Євроінтеграційні та євроатлантичні кроки стримувалися явним та прихованим спротивом, як всередині країни, так і назовні, та намаганням рф втягнути Україну у свою орбіту. Переломним став 2014 рік, коли Революція Гідності змела проросійського президента, а Росія анексувала Крим і розпочала військову агресію на Донбасі. Лютневий напад Путіна остаточно розрубав усі можливі зв’язки, та додав упевненості у правильності європейського вибору. Сьогодні Україна не лише веде війну на перемогу, але і водночас перебудовує свою армію і оборонну промисловість під стандарти НАТО.
Читайте також: У США зробили основні висновки щодо реальної боєздатності армії РФ на суші, на морі та у повітрі
Defense Express до 31-ї річниці з Дня проголошення Незалежності України публікує цикл матеріалів, де ми розглядаємо основні етапи підготовки та ведення рф війни проти України на тлі дослідження протилежно спрямованих трендів – бажання рф зберегти пострадянські можливості оборонного виробництва та поступової всебічної інтеграції України у середовище стандартів НАТО. В частині 1 ми писали про Європейський та Євроатлантичний шлях України. Сьогодні, в частині 2 розглянемо особливості протистояння України та рф у 2014-2021 роках:
На початку вересня 2014 року представниками ОБСЄ, України, росії та самопроголошених «ДНР» і «ЛНР було підписано Мінський протокол (Мінськ-1), метою якого було припинення бойових дій на сході України.
Серед його пунктів було ухвалення Україною закону про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, забезпечення там проведення дострокових місцевих виборів, виведення незаконних збройних формувань, військової техніки, бойовиків і найманців з території України, звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб. А 20 вересня 2014 року в Мінську був ухвалений меморандум про припинення вогню, зупинці на поточній лінії зіткнення і встановлення 30-кілометрової зони безпеки в Україні.
На саміті в Мінську 11-12 лютого 2015 року лідери Німеччини, Франції, України та росії у форматі «нормандської четвірки» узгодили комплекс заходів з виконання Мінських угод з метою деескалації збройного конфлікту на сході України (Мінськ-2). Документ був підписаний контактною групою в складі представників України, росії та самопроголошених «народних республік».
Слід нагадати, що і Мінськ-1, і Мінськ-2 та кілька супутніх їм документів було нав’язано українській владі після вторгнення російських регулярних військ на територію України з подальшими значними воєнними поразками ЗСУ у 2014–2015 роках. Російська влада ніколи офіційно не визнавала себе стороною цього конфлікту, як не визнавала і власних зобов'язань щодо обох «Мінськів». З моменту підписання цих домовленостей Кремль увесь час намагався виглядати посередником між підконтрольними йому сепаратистами та українською владою.
Попри угоди про припинення вогню у 2015 році, обидві сторони не бачили стабільного миру, і відтоді лінія фронту майже не рухалася. За даними українського уряду, в результаті конфлікту загинули майже 14 тис. осіб, а 1,5 млн стали внутрішніми переселенцями.
У Кремлі, щоб продовжувати контролювати захоплені території, ігнорували пункти про виведення власних військ, найманців та військової техніки з Донбасу, звільнення заручників, припинення вогню та наступальних дій. На цьому тлі українська влада ухилялася від виконання так званої політичної частини мінських домовленостей, зокрема, стосовно виборів на непідконтрольній території, що виглядало цілком виправдано в такій ситуації.
Між тим, фактичне заморожування конфлікту на Донбасі кожна із його сторін намагалася використати для зміцнення своїх військових потенціалів та проведення «гібридних» воєн, починаючи з дипломатичного фронту і закінчуючи різними інформаційними диверсіями та вкидами.
Знаходячись під санкціями Заходу та втративши можливість використовувати потужності українського ВПК, рф не полишала спроб не дати провалитися розпочатим проектам модернізації своїх ЗС. Паралельно росії доводилося вирішувати не менш складне завдання — утримати позиції на міжнародних ринках озброєнь. Втім, повноцінно конкурувати з іншими постачальниками зброї росіяни вже не могли — навіть їх традиційні ще з часів СРСР покупці такі як Індія та країни Південно-Східної Азії стали потроху згортати спільні проекти та віддавати перевагу більш сучасній військовій продукції західних країн.
Тим часом Україна на тлі гібридної війни та замороженого конфлікту на Донбасі почала тісну співпрацю з Альянсом в частині модернізації армії і озброєння та приведення їх до натівських стандартів
Основними напрямами було визначено досягнення відповідного рівня взаємосумісності озброєння та військової техніки, створення умов для забезпечення розробки, закупівлі озброєння та військової техніки і матеріально-технічного забезпечення відповідно до стандартів держав-членів НАТО та створення в Україні державної системи кодифікації продукції військового призначення, що сумісна з системою кодифікації НАТО.
Разом з тим, Україна паралельно з використанням сучасних технологій продовжувала модернізацію радянського та пострадянського озброєння з метою нарощення оборонної спроможності своїх збройних сил.
Президентські вибори у травні 2019 виграв Володимир Зеленський. Москва спочатку приглядалася до недосвідченого в політиці молодого президента, сподіваючись нав’язати йому свої наративи і просуваючи до влади в Україні «п’яту колону» любителів «руського міра».
На тлі певних економічних та соціальних проблем підконтрольних їм ЗМІ та лідери суспільних думок (політологи, блогери, журналісти) проводили політику дискредитації української влади з метою «розхитати» країну та створити підґрунтя для проведення дострокових виборів. Втім, західні партнери уважно слідкували за ситуацією намагаючись підтримувати українську владу в економічному і військовому відношенні перед реальною загрозою повномасштабного військового вторгнення, що вже проглядалося з дій і заяв керівництва росії.
Паралельно продовжувався розвиток співпраці з партнерськими країнами по оборонно-промисловим проектам, зокрема з Польщею, Туреччиною, Чехією, Словаччиною.
Тож Кремль поступово втрачав можливість реалізації своїх сподівань повернення контролю над Україною гібридним методом – через внутрішню політику, залишався лише шлях відкритої агресії...
Далі буде...
Читайте також: Якби ЗСУ мали ОТРК "Грім-2" з тисячею ракет, жодних бойових дій не було б – речник Командування ПС ЗСУ
