В попередній частині цієї публікації ми розповідали, як Велика Британія у 1943-44 роках готувалась відбивати удари крилатими ракетами "Фау-1" від нацистської Німеччини та вказували, що першопочаткові плани не спрацювали. Однак ми заодно "спойлерили", що уже у вересні 1944 року британцям завдяки надзусиллям вдалось досягнути рівня ефективності в 75% збитих ракет.
Відтак, у цій частині ми розповімо, чому ж саме британські початкові плани по протидії "Фау-1" не спрацювали, і які надзусилля довелось докласти британцям, щоб вийти на прийнятний рівень ефективності збиття ракет.
Читайте також: Як Угорщина в свій час перейшла з МіГ-29 на Gripen, і чим це цікаво
Як збити ракету за 20 хвилин
Базовою проблемою з німецькими крилатими ракетами "Фау-1" була мала радіолокаційна помітність цих повітряних "об'єктів" – якщо стандартний британський радар бачив ціль типу "літак" на дистанції до 200 кілометрів, то ракету "засікав" на дистанції лише 80 кілометрів. Це мало вкрай критичне значення, бо час від виходу ракети з пускової установки до влучання у ціль складав усього 20 хвилин, що давало зенітникам вкрай мало часу на реакцію.
Окрема проблема полягала і в тому, що німці ледь чи не для кожної крилатої ракети (для позначення використовувались також терміни "літаюча торпеда", "літаюча бомба" чи ж "літак-снаряд") закладали окремий маршрут, що також ускладнювало перехоплення цілі. І це не кажучи про те, що доволі часто німецькі "Фау-1" на екранах радарів могли "зливатись" з британськими літаками, які летіли через Ла-Манш для атаки на вермахт.
Окремим розчаруванням для британців виявилось те, що німецькі "літаки-снаряди" могли літати навіть у складних погодних умовах, на відміну від "класичних" літаків. І що аеростатні загородження виявились неспроможними хоч якось затримувати "літаючі торпеди".
Практика показала, що достатньо ефективно стріляти по "Фау-1" серед наявних у британців зеніток можуть або 94-мм гармати "Віккерс" (які мали ефективність 84% у збитті звичайних літаків), або ж 40-мм автомати Bofors. Зенітні гармати калібру 20-мм уже не підходили. Крім того, була проблема і в тому, як із зенітки за короткий час влучити по малорозмірній повітряній цілі (довжина фюзеляжу – 7 метрів, розмах крил – 5 метрів), яка летить на швидкості 650 км/год.
Словом, багато що нагадує реалії роботи нашої ППО проти тих же Shahed-136, або ж дозвукових крилатих крилатих ракет.
Комп'ютери проти "літаків-снарядів"
Втім, попри всі складнощі, британським військовим за деякий час вдалось знайти необхідний комплекс заходів протидії. Для початку, в США за шалені гроші були придбані 165 новітніх радарів SCR-584, які могли виявляти повітряні цілі зі швидкістю до 1000 км/год, які летіли на висоті до 18 км. Ці радари могли спрягатись із комп’ютерами M-9 Gun Predictor, кожен з яких дозволяв керувати стрільбою одразу чотирьох гармат, і це вже покращувало точність стрільби
Крім того, британські зенітники почали використовувати снаряди з дистанційними підривачами замість контактних, і це теж покращило ефективність вогню. Ну а головне – британські сили ППО змінили розміщення батарей зенітних гармат, пересунули їх ближче до узбережжя, і так "відсунули" рубіж збиття "літаючих торпед".
Так Велика Британія до вересня 1944 року і змогла досягти результату, за якого збивались до 75% ракет "Фау-1", які летіли на британську територію. Щоправда, після цього з британцями трапився цікавий ефект: суспільство раптом вирішило, що у німців закінчуються крилаті ракети, і через це Гітлер збирається капітулювати не пізніше 5 вересня 1944 року. Однак по факту, німецькі удари ракетами "Фау-1" по Великій Британії з різною результативністю тривали аж до 29 березня 1945 року.
Загалом по території Великої Британії було випущено 8,8 тисяч ракет "Фау-1", із яких до британської території долетіли лише 5,8 тисяч "літаків-снарядів", зокрема 2,5 тисяч – до самого Лондона. Британська ППО збила загалом 4,26 тисяч "Фау-1".
Читайте також: У США нарешті почнуть ремонт підводного човна, який мав стартувати ще 9 років тому
