповільнюється? Десь так воно відчувалося. Саме тому військова підготовка є дуже важливою. Це те, що називається «м’язова пам’ять». Тебе навчають не думати, а реагувати. Поки ти думаєш, твоє тіло вже працює. Я не думаю про те, що «ой, я когось уб’ю». Ти просто знаходишся там і робиш свою роботу.

Легіонери оборони України, Як російський терор перетворив ветерана іноземної армії на добровольця ЗСУ, Defense Express

– Чи хочете передати комусь побажання або вітання?

– Хочу передати привіт своїй родині в Америці, якщо вони це бачать. Хотів би подякувати хлопцям, які мене врятували. І також хочу подякувати Ісусу, бо знаю, що завдяки Йому я живий.

– Ваше враження про Україну та українців?

– Я дуже люблю Україну й українців. Найбільше я люблю в українцях їхній дух: не відступати і не ламатися. Ворог величезний, але вони відмовляються відступити, і я захоплений цим.

Володимир Патола

Читайте також: Скільки заводів у США виробляють Javelin та M142 HIMARS, і чи є дефіцит комплектуючих
ТЕГИ Війна