Народився 8 липня 1973 р. у м. Новограді-Волинському Житомирської області. Звання «генерал-майор» отримав 23 серпня 2017-го разом з іншими 35-ма найкращими українськими офіцерами ЗС України.
"Півночі" пощастило з людьми
– Вас нещодавно призначено, як Ви сказали, командувачем одного з найкращих оперативних командувань ЗСУ. Чому воно найкраще? Що в ньому такого унікального?
Читайте також: Перший воєнний випуск офіцерів українського флоту
– На мою думку, оперативне командування нині є справді найкращим. І цьому є низка причин. По-перше, його основу становлять бригади колишнього 8-го армійського корпусу. Це найбоєздатніші бригади на момент початку бойових дій на сході України. Саме вони були найкраще підготовлені, оснащені і прийняли на себе перший удар війни. І вони перебувають в оперативному командуванні.
Із повагою ставлюся і до інших частин, кожен солдат для мене – особистість. Але можу сказати, що ОК «Північ» пощастило з людьми, і, відповідно, з частинами. З нуля, так би мовити, створити таке потужне об’єднання можна було тільки тоді, коли люди віддавалися на всі сто і в ОК, і в частинах.
До речі, після призначення на цю посаду, я був на підбитті підсумків діяльності за 2019 рік. І, з’ясувалося, що «Північ» справді найкраще.
– Чи є призначення на цю посаду Вашим особистим досягненням? Чи збираєтесь рухатися далі?
– Моє просування по службі відбувалося як у нормального військового. Мене призначали – я приступав до виконання обов’язків, опановував посаду. Пропонували іншу – теж рухався. Можна сказати так: через ту завантаженість ніколи не думав, що колись стану генералом і дійду до високих щаблів.
Якщо брати посаду командувача військ оперативного командування… Так, це та посада, яку хотів обійняти. Чому? Що-що, а з роботою командувача військ оперативного командування був знайомий від і до. Дався взнаки досвід попередніх місць служби – у командуванні Сухопутних військ, заступником командувача ОК з бойової підготовки, чистим заступником, начальником штабу… Після цього знову працював у вищому штабі. У душі, скажу відверто, дуже хотілося очолити оперативне командування. Ця посада дуже цікава, дає унікальний досвід і є базовою для просування далі.
– Розкажіть про себе як людину. Де Ви народилися, про сім‘ю…
Тут все досить просто, сказав би – типово. Принаймні для військового. Народився в Новограді-Волинському і виріс у гарнізоні, серед військових. І, звісно, мріяв стати військовим. З Черніговом мене дуже багато пов’язує, бо моя мама звідси. Я знав його з дитинства і не гадав, що знову опинюсь у цьому чудовому місті.
Закінчив загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних військ… Комбат, навчання в академії, начальник штабу окремої механізованої бригади, командир бригади, оперативно-стратегічний факультет.
Одружений. У мене дві доньки. Старша – військова, служить у Київському гарнізоні, менша – навчається в Одесі, мріє стати лікарем. Дружина працює поки що в Києві, але планує перебратися до Чернігова.
– Як Вам взагалі це місто?
– Наскільки пам’ятаю своє дитинство, літо та трохи зими минали тут. І я настільки був закоханий у це місто, що навіть мріяв дорослим жити над Десною. Але, оскільки військовий, дуже довго в Чернігові не був. І от знову потрапив сюди. За два місяці ознайомився знову – все дуже змінилося у кращий бік. Однозначно. Це нині маленький культурний заповідник. З гарними вулицями, освітленням, чудовими людьми. Повірте, мені є з чим порівнювати.
Мобілізовані… З ними інколи важко було. Вони не такі, як ми читали у статуті
– Розкажіть про бойовий шлях та людей, що закарбувалося в пам’яті?
– Я не дуже люблю про це говорити, бо доля генерала і доля солдата на війні по-різному сприймаються… Для мене війна почалася в середині липня 2014 року, з призначенням заступником командира сектора «С», який формувався на Донеччині. Відтоді керував майже всіма угрупованнями, які там створювали. Дійшов аж до начальника штабу Об’єднаних сил.
Запам’яталися, мабуть… солдати. Досі з багатьма із них зідзвонюємося, листуємося. Я радий, коли можу їм чимось допомогти – вирішити якісь військові чи побутові питання.
Про важкі події… Це, мабуть, 2014 рік. Серпень. Потім Дебальцеве. Якось неспокійно було. Відчуття постійної загрози. У душі й у серці… Здавалося, що буде ще гірше, ніж було у 2014-му.
Досить добре закарбувався в пам’яті 25-й батальйон, який я заводив туди, у район Дебальцевого, розставляв на позиції. Перші бої, перші втрати…
Тоді зовсім змінилося ставлення до солдата
Мобілізовані… З ними інколи важко було. Вони не такі, як ми читали у статуті. Саме вони, своїм життям і кров’ю, зробили те, що маємо – ворога зупинили, і нині ми стоїмо на своїх позиціях… Це їхня заслуга.
– Люди, які тоді воювали, йдуть з війська. Повертаються… Знову йдуть. Чому так, на Вашу думку?
– Я з багатьма спілкуюся. І з тими, які пішли, і з тими, які збираються. Скажімо так. Найперше, люди втомлюються. Дуже. І вигорають. Який би ти не був кріпкий, патріотично налаштований, але пів року просидіти в окопах, особливо, коли тебе щоденно обстрілюють… І весь час, щохвилини, існує небезпека… Це дуже важко.
Другі, треті причини – вони є різні. Ще, мабуть, деяким командирам варто міняти ставлення до своїх людей, а нам – до таких командирів. Нині люди, коли призиваються, йдуть не в бригаду, не в ОК, а за лідером, особистістю. Вони чудово розуміють, хто комбат, які там відносини в батальйоні. Між офіцерами, між солдатами… І йдуть… Або не йдуть. Люди все бачать: що і де відбувається. Туди, де трохи командир недопрацьовує, туди не йдуть.
Але і командирам важко. Передусім внаслідок бойових дій. Виробляється певна емоційна закостенілість, не завжди позитивний імунітет. Виконувати бойові завдання і бути батьком солдату не кожен зможе. Але, гадаю, ця ситуація виправиться.
"Совок" відпадає – хоче хтось цього чи ні
– Збройні Сили продовжують перехід на натовську J-структуру штабів у системі управління. Що про це скажете?
– Мені пощастило. Виконуючи обов’язки начальника об’єднаного оперативного штабу, я брав участь у роботі підгрупи, яка займалася саме трансформацією у цю J-структуру. Дуже багато чого вивчив і зрозумів головне – це принципи і стандарти. Один із них – чітке розподілення за функціоналом: між Міноборони й Генштабом, між видами тощо. Якщо ці принципи сформують на законодавчому рівні, нам як простим виконавцям нічого не лишиться, як опанувати стандарти. І нічого там складного немає.
Власне, структура ця дуже чудова. Бо, а це найголовніше, там немає дубляжу функцій. Одну й ту ж роботу ніхто не виконує. Я не вважаю, що потрібен значний проміжок часу на опанування стандартів, які нам пропонує цивілізований світ. Але тут потрібен відповідний законодавчий інструмент.
– Чи є ще, на Вашу думку, конкретні приклади принципових змін, які свідчать, що військо осучаснюється і відходить від «радянщини»?
– «Совок» відпадає – хоче хтось цього чи ні. До нас приходять молоді люди, випускники військових академій. Дуже цікаво за ними спостерігати. Як людина, яка сиділа нещодавно за партою, потрапляє одразу на фронт. За рік вони стають командирами рот. Кожен, окрім техніки і ста осіб особового складу, отримує смугу, яку він з ними обороняє. Це зовсім інші люди. Не такі, як ми, коли були лейтенантами. Це нові паростки, які за п’ять років зовсім змінять армію. Майже всі добре знають іноземну мову, чудово працюють з гаджетами, начитані.
Нові сержанти. Це не цапи-відбувайли, як, наприклад, у російській армії, а реальні помічники, які за певним функціоналом скоро підмінять офіцерів. Це теж зміни. Ми вже почали цей рух, і назад шляху немає. Повернутися до армії 2013-го нам просто не дасть навіть суспільство.
– Підготовка військ. Що Ви, як бойовий генерал, впроваджуєте нового? Вже на останніх навчаннях з, наприклад, 30-ю ОМБр, все відбувалось якось ритмічніше.
– Нічого простішого навіть не можна уявити (усміхається). От, керівні документи, які в нас є. Наприклад, з бойової підготовки. Зовсім не заважають розвивати цей вид підготовки. Просто необхідно ці керівні документи використовувати творчо. Виходити ширше за рамки тих книжок.
Про останні навчання. Дехто вважав, що ми порушили якісь вимоги цих книжок. Тобто, проводили батальйонні тактичні навчання, а насправді – два батальйонні тактичні навчання. А якщо згадати те, що залучили до них артилерійські підрозділи, виходить, мабуть, два батальйонні тактичні навчання та ще й два дивізіонні тактичні навчання. Вийшло дуже цікаво.
Тепер апробуємо застосування нового інструментарію для роботи штабів. Хочемо відійти від карт, від написання бойових наказів зразка, скажімо, 1943-го. Від цих безглуздих доповідей біля карт. Воно себе вже віджило…
Книжка каже, що я можу використовувати різні методи і способи досягнення мети. Деякі йдуть по накатаній – піднімають старі плани, щось переписують, міняють трохи обстановку. Ми ж підійшли творчо – взяли автоматизовану систему, вже прийняту на озброєння. І під час командно-штабних навчань проведемо знову ж таки два батальйонні тактичні навчання з бойовою стрільбою і ще, мабуть, залучимо один дивізіон. Тобто, на тлі того, що йтимуть командно-штабні навчання, комбати РЕАЛЬНО зможуть керувати бойовими діями у процесі виконання певних завдань. Цього нам відповідна настанова не забороняє. Раніше цього люди боялися.
Акцент – на підготовці рот
– Що ще нового?
– Хочемо зробити акцент на підготовці рот. Це нам дає змогу донавчати солдата. Заповнити можливі прогалини в індивідуальній підготовці. Чому так? Один із чинників – закупівля в оперативне командування 100 комплектів обладнання для лазерної імітації стрільби. Принцип їх засновано на системі роботи системи імітації бою MILES. 500 таких комплектів для батальйону держава наразі не потягне.
Також міняємо оцінку противника. Тепер ми наступатимемо не на того противника, який прописаний у нас, наприклад, станом на 1982 рік. Ми беремо реального противника, який є в Луганській і Донецькій областях. Тобто, це обладнані вузли оборони, залиті бетоном. Де збільшується кількість вогневих завдань, де має зрости ступінь вогневого ураження.
Загалом, гадаю, для ЗСУ 2020-й буде експериментальним, з пошуком нових шляхів підготовки.
– ОК «Північ» 16 лютого виповнюється 5 років. Які досягнення є в цієї структури?
Найбільше її досягнення – люди. Які, принаймні 6 годин на добу, дозволяють командувачу спокійно спати (усміхається)… У нас, у військових, дуже цікаво. От дивишся ти на батальйон. Цивільний подумає – 500 осіб. Ні, це не 500 осіб. Це близько двох тисяч. Бо військовий колектив – це і жінка, яка весь час на валізах, і діти, які чекають на тата.
От їм усім і хочу побажати, насамперед, миру. І щоб у цьому мирі вони жили в достатку, у комфорті, в любові. Щоб здоров’я в них було. І, як підсумок, щоб вони були просто щасливі. А наше завдання як військових це щастя наблизити, і не дати тим, що за 800 км звідси, пройти сюди. Можливо, не всі цивільні це розуміють, але наші сім’ї це знають напевне…
Олександр Штупун
Читайте також: "Нептун" і "Вільха-М" не будуть профінансовані по лінії ДОЗ – військовий експерт
