Володимир – людина не надто говірка. На запитання, за що отримав звання Героя, радить ознайомитись з відповідним Указом Президента України. А на прохання "розшифрувати" його завуальований текст, делікатно спрямовує розмову в інше русло. І все ж автору цих рядків вдалося розговорити Володимира й дізнатись про те, чому колись успішний бізнесмен з початком бойових дій на Сході повернувся в Україну і почав партизанську війну проти російського окупанта, про те, як майже рік перебував у полоні ворога, що довелось пережити за цей час та чи має надію герой повернутись на рідну Луганщину.
Зброю купували в бойовиків та росіян
– Володимире, після закінчення вишу ви працювали в Грузії, але з початком бойових дій на Сході повернулися на рідну донбаську землю. Навіщо? Захотілося адреналіну?
Читайте також: Валерій Залужний: "ОК "Північ" пощастило з людьми..."
– Я народився і виріс у Красному Лучі – чудовому місті на Луганщині, де минула більша частина мого життя. У 1993 році, після строкової служби, став студентом Алчевського гірничо-металургійного інституту. З 1994-го працював у різних комерційних структурах. А до Грузії поїхав 2007 року в бізнес-справах, які, до речі, йшли успішно і я почувався досить впевнено в цьому житті. Правда, через різні причини у 2012-му продав бізнес, але лишався в Грузії. У квітні 2014-го вирішив поїхати в рідне місто, де були моя мати й інші близькі для мене люди. З телефонних розмов і преси знав про події, що тоді відбувались в Україні, але коли на власні очі побачив рідну Луганщину в барикадах, з невідомими на них озброєними людьми характерної зовнішності, то зрозумів: що ось-ось події почнуть розвиватись за кримським сценарієм.
– Що слід розуміти під"характерною зовнішністю" ?
– Більшість із тих, хто там «тримав оборону» – звичайні алкоголіки, волоцюги. Не маючи освіти, кваліфікації, вони раділи й одноденному заробітку у вигляді пляшки оковитої. При спілкуванні зі мною вони гордо заявляли, що не страйкують тут, а працюють. За таку «роботу» мер міста Філіппова щодня передавала їм продукти харчування й гроші на придбання цигарок і горілки. Наприкінці квітня приїхав «головний отаман козацького війська Донського» Козіцин і роздав усім їм зброю, а в ролі командирів з’явилися росіяни. Незабаром сталось так, що ті, хто вчора клянчив на пляшку, відчули себе господарями життя: почали «віджимати» в людей бізнес, автомобілі, вдаватись до відвертих грабежів.
– Пане Володимире, коли саме розпочалась ваша боротьба з окупантами і якою вона була?
– Це була партизанська війна з ворогом. У відкрите протистояння – у його класичному розумінні – ми не могли вступати, адже сили нерівні. Насамперед, вдалося зібрати, хоч і небагато, вірних і сміливих однодумців, які люто ненавиділи тих, хто прийшов на нашу землю. Звісно, одразу ж постало питання зброї, боєприпасів.
– Як його вирішили?
– Купували автомати, міни, гранати, армійське спорядження в бойовиків. Озброюватись нам допомагали, до речі, не лише вони, а й самі росіяни! Автомат Калашникова, наприклад, коштував 200 американських доларів, а граната – 50. Оскільки на окупованих територіях залишились мої бойові побратими, я не можу розповісти про всі нюанси нашої партизанської війни. Скажу лише, що вдалося провести 30 досить вдалих бойових операцій, внаслідок чого ворог зазнав втрат не лише в живій силі, а й у військовій техніці. Вдавалося нищити і об’єкти його військової інфраструктури.
– Звідки брали кошти на зброю, на сплановані спецоперації та чи взаємодіяли з українськими військовими?
Якщо відверто, то переважно це були мої заощадження, оскільки, як я вже казав, перед цим успішно займався бізнесом. Щодо взаємодії, то хоч і не одразу, але вдалося встановити зв’язок із представниками ЗС України. Згодом координували подальші дії з ними, забезпечуючи їх певною розвідувальною інформацією. Її українські воїни використовували успішно.
Окупанти пропонували здати побратимів, а взамін обіцяли пролікувати у найкращих російських клініках
– Коли саме і за яких обставин утрапили до рук ворога?
– Сталося це 29 вересня 2015 року: під час виконання чергового бойового завдання я підірвався на розтяжці гранат РГД з додатковими елементами ураження. Найбільше постраждали руки, і я їх практично не відчував, до того ж втратив зір. Уже потім, у лікарні, мені ампутували руки. Але, опинившись у руках ворога, я не знепритомнів і пам’ятаю, що мене одразу відвезли до Луганської обласної лікарні.
Оскільки до їхніх рук я потрапив під час підриву лінії електропередач, то росіяни суворо наказали лікарям «сумлінно мене лікувати і зберегти життя за всяку ціну». Я переніс кілька операцій, але, як бачите, вижив…
Коли мій фізичний стан трохи поліпшився, мене перевели до місцевої буцегарні. Сусідами по камері були… «ополченці». Не дивуйся: на той час про дисципліну в «арміях» так званих ДНР і ЛНР говорити не доводилося. Пиятика, так звана дідівщина, несанкціоноване застосування зброї одного «підрозділу» проти іншого. Ці «витівки» стали для них буденністю. І їх куратори з числа російських офіцерів намагалися боротись із цим. Доходило навіть до того, що бандитів спецпризначенці з-поміж ГРУ, ФСБ просто знищували. І не лише рядових, а і їхніх командирів, намагаючись утримувати все це «військо» під контролем.
– Як до вас ставились у лікарні, під час перебування в тюрмі? Чи вдалося хоча б раз вийти на зв’язок із рідними?
– По-різному ставилися. Були ті, хто допомагав і навіть приносив знеболювальні препарати, ховаючи їх під подушкою, щоб потім медсестра зробила укол. Були й такі, хто зневажав. Коли ж опинився в буцегарні, то десь місяців за 3–4 охоронці дали змогу зателефонувати дружині. Від неї я і дізнався, що за моє звільнення борються.
– Чим пояснюєте таку великодушність охоронців?
– Вони це пояснювали моєю поведінкою в полоні, зокрема тим, що я не пристав на пропозиції здати побратимів…
– Скільки часу провели в полоні?
– Без 15 днів рік.
– За яких умов відбувся обмін?
– Спочатку мене хотіли обміняти разом із Надією Савченко ще в травні 2016-го. На офіцерів російського ГРУ Александрова і Єрофєєва. Але так сталося, що «виторгувати» вдалося лише Савченко, а мене задля психологічного тиску перевели до Луганського СІЗО. В основному це обумовлено і тим, що я відмовився ставати на коліна перед журналістами російського телеканалу «Росія 24» й благати прощення в Росії і луганчан.
– Методи, якими користуються російські спецслужби, відомі: від залякування, погроз, шантажу – до обіцянок золотих гір. Вам росіяни не пропонували преференцій в обмін за інформацію?
– Пропонували здати бойових побратимів, їхні адреси. А взамін обіцяли пролікувати у найкращих російських клініках, максимально відновивши здоров’я.
Перед партизанською війною все майно і заощадження переоформив на рідних
– Як вам, пане Володимире, нині живеться? Коли б час повернути, боролись би з окупантами, знаючи, чим це може скінчитись?
– Дуже не люблю патетики, але, відповідаючи на запитання, без неї складно обійтись. Так ось, навесні 2014-го, ще тільки їдучи до рідного Красного Луча, я чудово усвідомлював, що за люди виступили проти «київської хунти», розумів, і те, як розвиватимуться далі події. Знав, що мене очікує, якщо опинюсь в руках «ополченців»: уже у квітні 2014-го багатьох моїх друзів, які не бажали жити у «русскому міру», знаходили мертвими. Чи взагалі не знаходили. Тож моє рішення розпочати війну проти окупантів – свідоме і виважене. Саме тому перед цим все своє майно, заощадження юридично оформив на рідних мені людей.
– Ви тривалий час прожили на Донбасі й добре знаєте менталітет його жителів, політичні уподобання. Чи правда, що абсолютна більшість цих людей так довго чекали приходу «русской вєсни», а їхнім кумиром був відставний підполковник КДБ…
– Відповім так: абсолютна більшість прихильників «русской вєсни» належала до громадян, зомбованих через ТБ російської пропагандою. Багато серед них було і заробітчан, які працювали в Москві чи Санкт-Петербурзі і, ніде більше не побувавши, щиро вважали, що ці міста і є Росією. Але ж той, хто був у тій же Вологодській чи Кіровській області, знає, як живе пересічний росіянин.
– Скажіть відверто, Володимире: ви вірите, що колись зможете повернутись у рідне місто?
– Я цього прагнув ще на початку 2014-го. І почав щось робити для того. Можливо, моїх зусиль виявилося замало, але я не лежав на дивані і, перепрошую, не скиглив, чекаючи на порятунок.
"Завжди вірив: Україну чекає європейське майбутнє"
– Ваш батько – етнічний росіянин, мати – етнічна білоруска. Але ви вчинили так, як не вчинили тисячі українців, у чиїх жилах тече українська кров, а голови затьмарили мрії про «русскій мір»…
– Ніколи не приховував, що я росіянин по батькові. Адже батьків не вибирають. Але після того, що побачив на Кавказі, зокрема в Абхазії, Південній Осетії, Чечні, де російська армія «відновлювала мир», мені стало соромно за те, що я росіянин за походженням. Для мене українська земля стала рідною. Наприклад, після розпаду СРСР можна було обирати, де жити і громадянство якої країни приймати. Я вибрав Україну. З різних причин, зокрема і тому, що завжди вірив: Україну чекає європейське майбутнє.
– Де нині ваші найближчі родичі? Зокрема, мати? На окупованих територіях?
– Ні. Всі вони проживають на підконтрольних Україні територіях.
– Ще не так давно вам дошкуляла житлова проблема…
– Я маю дах над головою: як Герой України, згідно з чинним законодавством, отримав квартиру. Тож з дружиною Оленою і живемо в ній.
– І наостанок, пане Володимире, не можу не поцікавитись: у політику не плануєте податись? Дехто з числа ваших колег по нещастю це зробив…
– У політику не пішов з тієї причини, що на попередніх виборах не бачив партії, програми, якій би довіряв. Не бачив і партійців, яким можна довіряти. До того ж не мав відповідних знань, політичного досвіду. Наразі міркую над тим, щоб узяти участь у наступних виборах.
Сергій ЗЯТЬЄВ
Читайте також: Перший воєнний випуск офіцерів українського флоту
