Про це та про інше ми попросили розповісти начальника служби повітряної вогневої і тактичної підготовки - старшого льотчика-інспектора управління армійської авіації командування підготовки Командування Сухопутних військ ЗС повітряно-вогневої тактичної підготовки, управління армійської авіації України, полковника Кирила Захарова.
– Невдовзі відзначається день миротворця ООН. Розкажіть будь ласка про свій досвід участі у миротворчих місіях.
Читайте також: По п'ять модернізованих Мі-8 на рік: як між собою співпрацюють ЗСУ та Мотор Січ
– У мене шість ротацій. Чотири у Ліберію і дві в Демократичну республіку Конго, де виконував завдання зі стабілізації.
– Що було найскладнішим?
– В Ліберії найскладніше – це клімат. Бойових дій ми там не вели. Виконували в основному гуманітарну місію. Але там клімат "не для білої людини". Підвищена температура і вологість. У нас влітку, коли пройшла гроза, дощ, починає парити. Душно, дихати нічим. Там це постійно. Плюс комарі, комахи, неприємні запахи.
– Яким було ставлення д контингенту місцевого населення?
– в Ліберії, в принципі, нормально. А в Конго на нас місцеве населення дивиться як на ворогів. Без зброї вийти в місто не можна.
– Що найнебезпечніше при виконанні бойових завдань? Противник має небезпечне для вертольотів озброєння?
– У них є озброєння. По специфіці небезпечні польоти в Конго з іншої причини. Там високогір’я. В Україні льотний склад не має можливості тренуватися в таких умовах просто тому, що у нас немає таких гір. Тому усе доводилося виконувати вперше.
– Потрапляли під обстріли?
– Ну звісно. Прилітали і пробитими неодноразово. Завдяки тим тактичним прийомам, які ми уже придумували самі в процесі бойових дій вдавалося виходити із ситуацій.
– Як боролися зі страхом, своїм та екіпажу?
– Зі страхом ми боролися задовго до початку нашої війни. Коли у місії ми перший раз потрапили під обстріли, коли самі почали застосовувати озброєння (мається на увазі авіаційне озброєння вертольотів, ми з автоматів чи пістолетів зазвичай не стріляємо) – спочатку було страшно. Але потім, як виявилося, – страшніше було у нас на Батьківщині, коли почався 14-й рік. Тому, завдяки тому бойовому досвіду, який ми отримали до 2014-го року в Африці, армійська авіація з честю зустріла початок нашої війни. У нас були і підготовлені екіпажі, і техніка, і техніки, які готували цю авіаційну техніку. Усі були навчені.
– Розкажіть про свою участь в АТО.
– З жовтня 2013-го року по червень 2014-го року я якраз знаходився в Демократичній республіці Конго. Тобто початок війни зустрів там.По поверненню із Конго, це в червні 2014 року, коли прибув у бригаду, командир дав мені три вихідних дні, і після цього я одразу ж вибув в район АТО. Знаходився там до перших мінських домовленостей, що заборонили роботу бойової авіації. Тоді я потрапив на ротацію додому. Після цього раз в місяць, раз у два місяці, в залежності як був складений графік, ми їздили туди на чергування. Базувалися у Краматорську. Я особисто до 2016-го року виконував завдання на бойових вертольотах Мі-24. Далі – пересів на транспортний вертоліт Мі-8. Виконував завдання з транспортуванням поранених.
– Дуже складно змінювати машину?
– Мі-24 на Мі-8? Не те щоби складно. Це як поміняти особистий автомобіль. Ти начебто вмієш водити, але треба трішечки поїздити щоби звикнути до неї. Десь воно приблизно так само.
– Що найбільше запам’яталося з ротацій в район АТО, у миротворчі місії?
– Багато різних ситуацій було. Бували смішні, бувало і страшно, так що навіть згадувати не хочеться. З крайньої ротації в Конго у 2018 році запам’яталося, коли ми здружилися з екіпажами Південно-Африканської Республіки, які теж виконують там завдання Місії ООН. Разом із ними, вони на своїх вертольотах, ми на своїх, влаштовували там «паради» над аеродромом. Виконали завдання, повертаємося назад, чотири-п’ять машин, домовляємося з ними, вишиковуємося в якийсь бойовий порядок і проходимо над аеродромом. Це було красиво. Доходило навіть до того, що нам робили зауваження з приводу дотримання заходів безпеки. Це от запам’яталося.
А в районі АТО згадується 2014-й рік. Особливо серпень місяць, коли Іловайськ був. Згадується, скажімо так, "з потом".З холодним потом. Тому що було дійсно страшно.
– Авіація це ще і страшна психологічна зброя. Як реагував на вас ворог? Вони панікували чи відстрілювалися?
– В Африці авіацію дуже сильно бояться. Особливо коли бачать як у повітря піднімається Мі-24 – стараються заховатися, розбігтися, не хочуть зустрічатися з "двадцять четвірками". Тут же, у нас, в районі АТО, у 2014-му році воно було дещо по-іншому. Противник серйозний. Вони знають як з нами боротися і борються досить грамотно. Нам доводиться також вживати певних заходів. Я не можу розкривати наші тактичні прийоми. Ми теж протидіємо. Вони достатньо професійно нас зустрічають.
– Вертоліт це все ж таки не літак. Швидкість та можливості для маневру інші. Скільки часу у льотчика та які шанси врятувати машину й екіпаж, коли Ви дізнаєтеся, що на Вас наводять засоби ППО?
– Найстрашніше на даний момент для вертольота – це переносний зенітно-ракетний комплекс типу "Стріли". Стрільцю з моменту виявлення вертольота на прицілювання до моменту пострілу по вертольоту, коли зброя захопила ціль, треба від 11 до 15 секунд. Це час, коли екіпаж може виконати якийсь маневр і не дати можливості стрільцю захопити ціль. Але для цього ти повинен знати, що саме в тебе ціляться. Для цього у нас є станція виявлення опромінення, яка сигналізує про це льотчику. Тобто якщо в тебе у вухах починає пікати, іде переривистий сигнал – це означає що тебе, як ціль, уже починають захоплювати. Треба щось робити. Коли іде безперервний сигнал – тут уже повезло – не повезло. Тобто вертоліт – у екіпажу шансу врятуватися в принципі вже немає. Ракета розумна, вона летить за вертольотом…
– Чи можливо катапультуватися з вертольота?
– Ні. З вертольота катапультуватися неможливо. Так, ми літаємо "на парашутах", але в районі АТО, ООС літаємо на над малих висотах, від 5 до 50 метрів. Там парашут не рятує.
– Доводилося літати з Вашими хлопцями. Іноді таке враження, що вони ведуть машину мало не між деревами. Чому так?
– Це спеціально робиться для того щоби зменшити шанси прицілювання ПЗРК.
– Техніка далеко не нова. Як би за нею ретельно не стежили, метал рано чи пізно втомлюється. Не страшно робити такі маневри?
– Жити захочеш – і не таке зробиш. Але головне не це. Техніка дозволяє робити такі маневри. Усе залежить від тренованості льотчика, екіпажу. Чим професійніший пілот – тим нижче він притискається до землі і летить, застосовуючи природні укриття. Дерева, пагорби – за все намагається заховатися.
– Повертаючись до миротворчих місій – чи стало спокійніше у тих країнах, де Вам доводилося діяти у складі сил ООН якщо порівняти перші та крайні ротації?
– Усе залежить від держави. Якщо говорити про Ліберію – так. Місія ООН – це не тільки Збройні сили. Це і поліція, і навчання їхніх збройних сил, поліції, це певні фінансові вливання в державу, це величезний комплекс різноманітних заходів. Для Ліберії це пішло на користь. Перший раз я потрапив в Ліберію у 2004 році – це була перша ротація. Крайній раз був у Ліберії в 2013 році. Держава змінилася дуже сильно. Не пройшло і десяти років як країна буквально переродилася. Місія благополучно закінчила там свою діяльність і ООН звідти вийшла з гордо піднятою головою. Зараз миротворців там немає. Держава живе повноцінним життям. Про Конго такого сказати не можна. Перший раз я там був у 2013 році, крайній раз – у 2018 році. Пройшло п’ять років, але особливої різниці я не помітив. Воювали ми спочатку в одному місці, через п’ять років – в іншому. От і все.
– Ви згадували, що доводилось пересідати з Мі-24 на Мі-8. У пресі було багато інформації про проблеми з відсутністю в Україні виробництва лопатей для Мі-24. Що можете про це сказати?
– Дуже актуальне питання. Декілька днів тому у мене закінчилося відрядження. Я був головою державної комісії по прийомці лопатей несучого гвинта на Мі-24. Я виконував польоти на цих нових лопатях. Є такий завод Мотор-Січ у місті Запоріжжі. Він освоїв випуск лопатей для вертольотів Мі-24, у подальшому планується і випуск лопатей для Мі-8. Зараз уже готова певна кількість комплектів. Я особисто в процесі випробувань більше восьми годин налітав на цих лопатях. Скоро перші комплекти цих лопатей будуть направлені у війська. Процес іде. Зараз ми вертольоти Мі-24 будемо ставити в стрій.
– Ваша оцінка, наскільки це можливо за такий час, позитивна?
– Так.
– Чи відчувається під час нальоту за такий час якась різниця зі старими лопатями?
– Ні. Наскільки можливо оцінити, ніякої різниці немає.
– Чого не вистачає або хочеться льотчикам армійської авіації?
– У нас розділився час до війни і після її початку.До війни льотчикам армійської авіації хотілося просто літати тому що було слабке фінансування, не було керосину, польоти були як свято. Тому навіть в місію їхали молоді льотчики для того, щоби політати. Тому що звідти "привозили" достатньо серйозний наліт. Зараз, після початку війни, після 2014 року, скажімо так, світ перевернувся. У нас з’явилося пальне, нова модернізована техніка, у нас з’явилося все. І не побоюсь сказати, що в нас в Україні зараз льотчики літають не менше, ніж в місії. Тобто приблизно наліт однаковий. А з приводу побуту – усі ми люди. Хочеться підняття грошового забезпечення тому, що в цивільному житті льотчики отримують в рази більше. Хочеться, як і всім військовослужбовцям Збройних Сил України, щоби давали житло.
– Яка різниця у грошовому забезпеченні військового льотчика та зарплаті цивільного в Україні?
– Від суми, яку отримує наш льотчик у Збройних Силах України в гривнях, середня зарплата льотчика цивільної авіації становитиме цифру відсотків у 80, тобто на 20 відсотків менше, але в доларах.
– Що утримує хлопців в армії?
– Утримує просто патріотизм, надія що і в нас буде все добре та ентузіазм, і, звісно, романтика.
– На початку війни багато українських захисників зіткнулися з двома психологічними проблемами. Одна, що тебе можуть вбити. Інша, не менш складна, коли необхідно натискати на курок і виконувати бойове завдання. Навіть за необхідності, стріляти в людей – заняття не з приємних. Як боролися з цими проблемами у 2014-му, і наскільки люди готові діяти сьогодні, якщо скажімо буде завдання знищити танкову колону противника чи іншу ціль?
– До початку нашої війни у 2014-му році ми вже неодноразово виконували бойові завдання в Африці. Воно, можливо, не дуже гуманно (маю на увазі – стріляти), але наш льотний склад мав бойовий досвід, і мабуть тому психологічно був готовим. Пілоти уже бачили це все. Коли настала наша війна – ніхто уже питань не ставив. Ми не знаємо жодного випадку відмови від бойового вильоту за весь час війни. Таких екіпажів не було. Стояло завдання – льотчики виконували його з честю.
– Як проходила психологічна адаптація після повернення з гарячих точок?
– Завжди коли знаходишся довгий час в Місії – дуже хочеться додому. Але після того, як приїжджаєш додому, місяць побудеш – чомусь починає тягнути назад. Хочеться назад. Можливо тому, що займаєшся там виключно своєю професійною діяльністю без зайвої документації та повсякденних завдань. Ти льотчик – значить літаєш, технік – значить готуєш техніку до роботи, водій – ось тобі машина і ти займаєшся лише нею. Тебе ні на що більше не відволікають. Ти робиш те, що повинен робити. Вірогідно за цим люди сумують.
– Чи правильно буде сказати, що за час війни армійська авіація Сухопутних військ стала сильнішою?
– Так. Безсумнівно. І бойовий дух зріс, і молодь "стала на крило". Ті, хто брав участь у 2014 році, літав у складі екіпажів штурманами – вони зараз уже командири екіпажів, як мінімум, а то й командири ланок. Хлопці ростуть, дух міцніє, і армійська авіація завжди готова до виконання поставлених завдань.
– Ви згадували про медичну евакуацію. Приблизно скільки таких випадків було у Вас?
– Мені важко рахувати. Ми ж туди заїжджаємо на ротацію. Льотний склад заїжджає на місяць. І протягом цього місяця все залежить від періоду. До 2018 року на медичну евакуацію особисто я літав якщо не через день то через два дні стабільно, що вдень, що вночі. Постійно евакуювали поранених бійців.
– Доводилося зустрічатися з хлопцями, яких рятували?
– Доводилося зустрічатися, і навіть горілки випити з цими хлопцями. Вони приїжджали туди, де ми чергували – у Дніпро, в Краматорськ. Через рік, знаходили наші телефони. Я особисто разів чотири щонайменше зустрічався з тими хлопцями, яких вивозив. Спілкувалися, говорили.
– Як почувається льотчик, який забезпечив бійцю "другий день народження"?
– Ну, другий день народження їм забезпечували лікарі. Ми лише "водії". Але, тим не менше, хлопці дуже вдячні нам. І звісно завжди хочеться встигнути і хочеться, щоби потім у них все було добре.
– Ваші побажання колегам?
– Для всіх пілотів армійської авіації, незалежно де ми літаємо, хочеться побажати зустрічного вітру на злеті і попутного в польоті.
Спілкувався Володимир Патола
Читайте також: Лопаті від "Мотор Січ" до вертольотів Мі-24 прийняті на озброєння ЗСУ
