Із цим важко не погодитися, бо саме Ставрідіс 2011 року очолював сили НАТО, які сприяли поваленню режиму Муаммара Каддафі й невдовзі пішли, покинувши країну напризволяще. Адмірал вважає це помилкою Заходу, бо замість нормалізації країна невдовзі дістала хаос і громадянську війну.
Хто платить і замовляє війну
Лівійська громадянська війна за контроль над прибутками від видобутку нафти точиться з 2014 року. У країні містяться найбільші на африканському континенті розвідані запаси нафти, обсяги яких оцінюють у 46,6 млрд барелів.
Читайте також: Росія втрачає покупця ЗРК С-400
Водночас залишається багато перспективних недосліджених ділянок. На це накладаються геополітика й ідеологія, складні відносини в регіоні. Перемога Уряду національної згоди (УНЗ) на чолі з поміркованими ісламістами збільшить вплив Туреччини й Катару не лише в Лівії, а й у сусідніх із нею Тунісі та Єгипті. Тому громадянська війна давно вже перетворилася на проксі-війну зовнішніх, глобальних і регіональних гравців за власні геополітичні інтереси.
Офіційно визнаний уряд Лівії підтримують Туреччина, Катар, Італія та деякі інші країни. Важливою є і травнева заява генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберґа щодо готовності НАТО підтримати уряд Триполі.
Своєю чергою, незаконний уряд на сході країни на чолі з фельдмаршалом Хафтаром, який у квітні цього року оголосив себе правителем Лівії, підтримують Єгипет, Саудівська Аравія, ОАЕ, Франція, Греція, Йорданія та Росія. Вони надають політичну й фінансову підтримку, постачають найманців і озброєння тощо. До них можна додати також Іран: 8 травня Ізраїль офіційно повідомив Радбез ООН про поставку Тегераном для Лівійської народної армії (ЛНА) сучасних ракетних протитанкових систем RAAD, що порушує резолюцію Радбезу ООН 2231 (2015).
За даними звіту ООН, найманці з «ЧВК Вагнера», які воюють на боці Хафтара з кінця 2018 року, якісно підсилюють потенціал ЛНА. Ідеться про технічну підтримку й пряму участь у бойових діях, завдавання авіаційних та артилерійських ударів, РЕБ і дії снайперів. «Вагнерівці» також брали участь у «дуже складній масштабній кампанії в соціальних мережах» на підтримку Хафтара й ЛНА, тобто в психологічних операціях. Навесні вони отримали поповнення з близько 1 тис. громадян РФ, України, Білорусі, Молдови й Сербії.
Щодо іншої сторони, то повідомлялося про перекидання Туреччиною до Лівії 10 тис. найманців із Сирії, а також про певну логістичну підтримку УНЗ із боку сусіднього Тунісу. За даними експертів ООН, Туреччина платить сирійським найманцям у Лівії близько $2 тис. щомісяця. Росія ж платить своїм найманцям, переважно друзам, по $1–1,5 тис.
Лівійська війна має як військову, так і економічну складову. Наприклад, 29 травня Держдеп США офіційно заявив про вилучення на Мальті вантажу банкнот лівійських динарів на суму $1,1 млрд. Водночас, на думку американської сторони, ідеться про «фальшиву лівійську валюту», замовлену в Москві «нелегітимною паралельною військово-політичною структурою».
У Кремлі обвинувачення не коментують. Там вважають цю практику важливим і цілком легальним засобом російської політики в Лівії. Адже іноземна країна, що друкує гроші, отримує важливий інструмент впливу на свого замовника. Водночас Росія від самого початку намагається диверсифікувати підтримку сторін конфлікту в Лівії та формально визнає уряд у Триполі як законний. А російська контактна група щодо внутрішнього порозуміння в Лівії, підпорядкована Державній думі та МЗС РФ, навіть просуває інтереси УНЗ в Росії.
Турецький марш
Останні події в Лівії дають підстави сподіватися на можливе завершення вже другої громадянської війни, що точиться з 2014 року. На початку 2019 року ЛНА фельдмаршала Хафтара контролювала більшу частину території країни й почала облогу столиці Триполі. У таких умовах уряд прем’єр-міністра Файєза аль-Саррая звернувся по військову допомогу до Туреччини й невдовзі отримав її. Платою за це стало підписання двосторонньої угоди про розмежування морських виключних економічних зон (ВЕЗ).
Після втручання Туреччини воєнна ситуація в Лівії почала стрімко змінюватися. Передусім було зупинено наступ ЛНА на Триполі, і фронт на деякий час стабілізувався.
А вже 25 березня ударне угруповання сил УНЗ разом із турецьким спецназом здійснило рейд у тил противника й несподівано атакувало та оточило стратегічно важливу авіабазу Аль-Ваттія на північному заході країни, на той час — у центрі території, контрольованої ЛНА.
В оточенні опинилися найманці із Судану, а також офіцери-радники з Франції та ОАЕ. Останніх евакуювали через неофіційні канали. Блоковану базу звільнили 18 травня за домовленістю з місцевими елітами.
Одночасно з атакою авіабази урядові війська розпочали контрнаступ і 12–13 квітня визволили міста Гар’ян (колишня ставка Хафтара), Сурман і Сабрата та відновили контроль над узбережжям Середземного моря від Триполі до Тунісу. ЛНА 17–18 квітня відповіла ударом у напрямку узбережжя, відбивши значну частину втрачених територій.
18 травня сили УНЗ прорвали фронт у північно-західній частині Лівії та відновили контроль над ділянкою кордону з Тунісом і сполучення з відрізаним раніше анклавом на південному сході. 21 травня на південь від Триполі урядові сили оточили велике угруповання противника й почали його ліквідовувати.
З 22 травня основні зусилля урядових сил концентрувалися на витісненні ЛНА з передмість столиці, передусім з району аеропорту, який визволили 3 червня. Переломним став день 4 червня: урядові війська зайняли розташоване на захід від аеропорту Триполі місто Каср-Бен-Гашир і рушили на південь аж до району Фом-Вальга. 5 червня впав останній бастіон Хафтара на сході країни — місто Тархуна. Про масштаб поразки ЛНА в Триполітанії свідчать великі втрати в живій силі й техніці, а також захоплені урядовими військами трофеї (танки, БТР, СРЗВ, гармати, літаки, вертольоти тощо) і полонені.
Новітні методи та місцевий колорит
Лівійській громадянській війні притаманний маневрений характер і часте використання повстанців серед місцевих племен, мало дисциплінованих й іноді ворожих навіть між собою.
Отже, долю міст і цілих районів дуже часто вирішують домовленості військових з елітами на місцях. Під час наступу Хафтара на Триполі ця практика давала йому змогу залучати на свій бік нові племена й досягати поставлених цілей. Наразі триває вже зворотний процес. Становище Хафтара погіршилось через оголошення берберськими племенами «нейтралітету», що також є поширеною практикою.
Інша особливість цієї війни — широке застосування сторонами безпілотної авіації та сил спецназу. ЛНА використовує БПЛА китайського виробництва LJ-7 Wing Loong I/II («Птеродактиль») з високоточними бойовими системами, а також і російські тактичні дрони «Орлан-10», які обслуговують ті ж «вагнерівці».
Своєю чергою, урядові війська підтримуються турецькими БПЛА Bayraktar TB2 і Anka-S, які кардинально змінили ситуацію на фронті. Водночас безпілотники постійно контролювали важливі комунікації бази противника й завдавали точних ударів навіть по поодиноких рухомих цілях. Особливо ефективним виявилося використання самохідних 155-мм гаубиць Т-155 Firtіna разом з дронами-навідниками, що дало змогу оперативно знищувати бронетехніку в русі. Особливо болючою для ЛНА стала втрата до 15 мобільних ЗРГК «Панцирь-С1МЕ».
Частина з них потрапила під удар безпілотників та артилерії, інших знищили в боях або захопили. Важливість цього важко переоцінити, адже Хафтар, утративши ці сучасні засоби ППО, віддав панування в повітрі, що зумовило його поразку в Триполітанії.
Хафтар, утративши сучасні засоби ППО, віддав панування в повітрі, що зумовило його поразку в Триполітанії
Використання пілотованої авіації зазвичай обмежувалося поодинокими випадками через малу кількість: обидві сторони мали на озброєнні лише кілька справних бойових літаків застарілих типів, частину з яких було втрачено.
Першим винятком став груповий авіаудар 7 травня по базі турецьких БПЛА Bayraktar TB2 в аеропорту міста Місурата, якого завдали шість багатоцільових винищувачів Dassault Mirage 2000-9 ВПС ОАЕ.
Наприкінці травня до Лівії прибули десять винищувачів МіГ-29 і чотири фронтових бомбардувальники Су-24М, які, за даними американської розвідки, спочатку перелетіли з Росії через Іран на російську авіабазу Хмеймім у Сирії. Там їх перефарбували, прибравши російські розпізнавальні знаки, а потім перегнали на лівійську авіабазу Аль-Джуфра. За останніми даними, ідеться про літаки МіГ-29 типу 9-13, тобто машини відносно старої версії початку 1990-х років, що раніше належали 116 Центру бойового використання ВКС РФ (Астраханська область). У місцевих ЗМІ повідомляли навіть про плани перетворення Москвою авіабази Аль-Джуфра на аналог російської бази Хмеймім у Сирії, що становило б виклик НАТО в регіоні Середземного моря.
Москва заперечила свою причетність до перекидання літаків, розгорнувши операцію прикриття на кшталт «нас там немає», щоб відвести від себе підозру. Повідомлялося навіть про такий собі «білоруський слід», що дивно, зважаючи на поточну напруженість у відносинах Москви й Мінська. Однак 3 червня Кремль «заднім числом» повідомив про передачу зазначених бойових літаків ВПС Сирії 30 травня 2020 року, адже на той момент «сирійські» винищувачі МіГ-29 вже активно воювали. Наразі цими російськими літаками управляють сирійські пілоти, і формально звинувачувати в порушенні ембарго ООН можна вже не Путіна, а сирійського президента Асада, якому немає чого втрачати.
Російські винищувачі прикривають загальний відступ ЛНА з повітря й заважають турецьким дронам перетворити його на справжній розгром. 8 червня поблизу міста Сирт МіГ-29 збили два БПЛА Bayraktar TB-2, крім того, під їхній удар потрапили й колони з підкріпленнями.
У відповідь Туреччина перекинула до Місурати винищувачі F-16С і розпочала масштабні навчання своїх ВМС і ВПС.
А для прикриття з повітря військ УНЗ, що наступають уздовж приморського шосе, залучили турецькі фрегати. Також очікується розгортання нових турецьких ЗРК середньої дальності Hisar-O. Також Анкара зміцнює свою військову присутність у Лівії і, як повідомляє Reuters з посиланням на неназване джерело, 15 червня начебто звернулася до Триполі по дозвіл на використання авіабази Аль-Ваттія та військово-морської бази Місурата.
До цього слід додати зацікавленість Туреччини в доступі до експлуатації покладів вуглеводної сировини на шельфі Середземного моря, участь у лівійських нафтових і будівельних проектах, а також контроль міграційних потоків до Європи. Схожі наміри має в Лівії і Росія.
Російський ніж у спину
Цікаво, що на початку наступу сил УНЗ на передмістя Триполі звідти терміново відкликали до 500 російських найманців з «ЧВК Вагнера», яких перекинули аж до міста Аль-Куфра, що на півдні країни. Це відбулося з таким поспіхом, що на полі бою навіть залишили тіла двох загиблих росіян, які вони зазвичай забирали. Відведення «вагнерівців» значно зменшило боєздатність ЛНА на цій ділянці фронту й пришвидшило її прорив.
Одна з імовірних причин такої поведінки — відмова Москви від подальшої підтримки Хафтара. Адже ключові зміни, що відбуваються під час громадянської війни в Лівії, були б неможливі без політичної і військової підтримки Росії та Туреччини. Усе вказує на те, що обидві країни, які підтримують протилежні сторони конфлікту, насправді реалізовують у регіоні власні геополітичні інтереси й проводять там щонайменше частково узгоджену спільну політику.
Саме спільними зусиллями Росії та Туреччини лідери УНЗ і ЛНА погодилися на переговори — спочатку в Москві, а потім і на міжнародній конференції в Берліні.
Однак через незгоду Хафтара розвести війська результат виявився мізерним. А ось відведення найманців із фронту за наказом Москви сприяло кардинальній зміні стратегічних умов на користь УНЗ.
Разом з тим Москва не довіряє Хафтарові, вважаючи його агентом ЦРУ, проте не може із цим нічого зробити: у того є більш потужні спонсори.
Донедавна його розглядали як силу, спроможну знищити УНЗ і реставрувати колишню Лівійську Джамахирію на чолі з Каддафі-молодшим — Саїфом, загони якого наразі воюють на боці ЛНА. Російська підтримка мала бути лише важелем впливу для контролю над самим Хафтаром. Але під час січневого візиту до Москви цей важіль не спрацював. А блокування Хафтаром видобутку лівійської нафти (щоб позбавити УНЗ коштів на війну) ще й безпосередньо вдарило по інтересах російського Газпрому, що інвестував великі кошти в Східній Лівії. У січні цього року Росія домовилися з Туреччиною про розподіл інтересів у країні й навіть запросила обидві сторони лівійської громадянської війни до Москви підписати відповідні документи. Але Хафтар тоді відмовився від цього й залишив російську столицю.
На той момент ситуація на фронті здавалася для Хафтара обнадійливою, ЛНА готувалася оволодіти Триполі й не було підстав щось там підписувати та ділитися своєю перемогою з іншими гравцями. До того ж Хафтар мав підтримку багатьох країн, занепокоєних угодою Туреччини й Триполі.
Проблема проекту EastMed
Втручання Анкари в Лівію спільно засудили Франція, Греція, Кіпр, ОАЕ та Єгипет. Заява пролунала невдовзі після чергових порушень Туреччиною повітряного простору Греції та спроби незаконного буріння свердловин на кіпрських газових родовищах у Середземному морі.
У 2019 році Лівія уклала з Туреччиною угоду щодо розмежування морських виключних економічних зон між двома країнами.
Ця угода вважається незаконною з погляду як міжнародного права, так і лівійського законодавства, оскільки вона порушує суверенітет Греції та Кіпру. Втім, для офіційного Триполі, який тоді перебував у критичному становищі, це був єдиний варіант дістати військову підтримку Анкари.
Для Туреччини головною метою угоди з Триполі є нейтралізація проекту EastMed, тобто підтриманого ЄС плану поставок газу з розташованих у Східному Середземномор’ї кіпрських, єгипетських та ізраїльських газових родовищ, що має пройти через Грецію. Цей проект загрожує Туреччині втратою стратегічного значення як країни-транзитера.
Ключові зміни, що відбуваються під час громадянської війни в Лівії, були б неможливі без політичної і військової підтримки з боку Росії та Туреччини. Обидві країни, які підтримують протилежні сторони конфлікту, насправді реалізовують у регіоні власні геополітичні інтереси
Диверсифікація поставок газу до Європи в рамках проекту EastMed не відповідає інтересам Росії, тому спонукає Москву до наближення з Анкарою. Такий сценарій дасть Росії змогу стати головним посередником у вирішенні конфлікту між Туреччиною та Кіпром, а також брати участь у розробці тамтешніх родовищ.
Саме тут, в енергетичній складовій, криється одна з причин прихованої взаємодії Росії і Туреччини. Свого часу, щоб не допустити реалізацію конкурентного для того ж Газпрому проекту експортного газогону з Катару до ЄС, Росія сприяла виникненню громадянської війни в Сирії. Певну аналогію спостерігаємо сьогодні в Лівії.
На жаль, зв’язок між справою проекту EastMed і війною в Лівії країни ЄС здебільшого ігнорують.
Зв’язок між справою проекту EastMed і війною в Лівії країни ЄС здебільшого ігнорують
Це було добре видно під час січневої конференції в Берліні, мета якої — припинити вогонь у Лівії. Делегацію з Греції туди навіть не запросили. Тож переговори завершилися без результатів.
Енергетичний вимір
На думку польського експерта Вітольда Репетовича, турецька угода від 27 листопада 2019 року з Лівією щодо визначення меж ВЕЗ обох країн у Середземному морі, поєднана з наданням безпосередньої військової допомоги офіційному Триполі, містить загрозу дестабілізації всього Східного Середземномор’я. Наслідком цього може бути навіть виникнення в Лівії багатосторонньої проксі-війни з порушенням суверенітету одразу двох країн ЄС — Греції та Кіпру. Також ідеться про загрозу інтересам Європи, США і багатьох союзників Вашингтона, зокрема Ізраїлю.
Річ у тому, що ця угода цілком суперечить Конвенції ООН з морського права від 1982 року, яку ратифікували 167 країн. Відповідно до положень конвенції, країни, що мають доступ до акваторій поза межами територіальних вод (до 12 морських миль), визначають виключні економічні зони на відстані до 200 морських миль, або близько 370 км від берегової лінії, де мають, зокрема, суверенне право експлуатувати поклади корисних копалин тощо. Туреччина належить до небагатьох країн, що її не підписали й не ратифікували.
Запропонована Анкарою турецька ВЕЗ не може сягати Лівії, бо порушує суверенітет Греції, Кіпру та Єгипту (відстань між Кіпром і материковою Грецією — 400 км; відстань між берегами Криту і Єгипту та Лівії також становить до 400 км). Однак Туреччина наполягає, що межі ВЕЗ можна визначати лише від берегової лінії материка, а не островів. Крім того, Анкара не визнає суверенітету Кіпру й ігнорує існування грецьких островів у межах визначеної за турецькою логікою морської ВЕЗ. Очевидно, що така інтерпретація та практика не мають жодної підтримки на міжнародному праві.
Греція, яка довгий час не поспішала з укладанням угоди щодо визначення меж ВЕЗ із Єгиптом, щоб запобігти новому спору з Туреччиною, визнала угоду, підписану Анкарою і Триполі, порушенням власного суверенітету. А сподівання Афін на допомогу НАТО в цій справі не виправдалися, це питання на лондонському саміті Альянсу навіть не згадували через умілий шантаж Анкари.
Напружені відносини між Туреччиною, Грецією та США цілком відповідають очікуванням Росії щодо розколу в ЄС і НАТО. Це вигідно Кремлю і з погляду дестабілізації співпраці в межах проекту EastMed (з якого було вилучено Туреччину). Своєю чергою, російський Газпром вилучили з конкурсу на участь у концесії на кіпрських та ізраїльських родовищах. Тому не можна відкидати ймовірність підтримки Москвою сепаратистського турецького «Північного Кіпру» й ескалації нової гібридної загрози на півдні Європи.
У ситуації, що склалася, Ердогану для рівноваги аргументів у суперечці з Грецією потрібна підтримка президента Трампа. Експерти зазначають певні ознаки поступового зближення позицій Анкари й Вашингтона, що вимальовується останнім часом, хоча кожна сторона грає власну гру. Так, Анкара вирішила не активізувати придбані раніше в РФ ЗРК С-400 (один з подразників для Вашингтона) і стрімко зменшує закупки газу в Росії.
Падіння постачання російського газу позначилося й на темпі будівництва болгарської ділянки «Турецького потоку», яка готова менш ніж на половину, хоча мала бути запущена в експлуатацію вже 1 червня (з необхідних 304 км станом на кінець квітня було збудовано лише 150 км).
Спостерігаються й певні зміни газової політики Анкари стосовно Ірану. Наприкінці березня газогін, яким Іран транспортує газ до Туреччини в рамках 25-річного контракту, було пошкоджено через загадковий вибух. Турецька сторона затягує ремонт через «технічні складнощі», внаслідок чого Тегеран щомісяця зазнає збитків на суму до $200 млн. Тобто незалежно від причин і намірів фактично йдеться про форму економічного тиску на Іран, що збігається із загостренням політики США та закликом Держдепу вивести з території Сирії всі іноземні війська.
Доля Хафтара
Військова поразка на заході країни не означає остаточної поразки самого Хафтара, поки його військо контролює східну Лівію та заважає Туреччині оволодіти східною ділянкою узбережжя Лівії. Утім, хоча політичні меценати 76-річного фельдмаршала поволі втрачають довіру до нього, альтернативи Хафтарові не видно. А без нього військо Кіренаїки швидко перетвориться на десяток окремих формувань, кожне з яких шукатиме собі власних політичних опікунів, а лівійська війна відтоді точитиметься за афганським сценарієм — всі проти всіх.
На думку Вітольда Репетовича, мета Кремля в Лівії — поновити мирні переговори між Триполі й Тобруком і в такий спосіб імплементувати російсько-турецьку домовленість, яка віддає Туреччині контроль над морською акваторією (тобто імплементація угоди про ВЕЗ) і гарантує російські інтереси на суходолі.
Однак досягнення Росією або Туреччиною успіху в Лівії завдяки як Хафтару, так і Європі чи іншим гравцям залежатиме від рішучості решти союзників ЛНА. А вони не збираються спостерігати за подіями осторонь.
6 червня президент Єгипту Абдель Фаттаг аль-Сісі після зустрічі з Хафтаром у Каїрі оголосив «каїрську ініціативу» для Лівії. Пропонувалося вже з 8 червня припинити вогонь і на півтора року обрати колегіальний орган управління Лівією, після чого за допомогою вільних виборів обрати й центральну владу. Для цього сторонам конфлікту належало розформувати всі парамілітарні загони й вивести з країни іноземних найманців. Водночас аль-Сісі запропонував передати озброєння цих структур ЛНА, яка «виконуватиме роль військової сили й безпеки».
Пропозицію аль-Сісі підтримала Москва. На користь мирної ініціативи також висловився посол Німеччини в Єгипті й, звісно, сам Хафтар.
А ось у Триполі цю ініціативу відкинули як неприйнятну, оскільки вона не враховує нинішніх умов і Схіратської угоди 2015 року (27 квітня Хафтар оголосив її недійсною). У Лівії вже існує визнаний ООН колегіальний керівний орган — УНЗ, обраний із залученням спостерігачів з Марокко, Алжиру й Тунісу. Тобто необхідно лише забезпечити УНЗ контроль над рештою території країни й провести загальнонаціональні вибори.
Отже, план диктатора Єгипту, який сам є стороною конфлікту, у Триполі (і в Анкарі) вважають підступним, як спробу одного фельдмаршала врятувати від поразки іншого. Він передбачає заміну УНЗ незаконним маріонетковим колегіальним органом з наступною легітимізацією на міжнародному рівні.
Ба більше, саме 6 червня урядові сили розгорнули наступ під умовною назвою «Шляхи до перемоги» з наміром звільнити важливе портове місто Сирт, авіабазу Аль-Джуфра й прилеглі райони. А вже 7 червня успіхи на фронті дали змогу відновити видобуток на найбільшому нафтовому в країні родовищі Шарара.
За оцінками, перемога УНЗ у Лівії є вкрай небажаною для Каїру як з політичного, так і з економічного погляду. Тому не можна відкидати можливості прямої військової інтервенції Єгипту в Лівії та чергової зміни в лівійській громадянській війні. Уже відомо про перекидання Єгиптом танків M1A1 Abrams до кордону з Лівією поблизу міста Ас-Саллум. Єгипет має найпотужніше в регіоні військо. Отже, якщо Каїр зважиться на інтервенцію в Лівії, це може нейтралізувати військову присутність Туреччини.
За неофіційними даними, тривають закулісні перемовини й узгодження позицій сторін у Лівії щодо умов усунення Хафтара в обмін на припинення наступу урядових військ і залишення Сирту, навколо якого зараз точаться бої, під контролем ЛНА. Та навряд чи це влаштує Анкару, якій для нейтралізації конкурентного проекту EastMed потрібен контроль над усім узбережжям Лівії. І не лише над ним. До того ж сили УНЗ завершили підготовку до чергового етапу наступальної операції «Шляхи до перемоги», щоб визволити місто Сирт і відновити контроль над рештою території країни, насамперед над авіабазами Аль-Джуфра й Гардабія. Початок наступу очікується вже найближчим часом.
Наслідки лівійської війни
Бернард Гейкель, професор близькосхідних досліджень Принстонського університету, вважає, що лівійська війна є провісником нової регіональної війни. На його думку, якщо війну в Лівії не припинити найближчим часом, це призведе до дестабілізації в сусідніх країнах, таких як Туніс і Єгипет, негативно вплине на постачання енергоносіїв до Європи і, насамкінець, багатократно збільшить потоки біженців, що прямують з Африки до Європи.
На думку Сета Францмана, журналіста ізраїльської газети The Jerusalem Post, конфлікт у Лівії сьогодні є найбільшою проксі-війною, що триває, і його можна вважати передвісником конфігурації альянсів майбутнього. На зміну тривалим союзам та угодам про співпрацю, вважає журналіст, прийдуть нестійкі ситуативні союзи.
Також зростатиме значення сили й рішучості щодо її використання. Збройні конфлікти в спірних районах супроводжуватимуться іншими, переважно економічними засобами тиску й примусу до відповідних дій. Світовий лад перетвориться на більш хаотичний і непередбачуваний.
Читайте також: "Панцирь" не справляється: у Лівії з'явились ЗРК "Бук" "іхтамнетів"
