Якщо мають місце внутрішні суперечності в управлінні розвідкою, то вони створюють додаткові загрози національній безпеці тієї чи іншої країни через неефективне використання розвідувальних органів, а звідси – і неналежне інформування державних керівників.
З огляду на це є потреба детально розібратися з тим, як функціонує українське розвідувальне співтовариство відповідно до діючого законодавства України і чи не є там суперечностей.
Читайте також: Втрати Збройних Сил України у бронетехніці під час АТО у 2014-2016 роках
Питання керівництва
Згідно ст. 7 Закону України «Про розвідувальні органи України» «загальне керівництво розвідувальними органами України відповідно до Конституції України та цього Закону здійснює Президент України. Керівники центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), до складу яких входять розвідувальні органи (Міноборони (МО) і Держприкордонслужба (ДПС)), здійснюють керівництво ними в межах повноважень, визначених законом і положеннями про відповідні розвідувальні органи, затвердженими Президентом України, та створюють необхідні умови для їх функціонування.
Безпосереднє керівництво розвідувальними органами України здійснюють їх керівники, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням керівників відповідних ЦОВВ. Голову Служби зовнішньої розвідки (СЗР) України призначає Президент України».
Відповідно до діючої Конституції України (недосконалої, зразка 2004 року) щодо розвідки ДПС існують певні суперечності (в Конституції України 1996 року їх не було, бо згідно неї Україна була фактично президентською республікою), котрі відсутні в інших розвідувальних органах. Так, про спосіб призначення Голови СЗР вже було зазначено, а начальника Головного управління розвідки (ГУР) МО Президент України призначає за поданням Міністра оборони, кандидатуру якого сам вносить парламенту для призначення на посаду (п. 10 ст. 106 Конституції України). Тобто Міністр є його креатурою.
Згідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» Голову ДПС, як керівника правоохоронного органу спеціального призначення (ст. 6 цього Закону) і, одночасно, військового формування (п. 17 ст. 106 Конституції України, ст. 14 цього Закону), призначає на посаду Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Водночас з цим, Голову ДПС, як керівника ЦОВВ, призначає на посаду Кабінет Міністрів України (КМУ) за поданням Прем’єр-міністра України (п. 9-2 ст. 116 Конституції України, ч. 7 ст. 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
Для довідки: статус правоохоронного органу спеціального призначення, крім ДПС, також мають СБУ (ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України»; Голова СБУ призначається та звільняється Верховною Радою України за відповідним поданням Президента України згідно п. 14 ст. 106 Конституції України) і Управління державної охорони (ст. 11 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»; Начальник УДО призначається і звільняється Президентом України).
Як бачимо, є певна колізія: ДПС та її Голова підконтрольні-підпорядковані КМУ на чолі з Прем’єр-міністром України, одночасно Голова ДПС (разом з ДПС) є підконтрольним-підпорядкованим Президенту України і вносить йому на призначення кандидатуру керівника розвідувального органу ДПС, який теж підпорядковується Президенту України.
Що ж варто було би зробити?
Як варіант, створити Комітет з питань розвідки при Президентові України. Наразі підзаконним актом – Указом Президента України № 42/2015 від 30 січня 2015 року, було створено Об’єднаний комітет з питань розвідувальної діяльності при Президентові України (далі – Комітет). Однак, було б краще, щоб Комітет став суб’єктом Закону України «Про розвідувальні органи України» або Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» (підкреслюю, як можливий варіант, котрий стосується й подальших пропозицій).
Політичне керівництво (постановка завдань) українською розвідкою може мати таку структуру: Президент України – голова Комітету – керівники ЦОВВ, до складу яких входять розвідувальні органи – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
До складу Комітету доцільно ввести Першого заступника (заступника) Секретаря Ради національної безпеки і оборони (РНБО) України, голову міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО та першого віце-прем’єр-міністра (віце-прем’єр-міністра) України , голову комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ (якщо цих комісій не існує, то їх треба створити), а також Міністра закордонних справ.
Функціональне керівництво (координація, контроль) українською розвідкою могло б бути таким: Президент України – Секретар РНБО – перший заступник (заступник) Секретаря РНБО (він же голова міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО) – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
В свою чергу, радника Президента України з питань розвідки, якщо такий є, та першого віце-прем’єр-міністра (віце-прем’єр-міністра) України – голову комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ, а також першого заступника Міністра закордонних справ доцільно ввести до складу міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО.
Керівництво забезпеченням функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації може виглядати так: Прем’єр-міністр України – перший віце-прем’єр-міністр (віце-прем’єр-міністр) України (він же голова комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ) – керівники ЦОВВ, до складу яких входять розвідувальні органи – керівники розвідувальних органів – розвідувальні органи.
Радника Президента України з питань розвідки, якщо такий є, першого заступника (заступника) Секретаря РНБО – голову міжвідомчої комісії з питань розвідки при РНБО, Міністрів закордонних справ, фінансів, економіки, промисловості, соціального захисту та інших за потребою доцільно ввести до складу комісії з питань забезпечення функціонування розвідувального співтовариства і застосування розвідувальної інформації при КМУ.
Важливим, є те, що кандидатури керівників розвідувальних органів повинні подаватися Президентові України Комітетом (міжвідомчою комісією), звісно, що після подання керівників відповідних ЦОВВ, в яких є розвідувальні органи. Цим досягатиметься їхня політична стабільність (при зміні керівника ЦОВВ) та незаангажованість, певна відомча незалежність (коли керівник ЦОВВ не зовсім розуміє специфіку діяльності підпорядкованого йому розвідувального органу, необґрунтовано втручається в його роботу, ставить сумнівні, з корупційним і не тільки присмаком, завдання чи при зміні керівника ЦОВВ за політичними мотивами) й забезпечуватиметься роль розвідки як інструмента Президента України – Верховного Головнокомандувача ЗСУ, а не «кишенькової спецслужби» керівника ЦОВВ з певним політичним забарвленням. Створення запобіжника для Президента України від спокуси перетворити ним українські спецслужби на свої «кишенькові органи» має регулюватися іншим окремим законом (ним може бути закон про імпічмент) або внесенням відповідних змін до Конституції України.
Фінансування Об’єднаного комітету з питань розвідувальної діяльності при Президентові України та усіх розвідувальних органів України треба здійснювати за єдиним кодом програмної класифікації «Зведений бюджет розвідувальних органів» («Національна розвідувальна програма»).
Усі три розвідувальні органи України, відповідно до п. 1 ч. 2 і ч. 3 ст. 22 Бюджетного кодексу України мають бути головними розпорядниками бюджетних коштів (може до них варто віднести і Комітет), видатки на їх фінансування треба назавжди закріпити окремими рядками у Державному бюджеті України.
Положення про усі розвідувальні органи, без виключення, потрібно уніфікувати на підставі Закону України «Про розвідувальні органи України». Всебічне зміцнення української розвідки (кадровий, агентурний (оперативний), технічний (сюди входять також авіація, безпілотні літальні апарати), зокрема космічний для воєнної розвідки, компонент стратегічного, оперативного, тактичного рівня) має бути одним із першочергових пріоритетів реального, а не паперового, відновлення Воєнної організації України.
Справа в тому, що саме Закон України «Про розвідувальні органи України», прийнятий у 2001 році, із внесеними поправками, чітко розмежовує завдання, сфери діяльності, права розвідувальних органів та не дозволяє монополізувати розвідувальну діяльність одному з розвідувальних органів. Про окремі, перипетії створення законодавчої бази для діяльності української розвідки варто почитати у виданій Об’єднанням ветеранів розвідки України монографії «Воєнна розвідка України – 15 років: події та люди» (авторський колектив: О. О. Скіпальський, В. І. Легомінов (керівник), І. П. Смешко та інші – Київ, 2008). Книга детально розкриває наявну внутрішню боротьбу і причини прийняття тих чи інших рішень.
Застереження від монополізації
Окремо варто застерегти всіх бажаючих від жаги монополізувати розвідувальні органи в одних руках. Адже серед окремих силовиків, особливо держбезпекового профілю, час від часу виникають ідеї об’єднати всі українські розвідувальні органи в один, посилаючись на історичний досвід. Однак тут варто все розставити по місцях.
Так, приклад сучасної Німеччини, до якого часто апелюють, є не вдалим. Адже специфіка структури нинішньої німецької розвідки (BND) пов’язана із поразкою нацистської Німеччини у Другій світовій війні, денацифікацією, неприпустимістю відродження страшної німецької воєнної машини нацистського зразка та повоєнним облаштуванням нової демократичної Німеччини(BND, до речі, проґавила початок агресії Росії проти України).
Крім того, нинішня німецька військова контррозвідка (MAD) перебуває у складі оборонного відомства, підпорядковуючись Міністру оборони Німеччини, а не безпековому (контррозвідувальному) органу (BfV), котрий, у свою чергу, підпорядковується Міністерству внутрішніх справ Німеччини.
Якщо говорити про сталінські часи, то Сталін після Другої світової війни, поєднав військову контррозвідку органам держбезпеки не задля ефективності роботи, а через те, що боявся сили радянської армії переможців і бажав тримати у покорі собі величезне боєздатне військо.
За часів СССР, у 1947 – 1952 роках, існував Комітет інформації, якийоб’єднував політичну і воєнну розвідки, при Міністерстві закордонних справ. Однак він був ліквідований з офіційним визнанням помилковості й шкідливості такого об’єднання та збереження подібної (роздільної) моделі. Натомість зараз в нинішній Росії, крім інших розвідувальних структур, нині діють Служба внєшнєй развєдкі (політична розвідка) та Главноє развєдиватєльноє управлєніє (ГРУ: зараз – Главноє управлєніє (ГУ) Гєнєрального штаба Вооружонних Сіл Россійской Фєдєраціі (воєнна розвідка).
Загалом, в багатьох західних країнах існують ефективні розгалужені розвідувальні співтовариства, які ніхто не збирається заганяти в одну структуру.
Про шкідливість для України монополізації розвідувальної діяльності шляхом створення єдиного розвідувального органу, що на практиці дуже часто приводило до подання керівництву тих чи інших держав помилкових аналітичних висновків на підставі здобутої тільки одним органом розвідувальної інформації, а також про необхідність координації діяльності всього українського розвідувального співтовариства через відповідний орган було детально розписано у статті за авторством Георгія Манчуленка «Монополія на невидимий фронт?» (газета «Голос України», 4 жовтня 2000 року, № 180).
Ще одразу після прийняття Закону України «Про розвідувальні органи України» у 2001 році, автор цих рядків переконував окремих високопосадовців і керівників розвідувальних органів про необхідність відновлення в нашій розвідці нелегального компоненту, адже нелегальна розвідка – це вищий пілотаж розвідувальної діяльності. Мені завжди відповідали, що в України немає таких загроз, аби добувати розвідувальну інформацію з нелегальних позицій, прикриваючи цим своє небажання посилювати розвідку та заодно, свідомо чи несвідомо, потурати потенційному ворогу.
Нинішня російська збройна агресія – інтервенція в Україну, безпрецедентне нехтування Москвою міжнародним правом, наслідком чого є окупація частини української території, інші негативні тенденції в деяких країнах і окремих, близьких до нас, регіонах світуще раз підтвердили необхідність існування нелегальної розвідки в СЗР та ГУР МО (якщо влада дійсно має амбіції зробити Україну сильною державою, щоб з нею рахувалися від Парижа до Берліна і Вашингтона). Щодо розвідувального органу ДПС, то тут такої необхідності не має. Те, що можна здобути розвідкою з нелегальних позицій, практично ніколи не можна здобути з так званих легальних, навіть при наявності надсучасного технічного оснащення.
Підтвердженням цьому є те, що країни Заходу майже «проспали» російське вторгнення в Україну на Кримському півострові (про Київ тоді, як центр влади, я взагалі мовчу), хоча Москва готувалася до цього не один день і не один місяць – роками, тому зовсім не були готовими на початку агресії до адекватної відповіді принаймні у економічному плані.
Тільки єдина спецслужба – Розвідуправління МО (РУ МО) США, тому що діє окремо, самостійно, а не, скажімо, в структурі політичної розвідки – ЦРУ, за чотирнадцять днів до початку агресії нарешті помітила масштабну підготовку цієї спецоперації та повідомила Вашингтон (хоча й невеликий термін для підготовки – два тижні, але при наявності в Президента США належної політичної волі реакція США могла б бути упереджуючою, набагато ефективнішою і жорсткішою).
Інший аспект це посилення розвідки. Тут варто наголосити на комплексності підходів, як в контексті оснащення, так і кадрової підготовки, організації ефективної роботи тощо. Необхідно розвивати високоточне озброєння, включаючи переносні зенітно-ракетні комплекси, засоби радіоелектронної розвідки та боротьби. Розбудовувати високомобільні роди військ (спецпризначення (СпП), повітрянодесантні, морську піхоту). Сили спеціальних операцій (ССО) ЗС України влада почала створювати лише у 2016 році, хоча ще з 2001 року автор статті наголошував на необхідності їх розбудови (весною 2001 року офіційно передав Президенту України, Секретарю РНБО України, Міністру оборони України Концепцію підвищення ролі високомобільних родів військ (спецпризначення, повітряно-десантних, морської піхоти) та створення ССО). Але гору в кадровій політиці держави, на жаль, брали в основному люди із зовсім іншими підходами, за що Україна зараз розплачується життям своїх громадян.
Також потребує зміцнення деяких інших компонентів Сухопутних військ (зокрема танкових, а також протитанкового озброєння, артилерії), Повітряних Сил (протиповітряної оборони безумовно) і Військо-Морських Сил Збройних Сил України, включаючи розвідки видів ЗСУ (наша протяжна берегова морська лінія також вимагає надійного захисту), формування дієвої територіальної оборони та підготовленого резерву, налагодження тісної співпраці між українськими спецслужбами і спецслужбами країн НАТО та ЄС – це ті пріоритети, якими має керуватися влада при захисті національних інтересів України. В народі про таку ситуацію ще кажуть: «Краще пізно, ніж ніколи…».
І на завершення. Нарешті має прийти усвідомлення, що без кваліфікованого, за кращими стандартами, кадрового наповнення не буде сильної української розвідки. Так само її не буде і без якісного, згідно сучасних вимог, і у повному обсязі матеріально-технічного забезпечення,належного, на високому рівні, фінансування. І врешті, сильної української розвідки не буде без фахового керівництва. А без сильної української розвідки і Воєнної організації не буде сильної Української Держави.
Українська влада, яка зобов’язана будувати сильну Українську Державу, котра би стала бажаним членом НАТО (про що керівництво Альянсу не могло б не сказати саме відкрито) та згодом – ЄС (за тим же сценарієм), має затямити ці постулати раз і назавжди!
Георгій МАНЧУЛЕНКО,
народний депутат України 2 – 4 скликань,
фахівець у сфері національної безпеки і оборони
Читайте також: Коли твій клієнт – НАТО. Українські приватні фірми, які прорвались на світовий ринок зброї
