Експерти з британського Об’єднаного королівського інституту з дослідження проблем оборони та безпеки RUSI (Royal United Services Institute for Defence and Security Studies), зокрема, Джастин Бронк (Justin Bronk), що відповідає за дослідження у царині авіації, спробували знайти власні пояснення.
Початок
Читайте також: Список військових злочинців армії РФ, які бомблять Харків: їхнє покарання невідворотне
Росія має близько 300 сучасних бойових літаків, які зазвичай дислокуються у Західному та Південному військових округах – у межах досяжності України. До того ж, впритул до України перед вторгненням були перебазовані авіаполки з інших частин Росії.
Російське вторгнення в Україну почалося вранці 24 лютого. Головно - з удару крилатими і балістичними ракетами по об'єктах ППО України - РЛС та ЗРК, та по аеродромам, де базувалась літаки ВПС України. Ці початкові удари відбувалися за схемою, яка здійснювалась у багатьох інтервенціях після закінчення холодної війни.
Логічним і довгоочікуваним наступним кроком, який спостерігався майже у кожному військовому конфлікті з 1938 року, було б проведення російськими Повітряно-космічними силами широкомасштабних ударних операцій зі знищення українських ВПС.
Оскільки ланцюг раннього попередження після руйнування низки РЛС був закритий, а деякі злітно-посадкові смуги були непридатними для зльоту, ВПС України залишалися вразливими для нальотів ударних літаків з РФ, таких як Су-34 з керованими боєприпасами, або навіть багатоцільових винищувачів Су-30 з переважно некерованими боєприпасами.
Проте одним із найбільших сюрпризів на початковому етапі російського вторгнення в Україну стала нездатність винищувачів і винищувачів-бомбардувальників Російських Повітряно-космічних сил (ПКС) встановити перевагу у повітрі або розгорнути значну бойову міць на підтримку російських сухопутних військ.
Російські літаки здійснювали лише обмежені вильоти в українському повітряному просторі, наодинці або парами, завжди на малих висотах і переважно вночі, щоб мінімізувати втрати від українських переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК) і наземного вогню.
Російські літаки здійснювали лише обмежені вильоти в українському повітряному просторі, наодинці або парами
Це дозволило українським ВПС продовжувати виконувати оборонні вильоти для знищення повітряних цілей, а також досягти успіхів у перехопленні російських ударних вертольотів.
Факт, що українські військові та цивільні особи змогли побачити і швидко міфологізувати, як їхні пілоти продовжують літати над великими містами, був важливим фактором морального піднесення, який допоміг зміцнити дух єдиного опору, який демонструється по всій Україні.
Відсутність російських винищувачів і ударних літаків також дозволила українським розрахункам ЗРК і операторам із ПЗРК, включно з американськими Stinger, вражати російські бойові вертольоти та літаки зі значно меншим ризиком негайної помсти. Це, у свою чергу, спричинило значні втрати РФ під час десантних операцій.
Більше того, майже повна відсутність російських дій у повітрі супроводжувалсь дуже поганою координацією між пересуваннями сухопутних військ РФ та їхніми власними системами протиповітряної оборони середньої та малої дальності.
Кілька російських колон були відправлені за межі досяжності їхнього власного прикриття протиповітряної оборони, а в інших випадках супроводжуючі батареї ЗРК були затиснуті у заторах - без жодних видимих зусиль для забезпечення обізнаності та захисту від українських повітряних засобів.
Це дозволило українським озброєним БпЛА "Байрактар ТБ-2" ефективно діяти на деяких ділянках, завдаючи значних втрат колонам російської техніки та засобам ППО ворога.
Можливі пояснення
Існує кілька факторів, які можуть пояснити відсутність у Росії спроможності досягти та використовувати перевагу в повітрі, незважаючи на значно більшу кількість літаків та можливості їхнього обладнання - порівняно з українськими ВПС.
По-перше, це обмежена кількість високоточних керованих боєприпасів (ВКБ), доступних для більшості винищувачів ВКС. Під час бойових дій над Сирією тільки Су-34 регулярно використовували ВКБ. Але і навіть ці спеціалізовані ударні літаки регулярно вдавалися до некерованих бомбових і ракетних обстрілів.
Це не тільки вказує на обмежену спроможність екіпажів російських винищувачів до застосування ВКБ, але й підкріплює широко прийняту теорію про те, що російські запаси ВКБ дуже обмежені.
Роки бойових дій у Сирії ще більше виснажили цей запас, тож більшість 300 бойових літаків ВКС, зосереджених навколо України, мають лише некеровані бомби та ракети, які можна використовувати для штурмових вильотів.
У поєднанні з відсутністю блоків націлювання для виявлення та ідентифікації цілей на полі бою з безпечної відстані, це означає, що можливості пілотів реактивних літаків ВКС надавати близьку повітряну підтримку своїм силам обмежені.
Як наслідок, керівництво ВКС на початку неохоче йшло на застосовування їхньої потенційної ударної сили проти українських військ до того, як буде надано політичне схвалення для використання некерованих боєприпасів для бомбардування контрольованих Україною міських районів.
Ця невибіркова форма повітряного нападу була стандартною практикою для операцій російських та сирійських ВПС над Алеппо та Хомсом, і, ймовірно, буде використана ВКС РФ над Україною.
Але ВКС РФ також має близько 80 сучасних і боєздатних Су-35С та 110 багатоцільових винищувачів Су-30СМ, які можуть проводити протиповітряні операції та наземні атаки. Тож нездатність встановити перевагу в повітрі неможливо пояснити лише відсутністю відповідних високоточних керованих боєприпасів.
Тож можна припустити наступне.
Хоча ВКС з 2015 року набули значного бойового досвіду у складних повітряних умовах над Сирією, під час цих операцій літаки застосовувалися лише невеликими з’єднаннями.
Поодинокі літаки, пари або іноді чотири кораблі були нормою. Коли різні типи літаків діяли разом, вони, як правило, складалися максимум з двох пар. Це означає, що командири у ВКС мають мало практичного досвіду планування та координації складних повітряних операцій із залученням десятків чи сотень засобів у повітряному середовищі високої небезпеки.
Також більшість пілотів ВКС мають близько 100 годин нальоту (а в багатьох випадках і менше) на рік – приблизно половину нальоту більшості військово-повітряних сил НАТО. Їм також бракує порівнянних сучасних симуляторів для навчання та відпрацювання передових тактик у складних умовах. Льотні години, які мають російські пілоти-винищувачі, також є значно менш цінними для підготовки пілотів для дій у складних повітряних операцій.
Разом з тим, Україні не варто розслаблюватись. Насьогодні ВПС України протидіяють ворогу у повітрі силами власних літаків та засобів ППО.
І українські мобільні ЗРК середньої та малої дальності, такі як С-300, SA-11 "Бук" чи SA-15 "Тор", мають успіхи проти російських ракет, швидкісних літаків та гелікоптерів.
Проте ворог у будь-який момент може змінити тактику.
Читайте також: РФ в Україні вже втратила літаків більше, ніж за 5 років Афгану, а вертольотів - ніж за всю війну у Чечні
