Крок за кроком ці прогалини закривали, починаючи з найнагальніших. Покращити харчування вдалося після введення принципово нового підходу – за каталогом продуктів, і в цьому році має завершитися перехід усіх військових частин на нову систему харчування.
Суттєві зміни на краще у речовому забезпеченні стали можливими після значного збільшення фінансування з відповідним підвищенням вимог до якості форми, амуніції та спорядження.
Читайте також: Що не так з оборонними закупівлями
Проте найбільша (що логічно з огляду на нагальну необхідність заміни застарілого радянського парку озброєння та військової техніки) увага небайдужої громадськості та експертного середовища завжди прикута до випадків браку якості зразків ОВТ, що постачаються до ЗС України. Досягнення високої якості оборонної продукції – справа нелегка, потребує системності, бачення та часу.
І саме цей акцент Міноборони під час розробки проєкту закону "Про оборонні закупівлі" викликав жваву дискусію з представниками оборонної промисловості, градус якої коливався від категоричного несприйняття законопроєкту до зацікавленості.
Тож що таке державне гарантування якості, і чому ми так багато про нього говоримо останнім часом?
Державне гарантування якості – це процес оцінювання відповідності системи менеджменту якості виробників/постачальників вимогам ІСО 9001 та стандартів НАТО серії AQAP (Allied quality assurance publications – союзні публікації НАТО із забезпечення якості), який дозволяє замовнику отримати впевненість в якості оборонної продукції.
Так, це частина тих самих "стандартів НАТО", про перехід Збройних Сил на які не говорять тільки ліниві та байдужі. І це – не міфічні стандарти, а стандарти, що спрямовані на забезпечення належного рівня якості оборонної продукції та забезпечують дію Угоди НАТО зі стандартизації № 4107 "Про взаємне державне гарантування якості оборонної продукції".
Якщо описати цю комплексну систему простими словами – замість контролю безпосередньо продукції в процесі виробництва та на різних його етапах з наступним приймальним контролем вже виробленої продукції, ми маємо перейти до системи, за якою виставляємо вимоги до систем менеджменту якості на виробництві та контролюємо її дотримання в рамках виконання оборонного контракту.
Ні, ми не будемо відмовлятися від контролю взагалі – і тим паче, не одразу.
Ключове питання – "чому"? Навіщо нам відмовлятися від системи контролю над продукцією і починати контролювати системи менеджменту якості?
По-перше, неможливо проконтролювати все. Не вийде поставити контролера над кожним працівником або біля кожного станка. А якби ми і намагалися це зробити, то потрапили би в пастку закону "зменшення віддачі" – чим більше контролю ми як замовник перебираємо на себе, тим менше відповідальності лишається на виробниках та постачальниках. Чим менше ми довіряємо – тим більше ми контролюємо, чим більше ми контролюємо – тим менше ми довіряємо.
Оборонні бюджети збільшуються, ми закупляємо все більше і більше техніки, і потребуємо все більше і більше контролерів. Відтак, більшою стає вірогідність корупційних ризиків. Сьогодні військовий представник – контролер, маючи достатню "владу над якістю", часто не може назвати достатньою оплату своїх праці. Цивільні працівники у військових представництвах отримують зарплату на рівні інших бюджетників, військові – стандартне для військовослужбовців грошове забезпечення. При цьому саме від них залежить, що постачальник отримає за свою продукцію – гроші або рекламації чи позови до суду.
Збільшення кількості контролерів при зростанні бюджету на закупівлі озброєння та військової техніки – контрпродуктивний шлях і через те, що система виключного контролю якості стає надто дорогою, але при цьому залишається ризикованою. Адже у випадку отримання бракованої продукції – потрібен час на її заміну, і це постійний ризик для боєготовності.
І насамкінець – найгірше – це те, як такий підхід "розбещує" нашу промисловість. Роками "напрацьований" розрахунок на те, що військові представництва "перевірять продукцію і все одно поставлять свій штамп" не спонукає виробників ефективно впроваджувати міжнародні стандарти управління якістю. Враховуючи велику частку підприємств державної форми власності в ОПК, ми маємо певну стагнацію, коли замовник – не вимагає, а постачальник – не квапиться впроваджувати дієві системи менеджменту якості. Так і ходимо по колу.
Першими цю проблему після закінчення Другої світової війни зрозуміли західні країни – насамперед Велика Британія і США. Вони почали відмовлятися від державної власності в ОПК, від контролю з боку Міністерства оборони – і почали переходити до того, чим зараз є державне гарантування якості, про яке я писав на початку. Приставка "державне" означає те, що орган, який може здійснювати перевірку виробництва на відповідність стандартам з менеджменту якості – уповноважується на це державою, і потім держави, що підписали Угоду зі стандартизації можуть обмінюватися сертифікатами і довіряти одна одній в тому, що відповідні системи впроваджені і діють, а отже продукція буде якісною.
Опоненти зауважать, що у Великій Британії процес переходу від старої системи до нової тривав близько сорока років. Але за ці сорок років вони створили стандарти, яких раніше просто не було. У нас же під рукою є все готове. Бери – та адаптуй.
Власне, цим ми в Міністерстві оборони і зайнялися. Шлях системних реформ – довгий, і на значному відрізку цього шляху зміни часто бувають малопомітними, бо їх "на хліб не намажеш". Ми розпочали роботу у 2017 році зі створення робочої групи в рамках Комітету Реформ та вивчення стандарту НАТО і всіх пов’язаних з ним документів та публікацій. Здійснили переклад, залучали представників промисловості, обговорювали, написали концепцію створення системи державного гарантування якості. І от, у 2020 році, по спливу майже трьох років роботи наша Концепція пройшла зовнішнє погодження з іншими міністерствами, і найближчим часом буде розглянута на Кабміні.
Проєкт закону "Про оборонні закупівлі", який ми розробляли спільно з Мінекономрозвитку та Комітетом з безпеки, оборони та розвідувальної діяльності містить низку положень, які закріплюють повноваження щодо використання інструментів державного гарантування якості у правовому полі.
В чому полягають ці інструменти?
Замовник може вимагати від учасника торгів наявність сертифікатів відповідності вимогам стандартів НАТО (AQAP). Такі сертифікати видаються на час виконання оборонного контракту і тільки за умов, якщо виробник має сертифіковану систему менеджменту якості на виробництві за стандартами ІСО серії 9000 із додатковими, більш жорсткими критеріями стандартів НАТО.
Замовник може вимагати наявність у виробника Плану з якості, в якому мають бути зафіксовані всі ризики, що можуть впливати на якість, а також заходи з мінімізації таких ризиків.
Замовник може здійснювати нагляд за дотриманням цих процесів під час виконання контракту, вимагати коригування дій у разі відходу від них.
Для реалізації таких функцій у Міністерстві оборони буде утворений національний Уповноважений орган з державного гарантування якості оборонної продукції, який буде проводити аудит та давати відповідний сертифікат.
Цей функціонал – це не тільки про нову систему, це про цілу нову культуру взаємодії між замовником та індустрією. Культуру, яка базується на взаємній довірі та повазі до інтересів сторін.
Насамкінець, ця система надає переваги не лише для Міністерства оборони. А і для самої промисловості також. Адже при експорті оборонної продукції до країн – членів НАТО і ЄС дуже часто вимагається наявність сертифікатів ДГЯ, які може надати тільки національний Уповноважений орган і тільки за наявності системи, яка працює.
Тому попереду – не тільки робота над створенням Уповноваженого органу, прийняттям стандартів НАТО серії AQAP як військових чи національних стандартів, схвалення постановою Кабміну Угоди НАТО зі стандартизації 4107, а й довга робота та комунікація з оборонною промисловістю, налаштування діалогу, та шлях оборонних підприємств до набуття відповідності цим вимогам до процесів забезпечення якості при виробництві.
Читайте також: Революційний указ підписано – що далі?
