"Ми запропонували нашому Міністерству оборони низку проєктів для вирішення задач захисту військ і об’єктів. Йдеться про ЗРК ближньої дії, а також протиповітряні системи та комплекси малої та середньої дальності. Ключові рішення для створення ракет і контурів управління для таких ЗРК вже відпрацьовані як у зразках, які серійно виробляються для нашої армії, так і в тих, що виконуються в рамках контрактів для закордонних замовників. Я підкреслюю, що пропозиції створюються на базі вже відпрацьованих технічних рішень різними підприємствами України. Все, що зроблено до сьогодні, підтверджує правильність наших підходів, результативність нових коопераційних зв’язків всередині нашої держави зі створення високотехнологічних зразків техніки та озброєння", – впевнений генеральний конструктор – генеральний директор ДержККБ "Луч" Олег Коростельов. Але шлях до досягнення цієї мети в умовах зовнішнього агресивного середовища має бути оптимальним. З чітким та однозначним розумінням образу мети як замовником в особі Міноборони, так і виконавцем в особі ДержККБ "Луч".
Теорія та практика
Сучасні комплекси ППО – великої, середньої, малої дальності, а також ближньої дії – є найскладнішими видами бойової техніки. Ступінь здатності до їх самостійного виробництва є показником розвитку рівня оборонної промисловості держави. Створення високотехнологічних систем ППО середньої та великої дальності слід віднести до найбільших досягнень військового хай-теку, що потребують володіння на індустріальному рівні передовими технологіями та інвестування значних ресурсів на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи – НДДКР. Тому повноцінну розробку комплексів середньої та великої дальності наразі самостійно здійснюють лише США й Росія, країни Західної Європи ведуть коопераційні програми, а інші держави здійснюють роботи в цій сфері за підтримки американських (Ізраїль, Японія) чи російських (Південна Корея, Індія, Китай) розробників. Комплекси ППО ближньої дії та малої дальності також потребують досить високого рівня розвитку науки й техніки.
Максимальна дальність дії з ураження повітряних цілей є однією з показових характеристик зенітних ракетних систем і комплексів. За цим параметром засоби ППО класу "земля-повітря" підрозділяються на ЗРС і ЗРК великої дальності (більш як 100 км), середньої дальності (від 20 до 100 км), малої дальності (від 10 до 20 км) і ближньої дії (до 10 км). Ця класифікація відображає ту домінанту, що прийнята в західних країнах. З усім тим, класифікація ЗРК за дальністю в СРСР та країнах НАТО була різною. Навіть більше, у СРСР були цікаві нюанси.
Наприклад, у Зенітних ракетних військах до ЗРК малої дальності належали комплекси з максимальною дальністю дії від 10 до 50 км, середньої дальності – від 50 до 200 км, дальньої дії – більш як 200 км. У свою чергу, у ППО Сухопутних військ до ЗРК ближньої дії належали комплекси з максимальною дальністю до 15 км, малої дальності – від 15 до 30 км, середньої дальності – від 30 до 100 км, дальньої дії – більш як 100 км. Той же відомий ЗРК радянської розробки "Бук-М1" з максимальною дальністю ураження цілей у 35 км, який сьогодні стоїть на озброєнні ЗСУ, залежно від тонкощів класифікації могли називати комплексом то малої, то середньої дальності.
Підсумкова градація за дальністю (>100 / 100-20 /20-10 / <10 км) загалом є достатньо формальною, але необхідною для розуміння ключових можливостей комплексу. Максимальна дальність є тим параметром, який тією чи іншою мірою пов’язаний з типовими завданнями, які має розв’язувати комплекс на полі бою або в системі ППО об’єктів чи країни в цілому. При цьому вимоги до ЗРК зростають з урахуванням появи нових засобів повітряного нападу, зміни тактики ведення бойових дій та низки інших умов, ігнорування яких означає приречення себе на поразку.
Комплекси великої дальності (більш як 100 км) і середньої дальності (від 20 до 100 км) наразі розглядаються як засіб оборони від балістичних цілей – тактичних, оперативно-тактичних і ракет середньої дальності, крилатих ракет, а також удосконалюються в напрямку нарощування можливостей з ураження максимально можливої кількості аеродинамічних цілей.
Комплекси ближньої дії (до 10 км) і малої дальності (від 10 до 20 км) розвиваються головно в напрямку надання їм можливостей з ураження високоточної зброї, а також артилерійських снарядів і ракет малої дальності (включно з РСЗВ). Новою тенденцією є інтеграція зенітних ракетних систем різних діапазонів дальності в одному комплексі. Її ж відображенням є створення комбінованих зенітних ракетно-артилерійських комплексів ближньої дії й малої дальності.
Українська реальність
В Україні ключову роль у захисті від повітряних атак сьогодні забезпечують зенітні ракетні системи й комплекси середньої дальності радянської розробки. Це ЗРК С-300ПТ/ПС і "Бук-М1". Їх загальна кількість – близько півсотні дивізіонів. При цьому у 2019 році "найстарішому" зенітному ракетному комплексу у складі ЗРВ Повітряних Сил ЗСУ буде більш як 45 років. А "наймолодшому" ЗРК – близько 30 років. Аналогічна ситуація склалася й з комплексами малої дальності та ближньої дії. Йдеться, зокрема, про ЗРГК "Тунгуска", ЗРК "Стріла-10", "Оса", який, як і С-125, планується повернути в бойовий склад ЗСУ для нарощування бойових можливостей.
Нарощування боєздатності ППО в Україні сьогодні реалізується власним шляхом, з опорою на наукові й промислові можливості підприємств вітчизняної оборонної промисловості. Але роботи з ремонту та відновлення ЗРК з радянським корінням у більшості випадків впираються у відсутність конструкторської й ремонтної документації, у катастрофічну нестачу необхідних запасних частин, вузлів та агрегатів, елементної бази "зроблено в СРСР". Є ризик, що через обмежене бюджетне фінансування, масову відсутність необхідних комплектувальних і запасних частин, нестачу низки технологічних ланцюгів, низьку пропускну спроможність вітчизняних ремонтних заводів ЗРК радянського виробництва в арсеналі армії України перетворяться в бойові мощі швидше, ніж зможуть отримати друге життя.
Не менш тривожна ситуація і з зенітними керованими ракетами. Їх кількості достатньо, але ресурс безпечного використання за радянськими нормами було вичерпано ще на рубежі 2014 року. У 2007-2008 роках в Україні на п’ять років подовжували ресурси ракет 5В55 до ЗРК С-300П і 9М38М1 до ЗРК "Бук-М1". Але "подовжена п’ятирічка" була вичерпана ще у 2012 році. Складна ситуація і з ракетами для ЗРК малої дальності й ближньої дії. Ракети для тієї ж "Оси" чи "Тунгуски" вже не виробляються. З усім тим, застосування старих ракет зовсім не означає, що вони зможуть виконати бойову задачу з необхідною ефективністю.
Щоб привести в боєздатний стан українські ракетні запаси необхідно, як мінімум, заміна сумішей і порохів у твердопаливних двигунах і прискорювачах ракет порохами й сумішами українського виробництва. Або ж створення і виробництво цілковито нових ракет під наявні ЗРК. Але в Україні на національному рівні до 2012 року юридично не було визначено, які з українських підприємств і хто з директорів заводів і конструкторів має взяти на себе відповідальність за цю роботу. Пізніше цей відповідальний і ризикований тягар ліг на генерального конструктора ДержККБ "Луч". Для Коростельова масштабність виклику була сформульована однозначно і зрозуміло. Варто згадати, що саме Олег Коростельов став відповідальним за майбутнє українського неба у 2011 році. А саме: постановою Кабінету Міністрів України він був визначений генеральним конструктором і з зенітних ракетних комплексів.
У переднього краю
Для розв’язання задач протиповітряної оборони в ближній зоні – на дальності до 7 км – у ДержККБ "Луч" розробили нову бікаліберну ракету. Створення макетного й дослідного зразків можливе у стислі терміни – з використанням технічних і технологічних рішень, які вже є в українських підприємств, а також ключових вузлів і рішень, які вже відпрацьовані на серійних виробах. Це суттєво скоротить час і засоби для реального оновлення вітчизняних ЗРК ближньої дії.
Важливим елементом ЗРК, що визначає його можливості з ураження цілей і здатності протистояти організованим завадам, можна вважати головку самонаведення. В Україні казенне підприємство "Центральне Конструкторське бюро "Арсенал" (ЦКБ "Арсенал") має величезний досвід розробки ГСН для різних типів ракет. Серед проєктів ЦКБ "Арсенал" – модернізація переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК) "Ігла" та "Ігла-1" з використанням власних головок самонаведення, які мають значно кращі властивості щодо перехоплення цілей.
Основна задача модернізації "Ігли" полягала в наданні ракеті здатності боротися з авіацією противника в умовах застосування "теплових пасток". Двоканальна ГСН з логічним блоком селекції й глибоким охолодженням фотоприймача не тільки розв’язала цю проблему, але й збільшила дальність стрільби на зустрічних курсах шляхом значного підвищення чутливості головки. Якщо в "Ігли" коефіцієнт ймовірності ураження цілі за складних завадових обставин складає 0,1, то для ПЗРК з новою ГСН він дорівнює 0,4-0,6.
Модернізований вітчизняний ПЗРК "Ігла" отримав цифрове позначення "336-24", яке згадувалося в рекламних матеріалах, що подавалися українськими спецекспортерами на міжнародних виставках озброєнь. Там стверджувалося, що "нова українська ГСН, яка замінить інфрачервону головку самонаведення 9Э418, забезпечить модернізованому ПЗРК підвищені тактико-технічні властивості в порівнянні з серійними зразками таких ПЗРК, як Stinger, "Ігла-1" і "Ігла".
ЦКБ "Арсенал" неодноразово пропонувало свої рішення Міністерству оборони України як зі створення нових ефективних ПЗРК для ЗСУ, так і з модернізації чинних ПЗРК, що зберігалися в арсеналах армії й мали ті самі проблеми з двигунами, що й ракети всіх вітчизняних ЗРК. Після тривалих дискусій на фоні розмов про те, "нащо нам ПЗРК, на складах їх стільки, що нікуди дівати", проєкти з модернізації й створення нового ПЗРК все ж були внесені до переліку НДДКР для ЗСУ. Але низький рівень фінансування суттєво гальмував виконання цих робіт для української армії. Зате нові "арсенальські" головки для ПЗРК активно купував Китай. Розробкою нового ПЗРК зацікавилися поляки. Тому лише експортні замовлення дозволяли до певного періоду підтримувати компетенції на ЦКБ "Арсенал".
З усім тим, виникає доволі цікаве питання: що буде, якщо напрацьований в країні потенціал з модернізації ПЗРК об’єднати з відпрацьованими та перевіреними на практиці рішеннями? А саме з ракетою від переносного протитанкового ракетного комплексу "Корсар"."Корсар" стартує з транспортно-пускового контейнера і вражає наземні цілі на дальності до 2,5 км. Ракета має калібр 107 мм і керується напівавтоматичною лазерною системою наведення.
ДержККБ "Луч" здійснило математичне моделювання вигляду нової бікаліберної ракети (по передній частині її калібр становить 72 мм, що відповідає діаметру ГСН і блоку управління з ключовими елементами від модернізованого ПЗРК) з ПТРК "Корсар" (рішення по стартовому і маршовому двигунах, корпусу, ТПК, бойовій частині). Блок управління, отримуючи команди від головки самонаведення, формує команди на рулі управління, які виводять ракету в точку для найбільш ймовірного знищення повітряної цілі. При більшому калібру маршового двигуна суттєво підвищувалася енергетика такої бікаліберної ракети. А, отже, збільшувалася дальність польоту ракети, плюс можна збільшити масу бойової частини, що підвищить коефіцієнт знищення цілі однією ракетою. Чи то буде літак, гелікоптер або ж безпілотник, якщо він має достатню теплову сигнатуру для захоплення головкою самонаведення.
Така ракета може успішно застосовуватися з наземної пускової установки, яка може керуватися оператором дистанційно – наприклад, ПТРК "Стугна". Нова бікаліберна ракета підходить і для модернізації комплексів, ракети яких вже вийшли за межі допустимих ресурсів. Наприклад, їх можна адаптувати для застосування зі "Стріли-10". При цьому на одну самохідну пускову можна встановити до 8 ракет. Можна піти ще далі – адаптувати їх під установку на бронетранспортери 4х4 типу "Дозор". Тоді ми отримаємо мобільний комплекс ППО, який вкрай необхідний нашим десантникам чи сухопутним військам для прикриття батальйонних тактичних груп, які діють у відриві від основних сил і в бою можуть розраховувати лише на власні можливості. Також модулі з новими ракетами можна встановлювати на кораблях і катерах. І це вже буде якісно інший "Арбалет", якщо його порівнювати з тим першим зразком, що створювався декілька років тому в інтересах ВМС Казахстану. Таке озброєння нашим броньованим катерам сьогодні теж вкрай необхідне.
Питання малої дальності
Якщо зону ближньої дії можуть закрити комплекси із застосуванням нових вітчизняних бікаліберних ракет з тепловими головками самонаведення, то що можна запропонувати для ЗРК малої дальності? Чи є в нас власні можливості для прикриття військ і об’єктів на дальності вже не 7, а 30 км?
Після того, як Кабінет Міністрів України у 2011 році своєю постановою № 1150 затвердив Державну оборонну програму будівництва кораблів класу "корвет" за проєктом 58250, Україна опинилася в достатньо показовій ситуації. А саме на роздоріжжі між заморськими оборонними проєктами і ставкою на власні сили й можливості для розв’язання проблеми протиповітряної оборони амбіційного проєкту 58250. Корвет потрібно було оснащувати зенітним ракетним комплексом малої дальності для захисту від ворожих повітряних засобів нападу як базового корабля, так, за необхідності, і кораблів меншої водотоннажності, якщо вони будуть діяти в одній групі. З появою надзвукових цілей, впровадженням технологій малої помітності та інших нововведень від ЗРК, який буде встановлено на новий корвет, вимагається висока швидкодія, багатоканальність комплексу по цілях і ракетах.
З 2012 року ДержККБ "Луч" практично з нуля почало займатися створенням ЗРК малої дальності – передусім з урахуванням виконання завдання з протиповітряної оборони амбіційного проєкту 58250. Попри неодноразові заморожування корветного проєкту, спеціалісти "Луча" сформували технічний вигляд ЗРК з новою ракетою відповідно до вимог замовника.
Дальність стрільби: мінімальна – 1,5 км, максимальна – 20 км. Максимальна висота ураження цілі – 10 км. Швидкість польоту ракети – 900 м/с. Максимальне перевантаження – 40 g. Маса ракети – 310 кг. Бойова частина – осколкова, маса – 15 кг. Тип головки самонаведення: АРГСН. Комплекс повинен вражати цілі, що рухаються зі швидкістю до 1200 м/с. Цільових каналів – не менш як 8, ракетних каналів – не менш як 16. Інтервал між пусками ракет – не більш як 1,5 сек. Повинна бути забезпечена можливість ведення комплексом кругового обстрілу.
Ракета для цього ЗРК розроблена на базі окремих елементів авіаційної ракети Р-27. Це було зроблено заради скорочення термінів виробництва і зменшення непотрібних витрат на створення вузлів й агрегатів, що вже відпрацьовані, перевірені і для їх серійного виробництва є вся необхідна технологічна і промислова база. Ракети Р-27 за часів СРСР вироблялися на потужностях Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" (м. Київ) – головном підприємстві колишнього СРСР із серійної збірки авіаційних ракет. Після розпаду Союзу Україна тривалий час була достатньо великим постачальником на зовнішній ринок авіаційних керованих ракет середньої дальності Р-27 (за класифікацією НАТО – АА-10 Alamo). Ракети Р-27 випускаються в декількох модифікаціях.
У запропонованому для Міноборони ЗРК малої дальності максимально використовуються корпусні деталі Р-27, зокрема і з двигуна. Сама ракета зберігається й застосовується з транспортно-пускового контейнера. Після старту схиляється в бік за допомогою спеціальних газових рулів – одноразових імпульсних двигунів, технології виробництва яких і алгоритм застосування були відпрацьовані вже на серійному виробі ДержККБ "Луч" – високоточній ракетній системі "Вільха". Схиляння ракети можливе ледь не до 40 градусів. Це рішення суттєво економить енергетику маршового двигуна на виконання маневру, що, у свою чергу, забезпечує збільшення дальності польоту ракети.
Система управління ракетою враховує потенціал радіолокаційних активних головок самонаведення. Також можливе оснащення ракет вітчизняними дводіапазонними інфрачервоними ГСН.
До 2014 року всі вітчизняні компетенції зі створення як напівактивних, так і активних головок самонаведення – а це невіддільна, якщо не ключова частина сучасних ракет – були сконцентровані на приватному підприємстві "Радіонікс", спільно з яким ДержККБ "Луч" модернізує й створює зразки зенітного ракетного озброєння як малої, так і середньої дальності.
У 2019 році генеральний конструктор – генеральний директор ДержККБ "Луч" Олег Петрович Коростельов пропонував за мінімального фінансування отримати уніфіковані системи й уніфіковані ракети для ЗРК малої дальності. "Цей перспективний зразок можна застосовувати для створення протиповітряних комплексів малої дальності як морського, так і наземного базування. І гроші з бюджету потрібні не на розробку – вона зроблена у кресленнях, у документації, у розрахунках і моделях – а на виготовлення перших дослідних зразків. Потім, після випробувань дослідних зразків, можна приступати до серійного виробництва", – розповідає керівник "Луча".
Набираючи висоту
Якщо ЗРК малої дальності розраховані на ураження повітряних цілей – як аеродинамічних, так і балістичних – на максимальній дальності до 30 км і на висоті до 10 км, то наступна розробка ДержККБ "Луч" цілком претендує на вихід у сегмент ЗРК середньої дальності. Йдеться про глибоку модернізацію ЗРК С-125 "Печора", яка здійснюється в рамках контракту на побудову системи ППО Ефіопії з опорою на РЛС чергового режиму українського виробництва і ЗРК С-125, які після модернізації стануть якісно іншими. Саме на цьому проєкті відточуються ключові рішення, необхідні як для ЗРК малої дальності, так і для створення двох вітчизняних ЗРК середньої дальності.
Вигляд та можливості будь-якого зенітного ракетного комплексу визначаються двома ключовими факторами – самою ракетою й контуром управління цією ракетою. Своя ракета й свій контур управління – це "аз" і "буки" керованого озброєння. Під час виконання проєкту для Ефіопії як раз і відпрацьовується тандем нової ракети й контуру управління. Причому цей контур управління буде адаптований для застосування як у ЗРК з ракетою малої дальності, так і в інших вітчизняних перспективних ЗРК з ракетами більшої дальності.
На цьому фоні рішення, яке реалізує ДержККБ "Луч" у партнерстві з компанією "Радіонікс", цілком можна назвати підходом без компромісів. Друге життя "Печори" передбачає модернізацію всіх елементів комплексу С-125М "Печора". Головна родзинка – модернізація ракет 5В27Д. При цьому практично всі складові частини ракети отримають нове начиння: від системи рульових машинок до порохів і палива у двигунах. Так, наприклад, доведення штатної ЗКР до вигляду 5В27Д-М1 передбачає: заміну пневматичного рульового приводу й приводу елеронів на електричний, що призведе до полегшення виробу й покращення якості управління; модернізацію радіоприймального пристрою для забезпечення приймання й розшифрування сигналів корекції на інерціальній ділянці наведення; установку радіопідривача на новій елементній базі й нового блоку управління ракетою. У маршовому двигуні ЗКР 5В27Д-М1 (5В27Д-М2) і стартовому прискорювачі також здійснюється заміна зарядів твердого ракетного палива.
Контур управління ракетами відпрацьовується з опорою на нову радіолокаційну систему вітчизняної розробки, яка призначена для автономного виявлення, розпізнавання, супроводження летючих об’єктів (цілей) і наведення на них ракет у режимі радіокорекції. Вона забезпечує одночасне супроводження 1 цілі й наведення на неї до 2-х ракет 5В27Д; одночасне супроводження до 3 цілей і наведення на них до 6 ракет 5В27Д-М1; одночасне супроводження до 4 цілей і наведення на них до 8 ракет 5В27Д-М2.
Зі встановленням нових головок самонаведення дальня межа ураження типових повітряних цілей модернізованим ракетним комплексом збільшується з 18 до 40 км, а максимальна висота зони ураження, відповідно, з 18 до 25 км. При цьому енергетики ракети достатньо, щоб збільшити максимальну дальність ураження цілей до 50 км, але це вже наступний етап. Сьогодні вкрай важливо, що на практичному рівні підтверджені можливості альянсу як державних, так і приватних високотехнологічних підприємств України здатні забезпечити створення ракет і власного контуру управління високоточною зброєю для ЗРК середньої дальності. З цим досвідом та практикою можна рухатися далі.
Нова місія "Вільхи"
До 2020 року найбільш далекобійна та потужна зброя в системі протиповітряної оборони України – зенітні ракетні комплекси сімейства С-300ПТ (за класифікацією НАТО SA-10A Grumble) і С-300ПС ("С" – "самохідний", SA-10B Grumble). Самохідний варіант зенітного ракетного комплексу системи С-300П надійшов на озброєння військ ППО в 1982 році. Головний розробник – російське НВО "Алмаз". На відміну від комплексів С-300ПТ, що розташовуються в основному на підготовлених позиціях у сильно пересіченій чи важкопрохідній для техніки місцевості, комплекси С-300ПС призначені для бойового застосування з використанням маневру. Час розгортання системи й перехід від похідного положення в бойове – 5 хвилин. Вертикальний старт ракети системи С-300 дозволяє обстрілювати цілі, що летять з будь-якого напрямку, без розвороту пускових установок. Це надає значну перевагу в умовах інтенсивного маневрового бою: відпадає необхідність розгортати пускові установки чи завчасно розташовувати їх таким чином, щоб прикрити всі небезпечні напрямки.
Військове керівництво України прийняло рішення опанувати на вітчизняних потужностях відновлювальний ремонт ЗРК С-300ПТ/ПС. Сьогодні цю задачу виконують українські промислові підприємства, які раніше ремонтували техніку й озброєння ППО. Інтегратор – держпідприємство "Укроборонсервіс". Його потужності дозволяють за рік відновити боєздатність чотирьох дивізіонів ЗРК С-300ПТ/ПС (проведення середньовійськового ремонту, подовження терміну служби на 7 років). З’явилися й нові гравці – такі, як приватне підприємство "Оборонні технології", яке також має необхідну базу для відновлювального ремонту ЗРК малої й середньої дальності, зокрема й С-300ПТ/ПС. Але шлях ремонту не вічний. Нестача елементної бази з низки критичних номенклатур, зокрема НВЧ приладів й лампи рухомої хвилі, вже сьогодні є майже катастрофічною. А без них говорити про те, що роботи з подовження ресурсу ЗРК середньої дальності дозволять використовувати відремонтовану техніку в бойових порядках на довгостроковий період – абсолютно неправильно. Тому так чи інакше, але зрештою має йтися про створення нового ЗРК середньої дальності, який став би своєрідним "далекобійним списом" у системі протиповітряної оборони країни. Принциповими рисами такого ЗРК мають бути висока мобільність і багатоканальність – здатність одночасного обстрілу декількох цілей, що забезпечує можливість відбиття масованого нальоту засобів нападу противника.
Тема створення такого ЗРК в країні підіймалася не раз. Уперше плани зі створення в Україні власного ЗРК саме середньої дальності Міноборони озвучувало ще у 2001 році. Після тривалої паузи оборонне відомство реанімувало обговорення питання про створення вітчизняного ЗРК у 2008 році. Після чого про це стали згадувати як представники Міноборони, так і керівники низки оборонних підприємств і структур, що відповідали за експортні постачання українських озброєнь. У 2010 році стверджувалося, що приблизна фінансова потреба для розробки і розгортання виробництва для серійного виготовлення такого ЗРК складає 3-4 млрд грн у цінах того періоду. Але далі слів і гарних презентаційних буклетів і фільмів справа не зайшла.
З 2014 року в умовах постійної воєнної загрози з боку Росії необхідність створення нових зразків озброєнь у сегменті ППО є абсолютно актуальною задачею. Після детального опрацювання всіх конструкційних, технологічних і технічних нюансів цього питання, ДержККБ "Луч" представило на розгляд Міноборони України пропозицію зі створення нового ЗРК середньої дальності із заявленою максимальною дальністю до 100 км. Причому за умови набагато скромніших запитів щодо фінансування, якщо порівнювати з раніше згаданими 3-4 млрд грн. І за умови вельми реалістичних термінів досягнення необхідного результату. Йдеться про ЗРК, в основі якого – доопрацьована під знищення повітряних цілей керована ракета високоточної системи залпового вогню "Вільха", що прийнята на озброєння та серійно виробляється в інтересах ЗСУ з 2019 року. У найбільш просунутій версії "Вільха-М" ракета має дальність по наземних цілях у 120 км, при цьому під час стрільби на максимальну дальність вона набирає висоту більш як 30 км.
Доопрацювання ракети спрямоване на гарантоване знищення типових повітряних цілей, зокрема й тих, яким сьогодні може протидіяти лише ЗРК С-300. Старт ракети – із ТПК. Контейнери – штатні від С-300, які сьогодні виробляє підприємство "Візар". Контур управління ракетою близький до того, що вже відпрацьований під час модернізації ЗРК С-125. На ракеті може встановлюватися як напівактивна, так і активна радіолокаційна головка самонаведення з інерціальною системою наведення й лінією передачі даних. Така головка самонаведення розроблена компанією "Радіонікс" і забезпечує виявлення і захоплення радіолокаційних цілей з ЕПР = 3 м² на дальності близько 20 км, що суттєво збільшує точність наведення ракети, зокрема і по високоманеврових цілях.
Установка активної ГСН суттєво змінить методи наведення ракети на ціль. Замість радіокомандного управління буде реалізовано метод комбінованого наведення. На початковій ділянці траєкторії польоту ракети використовується інерціальне наведення з постійним кутом упередження. Цей метод використовується в площині "тангажу" й забезпечує після запуску вивід ракети у верхні, більш розріджені шари атмосфери. Ракета на початковій ділянці рухається за аеробалістичною траєкторією. Такий політ ракети суттєво збільшує дальні кордони зони ураження ЗРК як по малошвидкісних, так і по маловисотних цілях.
Використання на кінцевій ділянці траєкторії наведення ракети активної ГСН дозволяє здійснити принцип "вистрілив і забув", що суттєво скорочує робочий час комплексу з пошуку й захоплення цілей на супроводження. Використання в ролі зондувального сигналу активної ГСН складної фазокодоманіпулювальної послідовності дозволяє суттєво знизити дію активних навмисних перешкод на головку самонаведення ракети, що забезпечує високу ймовірність (більш як 0,9) ураження цілі.
У кооперацію з виробництва такого ЗРК середньої дальності, крім ДержККБ "Луч" і компанії "Радіонікс", залучено ще близько десятка ключових вітчизняних підприємств, серед яких Жулянський машинобудівний завод "Візар", який за часів СРСР здійснював збірку ракет 5В55 для С-300, НВО "Павлоградський хімічний завод" (створення й виробництво нових сумішевих твердих ракетних палив), розробники й виробники наземних самохідних платформ й автомобільної техніки.
* * *
"Тут не існує незвіданих стежин чи складних неперевірених рішень. Ми вже маємо все необхідне для того, щоб почати макетне виробництво чотирьох типів зенітних ракетних комплексів з максимальними дальностями ураження повітряних цілей відповідно в 7, 30, 50 і до 100 км. За оптимальних і розумних фінансових ресурсів, які Міноборони виділить під ракетні програми і проєкти, і за умов чіткої взаємодії всіх державних структур і підприємства ця задача може бути розв’язана вже за два роки", – впевнений генеральний конструктор ДержККБ "Луч" Олег Коростельов. Такий результат країні справді потрібен.
