Повітряні кулі та Нікола Тесла
Одними з перших безпілотних засобів, які застосовували для повітряних атак, були повітряні кулі, зокрема за часів Революції 1848-1849 років. У липні 1849 року під час облоги Венеції австрійські війська спробували атакувати місто безпілотними аеростатами з вибуховими зарядами.
Кулі мали переносити бомби вагою приблизно 10-14 кг, а напрямок їхнього руху залежав від вітру. Через зміну погодних умов частина апаратів не досягла цілі, писав американський історик та офіцер армії США Фредерік Стенсбері Хейдон. Попри це, епізод став одним із ранніх прикладів використання повітряних засобів для дистанційного ураження противника.
Читайте також: Літаюче покривало аби сховатись від супутників та дронів - у США вигадали цікавий спосіб як сховати свою техніку та піхоту
Однак певний технологічний прорив відбувся наприкінці XIX століття. У своєму патенті від 8 листопада 1898 року винахідник Нікола Тесла продемонстрував радіокерований човен і запатентував систему дистанційного керування рухомими об’єктами.
Тесла передбачав, що його винахід матиме військове застосування. Радіосигнали дозволяли керувати рухом апарата без фізичного контакту з ним, а отже, відкривали можливість створювати безекіпажні транспортні засоби та зброю.
Проте від демонстраційного човна до практичного застосування радіокерованих бойових систем минули десятиліття. Однією з головних проблем залишалася надійність керування.
Перша світова війна та перші літаки без пілота
Під час Першої світової війни військові США та Великої Британії почали активно експериментувати з безпілотними літальними апаратами.
Одним із таких проєктів став британський Aerial Target («Повітряна ціль»), розробкою якого керував винахідник Арчибальд Лоу. Попри назву, апарат задумували як радіокеровану літаючу бомбу, яку планували використовувати проти німецьких дирижаблів. Назва мала приховувати справжнє призначення проєкту.
Прототип випробовували у 1917 році. Легкий літальний апарат запускався за допомогою пневматичної катапульти, а керувати ним намагалися за допомогою радіосигналів. Однак технічні проблеми не дозволили перетворити розробку на надійну бойову систему.
Паралельно у США створювали Kettering Bug — безпілотний літак-снаряд із двигуном внутрішнього згоряння. Він використовував гіроскоп для утримання курсу та механізм для визначення пройденої відстані. Після досягнення заданого показника апарат мав вимкнути двигун і впасти на ціль.
Kettering Bug долав десятки кілометрів, однак точність і надійність залишалися недостатніми. До завершення війни його так і не застосували в бойових умовах.
Queen Bee та перехід до масового виробництва
У 1930-х роках Велика Британія зробила наступний крок у розвитку безпілотної авіації. У 1935 році здійснив перший політ DH.82B Queen Bee — радіокерований літак на основі навчального біплана de Havilland Tiger Moth.
У закритій задній кабіні розмістили обладнання для дистанційного керування, яке дозволяло змінювати положення рулів і маневрувати літаком. Конструкцію адаптували для серійного виробництва, а окремі варіанти мали поплавки для посадки на воду.
На відміну від попередніх експериментальних розробок, Queen Bee був практичною багаторазовою системою. Його використовували як повітряну мішень для навчання розрахунків протиповітряної оборони. Загалом виготовили близько 380 таких літаків.
Саме з цією розробкою часто пов’язують поширення англійського слова drone — "дрон".
Друга світова війна — літаючі бомби та наземні роботи
У червні 1944 року Німеччина почала масовано застосовувати проти Великої Британії V-1 — безпілотний літальний апарат із пульсуючим повітряно-реактивним двигуном.
V-1 мала довжину близько 7,9 метра, розмах крил приблизно 5,7 метра та бойову частину масою близько 850 кг. Дальність польоту становила приблизно 240 км. На відміну від сучасних FPV-дронів, V-1 не потребувала постійного керування оператором. Гіроскопічний автопілот утримував заданий курс, а механізм підрахунку пройденої відстані визначав момент переходу до пікірування на ціль.
Фактично це було більш схоже на крилату ракету з примітивною системою навігації. V-1 не могла коригувати маршрут за відеозображенням, а її точність залишалася низькою. Проте масове застосування таких апаратів показало, що безпілотна зброя може атакувати цілі в тилу противника без ризику для екіпажу.
Також за часи Другої світової війни Німеччина створила ще один тип безекіпажної зброї — гусеничну машину Goliath.
Goliath розробляли для знищення укріплень, бронетехніки й інших цілей. Ранні версії важили близько 370 кг і перевозили приблизно 60 кг вибухівки. Оператор керував машиною за допомогою пульта, з’єднаного з нею кабелем. Після досягнення цілі заряд підривали разом із самою машиною.
Goliath застосовували на різних фронтах, зокрема під час боїв у Нормандії. Однак система мала суттєві недоліки: була повільною, погано долала складний рельєф, а кабель керування можна було пошкодити.
Попри обмежену ефективність, Goliath став одним із ранніх прикладів дистанційно керованої наземної бойової машини. За своєю концепцією він нагадував сучасні наземні роботизовані комплекси, хоча мав значно простіші системи керування.
Одним із перших безпілотних бойових літальних апаратів став Interstate TDR-1 у 1944 році. Їх розробила компанія Interstate Aircraft and Engineering Corporation на замовлення ВМС США, зокрема на створення вплинув розвиток технологій радіовисотомір і телебачення.
Перша оперативна місія відбулася 27 вересня, під час якої провели бомбардування японських кораблів у Тихому океані. Тоді чотири безпілотники атакували японську зенітну позицію на торговельному судні, що стояло на мілині біля острова Бугенвіль.
Проте тогочасний успіх операцій з використанням більш традиційної зброї та складність самої розробки призвели до рішення скасувати програму штурмових безпілотників у жовтні 1944 року.
Безпілотники для випробувань ядерної зброї
Після завершення Другої світової війни безпілотники отримали нове завдання — зменшити ризик для екіпажів під час випробувань ядерної зброї. У 1946 році під час американської операції Crossroads на атолі Бікіні радіобезпілотні B-17 використовували для польотів над місцем ядерних вибухів. Літаки мали прилади для вимірювання радіації, відбору проб повітря та фотографування.
Частину апаратів контролювали дистанційно з літаків-супроводу. Це дозволяло збирати дані в зоні радіоактивного забруднення, не наражаючи екіпаж на такий самий ризик, як під час польоту на пілотованому літаку.
Так безпілотники поступово перетворювалися з експериментальної зброї на універсальний інструмент для виконання небезпечних військових завдань. Зокрема схожою роботою тепер займаються квадрокоптери по типу DJI Mavic.
В’єтнамська війна та безпілотники для розвідки
У 1960-1970-х роках безпілотні літальні апарати почали відігравати помітнішу роль у повітряній розвідці. Під час війни у В’єтнамі американські військові активно використовували безпілотники Ryan Firebee та їхні модифікації. Зокрема AQM-34 застосовували для фотографування позицій противника, збору розвідувальної інформації та виявлення радіолокаційних систем над Північним В’єтнамом.
Максимальна швидкість Ryan Firebee становила 1110 км/год, а крейсерська — близько 1010 км/год на висоті 15 км. Апарат міг долати до 1280 км за один політ і перебувати в повітрі приблизно 75 хвилин. Практична стеля польоту перевищувала 18 км, а швидкість набору висоти сягала 81 м/с. Такі характеристики дозволяли безпілотнику виконувати розвідувальні завдання на великій висоті та швидко долати значні відстані.
Апарати літали запрограмованим маршрутом, а після виконання завдання спускалася на парашуті для подальшого відновлення. Це дозволяло проводити розвідку над територіями з високою концентрацією засобів протиповітряної оборони без ризику втратити пілота.
Від пошуку бен Ладена до ударних Predator
Наприкінці 1990-х років американські військові почали використовувати Predator для тривалого спостереження за віддаленими районами. На відміну від попередніх поколінь, ці апарати могли передавати відеозображення оператору в реальному часі й залишатися в повітрі протягом багатьох годин.
У 2000 році США використовували Predator для спостереження за Осамою бен Ладеном в Афганістані. Безпілотники допомагали стежити за територією та передавати розвідувальні дані, однак сама наявність відео не означала, що військові вже могли негайно уразити виявлену ціль. Сам апарат розробила компанія General Atomics Aeronautical Systems, яка виробляє безпілотні авіаційні апарати, радіолокаційні системи та системи спостереження для військових США.
Згодом Predator модифікували для наступальних операцій. Зокрема під ракети Stinger, щоб мати можливість оборонятися під час розвідки об’єктів в Іраку. Навіть був випадок, коли Q-1 випустив дві ракети по іракському МиГ-25. Хоча влучити не вдалося, але це мало свій ефект — бо після того іракські військові побоювалися наближатися до американських безпілотники.
Повномасштабна війна в Україні та розквіт безпілотних систем
Повномасштабна війна Росії проти України перетворила безпілотники на один із ключових інструментів сучасного бою. Якщо раніше значна частина військових БПЛА була дорогою та призначалася для спеціалізованих завдань, то тепер на полі бою працюють системи різного розміру, вартості й призначення — від невеликих комерційних квадрокоптерів до далекобійних ударних апаратів.
Одним із найпомітніших напрямів стали FPV-дрони. Оператори отримують відео з бортової камери й керують апаратом у режимі реального часу. Спочатку їх переважно використовували для розвідки та ураження цілей на тактичному рівні, але згодом розвиток технологій розширив спектр завдань і збільшив дальність застосування окремих моделей.
У 2024 році Україна запустила Сили безпілотних систем як окремий рід сил Збройних сил України. Це стало важливим етапом інституціоналізації технології, яка до того розвивалася завдяки роботі військових підрозділів, волонтерів і приватних виробників.
За даними Міністерства оборони України, у 2024 році українські компанії виробили та зібрали понад 1,5 млн FPV-дронів. У березні 2025 року Міноборони повідомило, що український оборонно-промисловий комплекс має спроможність виробляти близько 4,5 млн FPV-дронів на рік, а відомство планувало закупити весь цей обсяг.
Водночас еволюція безпілотників не обмежилася повітряними платформами. Українські морські безекіпажні платформи, зокрема Magura та Sea Baby, стали інструментом боротьби проти російського Чорноморського флоту.
Ще один напрям — наземні роботизовані комплекси. Їх застосовують для логістики, евакуації поранених, розмінування та виконання бойових завдань. На відміну від повітряних дронів, наземні платформи можуть перевозити значні вантажі й працювати там, де пересування людей або звичайної техніки створює надмірні ризики. Окремо розвиваються дрони-перехоплювачі, призначені для знищення ворожих безпілотників.
Окрім цього, у жовтні 2026 року в Україні успішно реалізовано перші в історії воєн повітряні та наземні операції з евакуації поранених бійців за допомогою безпілотників. Над упровадженням цієї технології спільно працюють Міноборони та кластер оборонних інновацій Brave1.
Тобто з повітряних куль та прогнозів Ніколи Тесла історія пронесла безпілотні літальні апарати до сучасної війни із цілою екосистемою повітряних, наземних і морських платформ. Вони стали основою завдань від розвідки та логістики до ураження цілей, перехоплення інших дронів, постачання провізії, а віднедавна — евакуації.
Валерій Лавровський, спеціально для Defense Express
Читайте також: Які переваги має дрон Stormbird і чому новинка від Skyeton особливо актуальна під час відключень Starlink
