Поки у РФ нібито готуються провести нові випробування ракети 9М730 "Буревестник" із ядерним реактивним двигуном, можливо буде цілком доречним згадати, що використання такого рушія не є якоюсь унікальною розробкою. Хоча й дійсно дозволяє зробити літальний апарат, який фактично матиме необмежену дальність польоту, а також радіоактивний шлейф від "вихлопу".
І над аналогічною ракетою вже працювали, при цьому доволі успішно, у США. І було це ще у 50-60-х роках і це була SLAM - Supersonic Low-Altitude Missile (надзвукова маловисотна ракета) з прямоточним повітряно-реактивним двигуном з ядерною силовою установкою, що розроблявся за окремою програмою Pluto.
Читайте також: Глобалізація в дії, або як Австралія вироблятиме для країн Європи пускові до норвезьких ракет NSM
Стартом робіт можна вважати 1956 рік, коли повітряні сили США сформували вимоги до крилатої ракети наземного базування з ядерною силовою установкою, яка мала долетіти до СРСР, прорвати його ППО шляхом високошвидкісного маловисотного польоту, а потім уразити тилові об'єкти.
Такий тривалий політ вимагає величезної кількості палива, а тому вибір ядерної силової установки був закономірним. Водночас у такому атомольоті повітря проходить через активну зону реактора, нагрівається до понад 1000 градусів й завдяки цьому й утворюється реактивна тяга.
І на першому етапі над не самим двигуном та ракетою, а над оцінкою реалістичності цієї ідеї почали працювати у General Electric та у Радіаційній лабораторії ім. Лоуренса Каліфорнійського технологічного інституту, а також North American Aviation, Convair та Chance Vought Aircraft.
Останній у 1961 році й отримав замовлення на створення прототипу ракети з ядерним двигуном, а через рік його поглинула Ling Electric Company й роботи були продовжені вже Ling-Temco-Vought. А ядерний двигун зрештою робила лабораторія Калтеха.
І якщо зараз оцінювати задачу створення цієї зброї, то навіть важко визначити, що було складнішим - сама ракета, чи її ядерний двигун. Хоча останньому зараз і приділяється значно більше уваги, але зазначимо, що до SLAM були висунуті дуже жорсткі вимоги навіть за теперішнього розвитку технологій.
Зокрема це мала бути дуже швидка ракета, яка за 30 секунд після пуску мала піднятися на висоту у понад 11 км та розігнатися до 3,5 Маха, а для прориву системи протиповітряної оборони СРСР спуститися на висоту 150-300 метрів та летіти зі швидкістю у 2,8-3 Маха. В результаті зупинились на конфігурації "качка", а також прийшли до дуже ефективного ковшоподібного повітрозабірника.
На такій малій висоті та швидкості корпус мав нагріватися до температури понад 500 градусів. І він мав витримувати цю температуру доволі довгий час, як і тиск від польоту на такий швидкості. У результаті було прийнято рішення використати сталь марки Rene 41 товщиною до 63,5 мм (0,25 дюйма). А для кращого теплообміну було вирішено покрити її золотом. Тому на фото вище модель не жовта, а показує, що SLAM має бути золотим.
Додаткова задача із зірочкою - ракета мала активно маневрувати та летіти за складним маршрутом. І на початку 60-х мова не йшла ні про яку супутникову навігацію, бо загалом супутників на орбіті, поки США не підірвали у 1962 році ядерну бомбу у космосі, було до 24.
Саме тому у Ling-Temco-Vought розробили те, що назвали Fingerprint - "відбитки пальців", а американські військові не перейменували на TERCOM. Тобто саме заради SLAM була розроблена система, яка й досі використовуються у крилатих ракетах і дозволяє за порівнянням рельєфу місцевості із закладеним у пам'ять еталоном орієнтуватися.
Це було потрібно для того, щоб забезпечити відповідну точність скидання до 16 окремих термоядерних боєприпасів, які SLAM мав розкидувати під час свого польоту над СРСР. При цьому на швидкості 3 Маха ця ракета мала подолати відстань від Ленінграду до Москви менше ніж за 11 хвилин.
Розробка ядерного прямоточного повітряно-реактивного двигуна на фоні цих задач щодо SLAM насправді просувалась доволі успішно. У 1961 році був створений прототип двигуна Tory II-A, який шляхом натурної симуляції нагріванням довів можливість створення реактивної тяги у такій конструкції.
А на початку 1964 року почав випробування вже повноцінний Tory II-C, який 20 травня 1964 року довів свою повну працездатність. Це були статичні випробування у бункері, з подачею заздалегідь підготовлених 544 тонн повітря під тиском 25 МПа, які ще й нагріли до 540 градусів. Тобто повністю симулювали умови низьковисотного високошвидкісного польоту.
Двигун на повній потужності у 461 МВт пропрацював три хвилини, поки не закінчилось повітря, а також витримав внутрішню температуру ядерного палива понад 1400 градусів за Цельсієм.
При цьому габарити двигуна цілком підходили під SLAM: канал реактора був довжиною 265 см та мав діаметр 142 см, він вміщував 59,9 кг урану. Через те, що ніякого радіаційного захисту не передбачалось його вага мала бути у дуже адекватних для ракети межах. І хоча згадок про неї нема, але навряд Tory II-C міг важити якість непідйомні для SLAM значення. Тим паче, що за оцінками ця крилата ракета повинна була мати злітну вагу до 27,6 тонн.
Але проєкт Pluto з розробки ядреного двигуна у липні 1964 року був закритий. А разом із ним і розробка ракети SLAM. Бо тоді Пентагон вже повністю влаштовували міжконтинентальні балістичні ракети, а найновіша LGM-25C Titan II шахтного базування, на ракетному паливі довгого зберігання та передстартовою підготовкою тривалістю лише 58 секунд, вже була на озброєнні. Більше того, вона гарантовано уражала цілі, через відсутність засобів протидії, а долітала до СРСР швидше.
А тому потреба у ракеті SLAM, яку ще було неясно як випробувати, бо з ідей було лише направити її політати над Тихим океаном та затопити її та реактор у Маріанській впадині, відпала. Але зрештою проєкт закрили з формулюванням, що ця розробка "дуже провокаційна". Тобто може спонукати СРСР розробити аналогічну зброю.
І зазначимо, що СРСР намагався, і без підказок від Вашингтона. Але зробити атомольот так і не змогли, хоча дуже хотіли й вели проєкт "Буря".
Читайте також: F-15 виповнилось 53 роки: як створили цей легендарний літак, який ще досі у строю та не збирається йти на пенсію
