Путін та Лукашенко – природні вороги, оскільки не бачать на "міченій" території місця для конкурента. А відтак захоплення Мінська може виявитися для Москви складним процесом. При тому, що збереження суб'єктності Білорусі (навіть із самопроголошеним Лукашенком) вигідне всім ключовим геополітичним гравцям, окрім Кремля. І "колективному Заходу", і Україні, і навіть Китаю.
Захід не добиватиме "бацьку", розуміючи, що єдина йому альтернатива – путінський аншлюс. Там радше зіграють на протиріччях "союзників", створюючи умови для відкритих виборів у Білорусі, які виграла б місцева опозиція.
Читайте також: Білорусь отримала велику партію російських БТР-82А: системи зв’язку та приціли – білоруського виробництва
Сценарій поглинання Мінська Москвою не влаштовує і Китай. Для Пекіна Білорусь завжди була логістичним тунелем до Європи зі стабільним режимом, міжнародними відносинами та відкритим ринком. Путін, захопивши її, не зможе гарантувати їм такі умови. Бо заблокує цим співпрацю Мінська із Європою. У разі затягування кризи китайці зближуватимуться із урядом Білорусі у вигнанні, допомагаючи йому позбутися образливої приставки "у вигнанні".
Україні натомість варто бачити у Лукашенку не лише потенційного ворога, але й гібридного союзника. Він для своєї країни, як би це дико не виглядало, - гарант суверенітету. З ним Білорусь зберігає принаймні фасадну незалежність. У разі його відходу Україні доведеться мати справу з призначеним Москвою "генерал-губернатором". Тому нам варто грати на фобіях "бацьки", обстоюючи свої інтереси і ускладнюючи його "в'язку" Путіним.
Головне для нас – відтягувати появу лінії фронту вздовж українсько-білоруського кордону. В ідеалі – до завершення "транзитного періоду" Лукашенка і переходу влади до рук опозиції. Або – до облаштування повноцінного держкордону. Наразі чесні вибори у Білорусі неможливі. Опозиція там роздроблена, а громадянське суспільство – деморалізоване. Без підтримки міжнародних гравців вони не зможуть протистояти диктатору.
Але навіть ослаблене громадянське суспільство Білорусі є ризиком для Кремля. Згідно із соціологією, державність є об'єднуючим фактором для білорусів, які готові за неї боротися. Можна простежити, що найбільші масові протести проти Лукашенка і його режиму активізувалися саме спробами зблизитися з Москвою. Ці закономірності він, до речі, використовував у своїх інтересах, аби погасити надмірну інтеграцію із Москвою.
Згадаємо, що так звана "Союзна держава" Росії та Білорусі формально існує з моменту підписання Лукашенком та Єльциним договору 1999-го. Документ передбачає єдині держоргани та валюту, спільне членство у міжнародних організаціях, уніфікацію законодавства та державної символіки. Однак ці маркери "зливання" білоруського суверенітету не було реалізовано.
Втім, у серпні 2020-го геополітичний вектор похитнувся у бік РФ. Але це не змінило ставлення білоруського суспільства до інтеграції з Москвою. Путін давно міг поміняти Лукашенка на адекватного ставленика. Але чинник самовизначення білорусів досі стримував його від агресії. Внутрішня криза і сьогодні рятує Білорусь від "зливання" до державного "колектора" РФ.
У Кремлі розуміють, що прискорена інтеграція викличе у білоруському суспільстві хвилю неприйняття, пропорційну 80% на виборах за Лукашенка. У Кремлі всі ці роки зберігалася ілюзія, що достатньо загнати Лукашенка в кут, аби змусити його реалізувати їхній геополітичний проект.
При цьому насправді будь-які підписані з ним документи нічого не вартували. Збереження окремих політико-економічних систем та відсутність єдиного центру прийняття рішень дозволяли Лукашенку перегравати Кремль. А існування економічно неспроможної Білорусі критично збільшувало ціну РФ за підтримку її на плаву. Позбавляючи Путіна очікуваних політичних дивідендів.
Тепер ситуація ускладнилася. Москва змушує Лукашенка формувати інституційні механізми Союзної держави. Важливо розуміти, що неадекватність Лукашенка, яка спричинила глибоку кризу 2020-го, спровокували з РФ після його відмови підписати дорожні карти у грудні 2019-го. Насамперед – щодо створення наднаціональних політичних інститутів, спільної монетарної політики та єдиного емісійного центру.
Політична криза змусила Лукашенка повернутися до кремлівських карт. 9 вересня вони з Путіним оголосили про узгодження 28 загальних програм, зокрема про об'єднання ринків нафти, нафтопродуктів та електроенергії, а також – про інтеграцію у податковій та митній сферах. Однак, на думку експертів, більшість документів все одно розмиті та не обмежують критично суверенітет Білорусі. Наприклад, щодо газу до грудня 2023 року заплановано не створення єдиного ринку, а лише – визначення "єдиних принципів".
Єдині реальні документи стосуються військової присутності РФ у Білорусі. Ідеться про створення спільного навчального центру авіакосмічних військ Росії та ВПС Білорусі, розміщення комплексу С-400 під Гродно та обіцянки Лукашенка прикрити ними український кордон. Лукашенку поки вдалося зберегти автономію Білорусі та суб'єктність за рахунок поступок у військовій сфері та згоди на політичний тиск щодо Києва.
Він публічно підтвердив відсутність критичних зобов'язань, коментуючи у Кремлі підписання документів. "Захотіли зробити 28 напрямків. Якщо знадобиться тісніший військовий, політичний, будь-який інший напрямок, економічна інтеграція, зробимо це миттєво, як тільки відчуємо запити наших людей у Білорусі та Росії".
Можна констатувати, що Путіну не вдалося остаточно переграти свого візаві. Без створення наднаціональних органів, які не передбачені підписаними картками, він не підпорядкує Білорусь. Це створює достатнє поле для маневрів самопроголошеного глави республіки. Який із високою імовірністю і надалі зберігатиме політичну автономність з урахуванням його досвіду лавірування перед росіянами.
Ключовий висновок для України полягає в тому, що ситуація з інтеграцією РФ та Білорусі мінлива. На неї можна активно впливати за підтримки міжнародних партнерів. Послаблюючи ворогів, нацьковуючи їх один на одного і посилюючи їхні суперечності. Усіма силами втягувати їх в епічний міжусобний "батл", який відвертатиме їхню увагу від України. І таким чином ми будемо давати сигнали білоруському громадянському суспільству, яке має стати головним архітектором реконструкції своєї країни.
Андрій ВОРОПАЄВ, спеціально для Defense Express
Читайте також: Путіну не потрібні нові бази в Білорусі, Лукашенко віддав інфраструктуру для маневрів "проти НАТО"
