Метою цієї статті є не спроба однозначно засудити чи виправдати експорт, а з’ясування контексту, чинних правових обмежень та аргументів, що наводяться на підтримку або проти такої практики.
Лише розуміння всієї картини дозволяє адекватно оцінити, які наслідки матиме експорт озброєнь під час війни - і для обороноздатності, і для розвитку оборонно-промислового комплексу, і для позицій України на міжнародній арені.
Читайте також: Модернізація ініціативи Defence City: зброярі відвоювали у законодавців багато, але не все
Контекст війни і дилема експорту. Вихідна точка
Дискусії про відкриття можливостей експорту озброєнь і військової техніки в умовах широкомасштабної війни не можуть вестися у відриві від реального стану держави та її оборонних спроможностей.
Україна перебуває у критичному становищі: на фронті гостро бракує особового складу, щодня втрачаються території, а країна прострілюється засобами противника на всю глибину.
Існує очевидна диспропорція сил і засобів із ворогом, насамперед у сфері ракетного озброєння, де Україна поки мало що може протиставити технічно та кількісно. Система протиповітряної та протиракетної оборони перебуває на етапі становлення, власні спроможності у сфері ракетної і протиракетної оборони не сформовані у необхідному обсязі.
Додатковими критичними факторами є кадровий голод у виробничій сфері, системні повітряні удари по оборонних підприємствах і ризики їх повного знищення, проблеми інформаційної безпеки та захисту технологій.
Отже оборонно-промисловий комплекс функціонує у складних умовах, а держава змушена звертатися до світу з проханням про матеріально-технічну допомогу.
У такій ситуації постає ключове питання: чи може держава, яка щодня зазнає втрат і тримає оборону на межі своїх можливостей, дозволити собі віддавати назовні навіть незначну частину зброї чи військової техніки?
Відповідь очевидна: будь-який експорт означав би пряме послаблення Збройних Сил і втрату можливостей для нищення ворога та захисту людей і території.
В умовах, коли власна армія критично залежить від кожної одиниці озброєння, віддавати її іншим є не лише політично чи економічно помилковим, а й морально неприйнятним.
Проте картина не є однозначною: поряд із застереженнями звучать вагомі аргументи на підтримку експорту, що відкриває простір для дискусії.
Між ринком і фронтом - хто і чому шукає зовнішні можливості?
У дискусії щодо можливості експорту озброєнь у період війни важливо насамперед поставити питання, які пояснюють природу такого прагнення. Йдеться про спробу зрозуміти логіку тих, хто розглядає експорт як альтернативу внутрішньому замовленню.
Чому держава не в змозі викуповувати весь обсяг продукції, що виробляється українським оборонно-промисловим комплексом? Чи причина полягає у нестачі власних фінансових ресурсів, навіть попри те, що величезна частина коштів надходить від міжнародних партнерів (як у так званій "данській моделі" фінансування оборонних закупівель)?
Чи, можливо, держава просто не хоче або не вважає за доцільне купувати певну продукцію, яку пропонує український ВПК?
Тобто виникає більш гостре питання: чи вся продукція, яку сьогодні здатні виготовляти українські підприємства, відповідає реальним бойовим потребам Збройних Сил (на 4-й рік війни !!!)? Чи не полягає проблема у тому, що виробляється не те, що безпосередньо необхідно для фронту?
Також постає питання вартості: чи не є внутрішні закупівельні ціни для Збройних Сил нижчими, ніж ті, які можна отримати за кордоном, що підштовхує виробників шукати вигідніші експортні ринки?
І, нарешті, чи всі учасники оборонно-промислового комплексу мають рівний і справедливий доступ до замовника - держави, яка через Міністерство оборони та інші органи формує потреби і розподіляє ресурси? Чи не існує ризику, що обмежений доступ або непрозорість процедур штовхають окремі компанії до пошуку альтернативи у вигляді експорту?
Ці та інші питання не можна ігнорувати. Саме вони формують ґрунт для дискусії, чому частина виробників дивиться у бік експорту навіть тоді, коли кожна одиниця озброєння критично необхідна для оборони держави.
Що говорять прибічники
Одним із головних аргументів є питання завантаження виробничих потужностей. Якщо внутрішній ринок не забезпечує повного завантаження підприємств, контрольований експорт дає можливість уникнути простоїв, зберегти кадри та технологічну базу. Це особливо критично у високотехнологічних сегментах, де виробництво має безперервно відпрацьовувати процеси, щоб не втрачати якість і темпи. Паралельно експортна діяльність відкриває доступ до додаткових ресурсів для досліджень і розробок, що важливо в умовах, коли інноваційні цикли у військовій сфері скорочуються до кількох (три) місяців.
Фінансовий аспект теж відіграє суттєву роль. Оборонні підприємства, які повністю залежать від державних замовлень, залишаються вразливими до бюджетних обмежень чи затримок фінансування. Вихід на зовнішні ринки певної некритичної номенклатури може допомогти знизити ці ризики і стабілізувати грошові потоки. При цьому продаж продукції за валюту створює додаткові можливості для модернізації обладнання, підвищення захисту виробничих об’єктів та підготовки кадрів.
Існує також питання справедливості у розподілі внутрішніх замовлень. У ситуації, коли виробники сприймають цей процес як непрозорий або нерівний, саме експорт може частково компенсувати втрату внутрішнього ринку, дозволяючи підприємствам зберегти економічну життєздатність.
Додатково враховуються і умови безпеки виробництва: підприємства, що зазнали руйнувань від обстрілів чи працюють у небезпечних регіонах, можуть бути змушені орієнтуватися на зовнішній попит, тоді як інші - маючи захищені виробничі бази, включно з підземними об’єктами, отримують конкурентну перевагу.
Зовнішні поставки оборонної продукції у дружні країни розглядаються і як інструмент формування довгострокових партнерств. Йдеться про можливість спільних розробок, коопераційних проектів, ліцензійного виробництва та інтеграції у глобальні ланцюги постачання, що у перспективі може посилити оборонний потенціал самої України. Крім того, вихід на міжнародний ринок озброєнь формує позитивний імідж держави як постачальника сучасних технологій, що впливає на політичну підтримку та зміцнює позиції у відносинах з партнерами.
Нарешті, експорт дозволяє відпрацьовувати логістичні та сервісні ланцюги, що є не менш важливим і для внутрішніх потреб у воєнний час. Практика технічного супроводу, післяпродажного обслуговування і масштабної логістики створює додаткові компетенції, які можна використовувати для власних Збройних Сил.
Іноземні інвестиції та воєнні обмеження: чи можливий баланс?
У розмовах з іноземними партнерами, зокрема радниками у сфері національної безпеки й оборони, неодноразово порушувалося питання необхідності зміни українського законодавства для надання можливості експорту оборонної продукції навіть у період війни.
Одним із ключових аргументів, що використовується як українськими виробниками, так і їхніми іноземними партнерами на користь надання дозволів на експорт оборонної продукції за межі України, є інвестиційний фактор. Залучення іноземного капіталу до оборонно-промислового комплексу України прямо залежить від передбачуваності та прозорості умов для інвестора, включно з можливістю реалізовувати частину виробленої продукції на зовнішніх ринках. Для міжнародних компаній така можливість є стандартною практикою і закладається у бізнес-моделі ще на етапі ухвалення рішення про інвестування.
Іноземний інвестор, розміщуючи виробничі потужності в Україні, прагне мати впевненість, що отримає не лише доступ до внутрішнього ринку оборонних замовлень, але й право постачати частину продукції до своєї країни походження або у держави-партнери. Це є важливою умовою для забезпечення рентабельності вкладень, диверсифікації каналів збуту та зниження комерційних ризиків. Відсутність такої гарантії може стримувати потенційних інвесторів від створення спільних підприємств, локалізації виробництва або перенесення до України передових технологій.
У цьому контексті держава, зберігаючи пріоритет забезпечення власних оборонних потреб, має водночас враховувати інтереси залучених інвесторів.
Постає ключове питання: яким чином вимоги іноземних партнерів щодо лібералізації експорту можна поєднати з реальністю воєнного стану, коли кожна одиниця озброєння критично необхідна для виживання самої держави?
Дійсно, ключовим викликом є пошук балансу між інтересами іноземних інвесторів та безумовним пріоритетом обороноздатності держави. З одного боку, передбачувані умови експорту справді можуть стати стимулом для залучення капіталу, технологій і створення нових виробничих потужностей в Україні. З іншого боку, в умовах широкомасштабної війни держава не може допустити відчуження навіть частини продукції, яка критично необхідна для Збройних Сил.
Отже, завдання полягає у виробленні такої моделі експортної політики, яка не підривала б власні оборонні потреби, але водночас залишала би інвесторам зрозумілі та прозорі правила гри. Саме в цьому і полягає питання: чи можливо знайти справедливий баланс, що дозволить одночасно зміцнювати оборону і підтримувати інвестиційну привабливість оборонно-промислового комплексу.
ВТС. Правильний формат
Експорт озброєнь і військової техніки був, є і буде невід’ємною складовою військово-технічного співробітництва з іншими державами. Водночас його правова природа полягає не у забезпеченні комерційного прибутку, а у зміцненні національної безпеки та обороноздатності. Відповідно до теорії ВТС, будь-які зовнішньоекономічні операції у сфері ОВТ повинні відповідати стратегічним інтересам держави, а саме - сприяти розвитку оборонно-промислового комплексу, забезпечувати технологічний обмін і створювати коопераційні зв’язки, які підвищують стійкість системи оборони. Таким чином, правильна політика експорту у воєнний час не може розглядатися ізольовано від потреб власних Збройних Сил і завдань, визначених воєнно-технічною політикою держави.
У період широкомасштабної війни будь-який експорт має розглядатися виключно як інструмент, що підвищує обороноздатність України. Це можливо у формах обміну озброєнням і військовою технікою між стратегічними партнерами, реалізації програм спільного виробництва з подальшим експортом визначеної частини продукції, а також у створенні довгострокових коопераційних проєктів. У таких випадках Україна отримує доступ до сучасних технологій, інвестицій і виробничих компетенцій, а це прямо впливає на якість і обсяги постачання для власних сил оборони. Експорт у вигляді простої передачі виробленої техніки іноземним замовникам у час, коли вона критично необхідна власній армії, суперечить логіці воєнного часу й не відповідає основам державної політики у сфері безпеки та оборони.
Особливої уваги потребує той факт, що основні партнери України наразі не перебувають у стані війни і, найімовірніше, не будуть у найближчій перспективі. Це означає, що їхні потреби у військовій продукції носять плановий і перспективний характер, тоді як для України вона має екзистенційне значення. У таких умовах передача власної продукції назовні означала б пряме послаблення Збройних Сил.
Правильний шлях полягає не у відмові від міжнародної співпраці, а у такій її формі, яка не зменшує боєздатності України: через коопераційні програми, ліцензійні угоди, спільні розробки, при яких частина продукції залишається у державі, а частина може йти на експорт, не шкодячи внутрішнім потребам.
Отже, державна політика експорту у воєнний час має бути чітко підпорядкована конституційному обов’язку захисту суверенітету і територіальної цілісності. Це означає: жодних рішень, що знижують обороноздатність; орієнтація лише на ті формати ВТС, які створюють додаткову цінність для України; застосування експортних механізмів виключно у тих випадках, коли вони прямо або опосередковано зміцнюють національну оборону.
Правова заборона шкодити обороні держави
У питанні експорту озброєнь під час широкомасштабної війни неможливо абстрагуватись від чинної нормативно-правової бази, яка прямо визначає пріоритет забезпечення власних Збройних Сил та сил оборони над будь-якими іншими комерційними інтересами.
Конституція України (стаття 17) закріплює оборону держави як найвищий обов’язок і визначає, що захист суверенітету та територіальної цілісності є справою всього народу. Ця норма має імперативний характер і не залишає жодного простору для подвійного трактування: в умовах війни будь-які рішення, що знижують спроможність держави до оборони, суперечать конституційним засадам.
Закон "Про правовий режим воєнного стану" прямо встановлює використовувати потужності та трудові ресурси підприємств, установ і організацій усіх форм власності для потреб оборони, змінювати режим їхньої роботи, проводити зміни виробничої діяльності, а також умов праці ... Тобто закон дозволяє державі примусово спрямовувати виробничі ресурси на завдання оборони, незалежно від того, чим конкретно займається підприємство у мирний час - щоб усі необхідні виробничі ресурси, які можуть бути використані для оборони, застосовувались у пріоритетному порядку для виконання завдань безпеки.
Закон "Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання" встановлює принцип пріоритетності національних інтересів України (військових, політичних, економічних) як основу державної політики експортного контролю. Це означає, що якщо експорт товарів військового призначення загрожує національній безпеці (в умовах дефіциту чи війни), центральний орган має підстави відмовити у видачі дозволу або скасувати вже виданий, виходячи з визначеного пріоритету національних інтересів.
Стаття 2, ч. 3 закону чітко говорить - "Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів, на міжнародні передачі яких не поширюється дія цього Закону у період дії воєнного стану на території України". Це означає, що уряд має право адміністративно закривати експорт ОВТ у воєнний час.
Закон не містить автоматичної заборони експорту під час війни, але він передбачає: ст. 2 - право КМУ закрити окремі категорії експорту на час воєнного стану, та ст. 6, 16 - право ДСЕК відмовляти чи відкликати дозволи у разі загрози нацбезпеці.
Кримінальний кодекс України встановлює окремі норми, які можуть застосовуватись до рішень про експорт під час війни:– стаття 111 ("Державна зрада") охоплює умисні дії, що шкодять обороноздатності;– стаття 114-1 ("Перешкоджання законній діяльності ЗСУ") передбачає відповідальність за дії, що знижують боєздатність;– статті 364 і 367 передбачають покарання за зловживання владою та службову недбалість, якщо вони призвели до шкоди державним чи громадським інтересам.
Таким чином, правове поле України однозначно визначає: у період широкомасштабної війни експорт будь-якої номенклатури, яка є необхідною для фронту, суперечить як букві, так і духу законодавства. Це не лише політичне чи економічне питання - це правова межа, за якою починається зона кримінальної відповідальності.
Отже, чинне законодавство України прямо і однозначно виходить із того, що експорт озброєнь у період війни є шкідливим для держави, адже відволікає ресурси, необхідні для фронту, знижує обороноздатність і суперечить базовим конституційним та законодавчим вимогам. Усі ключові норми встановлюють пріоритетність забезпечення власних Збройних Сил, що робить будь-які спроби вивезення критично необхідних видів озброєння під час війни не лише політично й економічно недоцільними, а й юридично забороненими та небезпечними.
Моральний імператив оборони
У період широкомасштабної війни питання експорту озброєнь виходить далеко за межі економічних інтересів чи бізнесових стратегій. Воно стосується самої основи існування держави та суспільства. Людина чи підприємство, що діє на території України, користується всіма правами, її інституціями, ресурсами та захистом. Тому вони зобов’язані брати участь у забезпеченні оборони. Неможливо вести звичайне комерційне життя, коли держава веде боротьбу за саме своє виживання.
Виробники озброєння і військової техніки (ОВТ) несуть особливу відповідальність: вони створюють засоби, без яких Збройні Сили не можуть виконати свого конституційного завдання - знищувати ворога і захищати територіальну цілісність. Якщо такі виробники відвернуть свої потужності на експорт, залишаючи армію без необхідного ресурсу, наслідком стане не лише падіння обороноздатності, а й загроза самому існуванню держави та їхнього власного бізнесу. Адже з приходом ворога не залишиться ані підприємств, ані ринку, ані людей, які могли би їх підтримати.
Завдання держави полягає у мобілізації усіх можливих ресурсів, щоб залучити максимальне фінансування і придбати все, що потрібно для фронту. Завдання оборонно-промислового комплексу - виробляти те, що необхідно Збройним Силам, і у таких обсягах, які диктує війна. Завдання Збройних Сил - застосовувати цю зброю для знищення ворога. Це - єдиний правильний і морально допустимий порядок у воєнний час.
Таким чином, суспільний і правовий імператив збігаються: виробники ОВТ мають спрямовувати свої ресурси виключно на потреби оборони. Інакше вони порушують не лише закон, а й фундаментальний моральний обов’язок перед своєю країною, що веде боротьбу за життя та саме існування.
Пошук зваженої політики
В умовах широкомасштабної агресії Російської Федерації, коли триває інтенсивне ведення бойових дій, противник здійснює тактичний та оперативний тиск по всій лінії фронту, а щоденна втрата територій та життів є реальністю, будь-яке відволікання ресурсів, зокрема у вигляді експорту озброєнь, набуває не лише економічного чи промислового, а й безпосереднього стратегічного, правового та морального вимірів.
У такій ситуації пріоритет постачання всіх наявних зразків озброєння та військової техніки Збройним Силам України та іншим силам оборони є беззаперечним і абсолютним.
Тому питання експорту озброєнь під час такої війни не може мати простого чи однозначного вирішення.
З одного боку, існує імператив мобілізації всіх ресурсів на користь Збройних Сил України, а будь-яке відволікання продукції на зовнішні ринки може виглядати як пряма загроза обороноздатності та життю людей.
З іншого боку, розвиток оборонно-промислового комплексу, залучення інвестицій та інтеграція до міжнародних ланцюгів виробництва і постачання потребують гнучких рішень, які дозволяють розвиватися навіть у воєнний час.
Відтак завдання полягає не у виборі між "експортом" чи "забороною експорту" як крайніми позиціями, а у формуванні чіткої та збалансованої державної політики. Така політика має забезпечувати: пріоритетність потреб Збройних Сил; захист критичних виробничих потужностей і технологій; створення умов для збереження і розвитку оборонної промисловості; підтримку співпраці з міжнародними партнерами на основі прозорих і зрозумілих правил.
Тільки у такому поєднанні можливо досягти головної мети - одночасно гарантувати оборону держави, зберегти життя громадян, захистити економіку та розвивати власні спроможності у сфері озброєнь, не втрачаючи міжнародних позицій.
Віктор Плахута, фахівець з державної політики, магістр за напрямом "стратегічне керівництво у секторі безпеки і оборони".
Читайте також: "Фламінго" на 3000 км - це крилата ракета FP-5 з 1 тонною бойової частини, які ще характеристики відомі
