Є доволі показова історія про те, як Данія, Нідерланди та Норвегія на початку 2000-х років використовували свої літаки F-16 під час бойових дій проти "Талібану" в Афганістані. Ця історія цікава не тільки тим, що тут мова про ті країни, які свої літаки цього типу передають для зміцнення ЗСУ, але й також і тим, які нюанси в експлуатації F-16 проявились в ході виконання бойових завдань.
Хоча цей матеріал і має дещо ретроспективний характер, але він наочно може показати, що усі можливі складнощі з використанням F-16 мають назвемо так "плюс-мінус стандартизований" характер, тому їх цілком можна подолати і в сучасних умовах воюючої України.
Читайте також: В РФ кажуть, що Сербія для заміни МиГ-29 хотіла купувати взагалі Eurofighter чи китайський J-10, але довелось зупинитись таки на Rafale

Для початку окреслимо, що тут ми стисло переказуватимемо ось цей матеріал від Scandinavian Journal of Military Studies, і тут мова про бойову роботу данських, нідерландських та норвезьких F-16 в рамках EPAF (Об’єднаних європейських військово-повітряних сил).
На цю історію ми вирішили звернути увагу ось чому. Здавалось би, що з рівнем уніфікації в країнах НАТО історія про використання F-16 кількох європейських країн в Афганістані мала би йти буквально "як по маслу", за принципом plug and play. Однак практика показала, що багато що залежало не тільки від характеристик самого F-16, але й також від того, як долались проблеми в обслуговуванні літаків або в комунікації між військовими різних країн.
Власне, "людський фактор" у цій історії проявився одразу: за попередніми домовленостями, кожна із трьох згаданих вище країн мала виставити по шість F-16 та по 139 осіб персоналу, але от Норвегія змогла виділити лише 116 осіб, через фінансові обмеження. Тим не менш, три країни-учасниці змогли сумарно виділити в середньому по 26 осіб на кожен із 18 F-16, зокрема по кілька пілотів для проведення ротацій.
Наступний специфічний сюрприз виявився у цій місії уже по лінії Данії: спочатку через дипломатичні проблеми континент цієї країни не міг почати польоти своїх F-16 в рамках EPAF, через що норвезькі та нідерландські колеги "переналітали" мінімум 250 годин в ході бойових вильотів; а згодом виявилось, що через відсутність гальмівного парашута данські F-16 не могли сідати на усі наявні запасні майданчики на території самого Афганістану.

Тут слід підкреслити, що європейські F-16 в рамках місії EPAF розміщувались на території авіабази "Манас" в Киргизстані, і тут був ще один цікавий виклик для усіх трьох країн-учасниць місії – подолати "мовний бар’єр", бо обслуговувати літаки мала "збірна солянка" людей, що розмовляють на різних мовах та мають різний рівень компетенції в обслуговуванні авіатехніки.
Польоти виконувались у нічний час парами літаків, тривали в середньому по 6 годин, через що ротація пілотів була потрібна кожні 4 тижні. Стандартним вважалось бойове навантаження у дві керовані авіабомби GBU-12 з лазерним наведенням, контейнер наведення LANTIRN, дві ракети "повітря-повітря" для самооборони та два підвісні паливні баки.
Місія EPAF тривала з вересня 2002 по вересень 2003 року, загальний наліт склав аж 12 тисяч годин в 2035 вильотах, із них 39% або 4640 годин у 804 вильотах припали на персонал та літаки ВПС Нідерландів, 4341 година у 743 вильотах – на ВПС Данії, та майже 3 тисячі годин у 488 вильотах на ВПС Норвегії.
Окрім всього іншого, ці цифри наочно показують, що данським, норвезьким та нідерландським військовим все ж вдалось подолати технічні та бюрократичні перепони, і заодно мінімізувати "людський фактор", аби успішно та інтенсивно виконувати свої завдання на F-16 під час місії в Афганістані.
Читайте також: Якщо в Азербайджану можуть бути МіГ-29 під крилаті ракети SOM, то нам таке теж треба