Сплутати БМП та БТР, на перший погляд, доволі важко. Напевно, більшість одразу скаже - в одного гусениці, в іншого колеса. Хтось згадає і про "важкі БМП", які можуть бути навіть "колісними".
Проте насправді таке тлумачення виникло лише у "побуті" і чим частіше воно використовується, тим далі відходить від реальності. Саме тому Defense Express вирішив опублікувати окремий матеріал.
Читайте також: Як зупинити танкову навалу РФ: головні напрями ударів та протистояння тактиці орди (відео)
Як з'явився БТР
Загалом ідея посадити десант з бійців у броньований транспорт, який захистить їх від вогню противника під час руху полем бою, виглядає простою та логічною. Тому і додумались до неї лише наприкінці Першої світової війни, у Великобританії, коли військові помітили, що танки у відриві від власної піхоти - це погано.
У 1917 році світ побачив Mk IX, який міг перевозити одразу до 30 бійців, які були захищені 10-мм бронею та могли відстрілюватись з 16 бійниць. Але потрапити на фронт Mk IX не встиг, а всього було випущено 34 одиниці.
Тому перевірити на практиці що може цілий взвод, який під вогнем їхав зі швидкістю 3-5 км/год у мінімально можливому внутрішньому об’ємі та фактично без вентиляції - не змогли.
Цікаво, що Mk IX вагою у 27 тонн навіть навчили плавати, щоправда, завдяки додатковим поплавкам. А поки термін бронетранспортер ще не вигадали - називали транспортним танком.
Під час Другої світової війни терміну БТР все ще не існувало. Відома за кінохронікою німецька машина, за якою у СРСР намертво закріпилось прізвисько "Ханомаг", мав доволі "нудну" назву Sonderkraftfahrzeug (Sd.Kfz.) 251 - автомобіль спеціального призначення 251.
БТРом не називали й американський M3 - Basic half-track vehicle, базовий напівгусеничний транспортний засіб.
Також існувала розвідувальна машина M3 Scout Car, яку в армії США не любили - погана прохідність та захист. Тому її вкрай активно направляли по Ленд-лізу: з 20 тисяч випущених машин половину отримали союзники. В тому числі СРСР - 3340 одиниць.
На фоні радянського військового автопрому вона настільки сподобалась, що у 1947 році заводу ГАЗ дали тактико-технічне завдання на нову машину із приміткою "за зразком M3 Scout Car". У результаті, радняські фахівці "надихнулись" і з’явився БТР-40, тобто - "бронетранспортер".
Вже потім з’явився БТР-152, який протримався у виробництві 5 років. А наприкінці 50-х - БТР-60, який, напевно, мав такий самий вплив на концептуальність думок, що і Т-34.
Своєю чергою у США вже у 1944 році зрозуміли, що відкритий зверху броньований транспорт - це не про захист. Тому ініціювали розробку Armored Utility Vehicle M44, який розміщував 24 бійці десанту.
Це виявилось забагато, тому створили Armored Infantry Vehicle M75 - 10 бійців у десантному відділенні, бойова маса 19 тонн. Всього було зроблено понад 1700 одиниць. Він пройшов війну у Кореї, де підтвердив правильність ідеї, що броньований дах зайвим не буває, а концепція "одна машина - одне відділення" найбільш ефективна.
Але його вартість була завелика навіть для поствійськових США, тому на початку 50-х років розробили втричі дешевший Armored Personnel Carrier M59 - "бронетранспортер".
Його доля теж не була вдалою, через використання двох спарених 146-сильних двигунів, які мали тягнути цю 20-тонну машину. Тому через шість років розробки з’являється один з символів армії США часів В’єтнаму та Холодної війни - Armoured Personnel Carrier M113.
Він досі залишається на озброєнні армії США та декількох десятків країн світу, а всього було вироблено понад 80 тисяч бронетранспортерів M113.
Як з’явився БМП
Тим часом у СРСР у 1952 році теж створили гусеничний БТР - БТР-50 на 20 бійців десанту. Як і у випадку з БТР-60, спочатку він мав відкритий дах.
Але головний поворотний момент відбувся у 50-х роках у Західній Німеччині. На своєму власному досвіді Другої світової німці розуміли, що концепція США, що бронетранспортер - це "таксі", яке має лише доставити бійців до поля бою - не найкраще рішення. А у реальних умовах необхідна машина, що буде йти на рівні з танками.
У 1958 році у серію пішов - Schützenpanzer (якщо хтось не знав звідки взялось відоме "шушпанцер") Lang HS.30 який мав 20-мм автоматичну гармату. Ця машина одночасно вирішила питання щодо мобільності піхоти і зняла навантаження з танків, які до того мали знищувати всі броньовані цілі.
Майже у той самий час, і не факт, що незалежно один від одного, у СРСР Головне бронетанкове управління розробило технічне завдання на нову броньовану машину. Вимоги до неї були майже аналогічними: перевозити бійців, мати прохідність та маневреність, як танк, але ледь не головне - боротися з танками противника.
Цією машиною стала БМП-1 - бойова машина піхоти, яка потрапила у війська у 1966 році та вимагала розробки абсолютно нового озброєння, включно із ПТРК "Малютка" та 73-мм гармати "Гром".
В результаті у БМП-1 втілилась впевненість, що під час "кидку до Ла-Маншу" всієї бронетанкової радянської навали, танки не залишаться одні. А у Пентагоні різко почати розробку цілого переліку протитанкових засобів, для того, щоб протистояти цій загрозі. Бо виходило, що БМП-1 безкарно знищує кулеметний M113, а для екіпажів танків M60 цілей на полі бою стало на порядок більше.
Результат відомий - після початку перших накреслень у 1964 у 1980 році у американське військо потрапив Infantry Fighting Vehicle M2 Bradley - бойова машина піхоти.
Плутанина у термінах
Тим часом у СРСР, через фактичну відмову радянської армії від гусеничних БТРів та появи БТР-70 та БТР-80, у пересічному розумінні закріпилось уявлення, що БТР - це колісна машина, а БМП - гусенична.
Вже після розпаду в Україні це "зацементувалось" і тим, що БТР-3 та БТР-4 отримали протитанкові ракетні комплекси й за своїми вогневими можливостями зрівнялись з БМП-2. Тобто "радянське" розділення дозволяло б назвати ці машини колісними БМП по двом з трьох критеріїв - перевозити десант та мати можливість знищувати танки противника.
В цей час на заході поняття бронетранспортер та бойова машина піхоти остаточно розійшлися ще у 1990 році завдяки Договору про звичайні збройні сили в Європі. Він накладав обмеження на наступальні можливості НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору. Зокрема у ньому обумовлювалось кількість та типи озброєння, які силові блоки могли тримати у регіоні.
Саме у ньому прописане чітке та доволі просте розмежування БТР - armored personnel carrier (APC) та БМП - infantry fighting vehicle (IFV). Головним фактором став калібр гармати. Якщо бойова машина може транспортувати бійців та має озброєння менше 20-мм - це APC - бронетранспортер. Якщо гармата більше - то це IFV - БМП.
Саме тому, німецький Boxer вагою від 24 до 38 тонн може бути, як APC, так і IFV. А вже під час перекладу читачам намагаються пояснити, що це "колісний БМП".
Таким чином навіть ізраїльський 60-тонний Namer з кулеметом - це саме APC (armored personnel carrier). А ось 13-тонна БМП-1 з 73-мм гарматою - це вже IFV (infantry fighting vehicle).
Також варто зазначити, що поки на заході, впродовж останніх 40 років, маса всіх бойових машин зросла від 20 до 40 та навіть 50 тонн, у зв'язку із бажанням наростити захист та встановити додаткові системи, то всі ОПК колишнього СРСР на це не реагували. Тому у термінології почались впровадження додаткових пояснень зі словами на кшталт "важка" та "колісна" БМП.
Зараз багато хто, включно з автором цього матеріалу, залишаються у заручниках цих "надбудов". Навіть українські професійні військові змушені вкладати додаткову класифікацію у бойові машини, наприклад оголошуючи нариси нової легкої БМП, для того, щоб відокремити її від "важкої" БМП.
Читайте також: Cтало відомо, коли Армія США отримає перші Stryker з 50-кіловатною лазерною зброєю
