Україна успадкувала від СРСР багато різної зброї, у тому числі артилерії та різних ракет. Але масштабні скорочення відбивали установку на те, що високоінтенсивна міждержавна війна нашій країні не загрожує. А, отже, особливої потреби в артилерії немає, якщо пріоритети – це миротворчі місії, боротьба з нестабільністю та тероризмом. Артилерія – це засіб вогневої підтримки наземних підрозділів у наступі чи обороні в рамках широкомасштабної війни. А це нам не могло знадобитись, вважали розробники Воєнної доктрини 2012 року.
Ракетні війська і артилерія (РВіА) ЗСУ, як і решта складових частин нашої армії, зустріли початок українсько-російської війни у важкому стані. 2014 року передували численні "реформи", суть яких зводилася до скорочення цих військ. І в критичний час, у березні 2014 року, у Сухопутних військах ЗСУ було лише дві окремі артилерійські бригади (26-та і 55-та) з системами "Мста-С/Б", "Гіацинт-С/Б", "Піон", 1 бригада із "Точкою-У" (19-та), а також 3 артилерійські полки (27-й, 15-й і 107-й), які мали на озброєнні РСЗВ "Ураган" і "Смерч". Окремі механізовані й танкові бригади мали так звані бригадні артилерійські групи (системи "Гвоздика", "Акація", "Град"). Водночас підрозділи десантників не лише не мали танків, але й серйозної артилерії для підтримки своїх сил вогнем.
Бойові дії на сході України чудово показали помилковість припущення про неактуальність артилерії. В умовах слабкості української авіації та насичення окупованих частин Донбасу російськими системами ППО ближнього радіуса дії основний вантаж підтримки піхоти вогнем ліг на артилерію. Мова йде як про знищення ворожої живої сили й бронетехніки, так і про так звану контрбатарейну боротьбу з ворожою артилерією, яка вимагає більш потужних систем, ніж ті, які є в бригадних артилерійських групах механізованих і танкових бригад.
Як наслідок, ЗСУ створила нові окремі артилерійські бригади – 38-му, 40-ву, 44-ту. 27-й окремий артполк розширили до бригади шляхом додавання четвертого дивізіону систем "Ураган". З 26-ї бригади виокремили самохідні артустановки "Піон", на базі яких створено 43-тю бригаду великої потужності. Тепер кожне оперативне командування Сухопутних військ має свою артбригаду систем калібру 152 мм дальності до 30 км.
Новостворені механізовані та мотопіхотні бригади теж намагаються забезпечити комплектом артилерійських систем. Так, мотопіхотні бригади потроху озброюють системами "Гвоздика" і "Град" на додачу до буксованих гаубиць Д-20. Десантно-штурмові війська посилили гаубицями Д-30. Навіть у рамках ВМСУ було створено 406-ту окрему артбригаду і 32-й артполк. Ці з’єднання не лише прикривають український берег від десанту, але й проходять службу на фронті.
Україна обрала екстенсивний кількісний шлях розвитку артилерії ЗСУ, що є правильним та єдино можливим у тих умовах. За підрахунками самих військових, кількість дивізіонів артилерії різних типів за останні п’ять років зросла з 200 до 400.
Були і якісні зміни. Передусім з 2015 року у війська масово пішли безпілотники, такі як "Фурія", "Лелека", PD-1, які збільшили ефективність виявлення і знищення ворога. Лише систем «Фурія» надійшло понад 300 одиниць. Так само війська отримали американські радари AN/TPQ-36, які визначають координати ворожої артилерії. Почали використовувати системи управління вогнем "Кропива", які пришвидшують процес топоприв’язки, дозволяють враховувати похибки на погану погоду, що значно покращує точність і скорострільність.
Значно посилилася протитанкова артилерія, коли з 2018 року до ЗСУ почалися масові постачання ПТРК "Стугна-П" і "Корсар". Ну і, звичайно ж, перлиною якісного розвитку ракетно-артилерійських військ України за останні роки стала ракетна програма, запущена в січні 2016 року. Одним з результатів цієї програми стала робота над ракетним комплексом "Вільха", який за техніко-тактичними характеристиками (особливо в точності) мав випередити радянську систему "Смерч", хоча й повинен спиратися перший час на успадковані від СРСР пускові установки.
У квітні 2018 року завершилися державні випробування ракети "Вільха" з дальністю дії до 70 км. Тривають випробування системи "Вільха-М" з дальністю 120-130 км. Перші ракети за проєктом "Вільха" у 2019 році вже створені й відвантажені замовнику. 107-й полк, який має на озброєнні системи "Смерч", минулого року розгорнули в бригаду.
Певного оптимізму додають останні заяви наших військових. Так, у грудні 2019 року командувач Сухопутних військ генерал-лейтенант Олександр Сирський заявив, що одним із пріоритетів його роботи буде створення українських тактичних і оперативних розвідувально-ударних/вогневих контурів. Візія Генерального штабу щодо розвитку ЗСУ у 2020-2030 роках чітко говорить про визначальну роль ракетних військ і артилерії в питанні надання вогневої підтримки.
Але щоб наші нововведення відповідали вимогам часу, українські ракетно-артилерійські війська мають зробити значний якісний ривок у трьох ключових напрямках – мобільність, точність і дальність, а також технологічність. На сьогодні лише 26-та окрема артбригада володіє САУ калібру 152-мм і дальністю до 30 км.
Так само треба збільшувати дальність стрільби. Роботи над проєктом "Вільха" – це добре. Але навіть 120-130 км буде недостатньо в сучасних умовах. Та ж система "Полонез", яку для Білорусі створили китайці, стріляє на 300 км. Польща й Румунія, які планують мати на озброєнні системи HIMARS, також зможуть працювати на дальність до 300 км.
Про РФ, яка на сьогодні має ОТРК "Іскандер-М", і казати нічого. Тому Україні потрібен справжній оперативно-тактичний ракетний комплекс (ОТРК), створення якого постійно заходило в глухий кут протягом років незалежності. На сьогодні КБ "Південне" й "Південмаш" працюють над проєктом "Грім-2/Сапсан" в інтересах іноземного замовника. Це в перспективі може стати основою українського ОТРК, яких треба по 2 бригади в кожне оперативне командування Сухопутних військ. Проміжним рішенням можуть бути роботи над проєктом важкої РСЗВ "Тайфун-4".
Збільшення дальності роботи систем відразу ж ставить на порядок денний і питання своєчасного та якісного цілевказання, без якого ударні системи є лише порожньою витратою ресурсів. Незважаючи на всі успіхи, ЗСУ й далі залишаються "підсліпуватою" армією, яка бачить у найкращому випадку те, що відбувається на тактичній глибині ворога. Це все вимагає інвестицій у БПЛА оперативної глибини. Закупівлі тих же Bayraktar TB2 в Туреччини хоч й можуть виправити ситуацію, але краще мати власне виробництво такого типу систем.
Так само важливими є й інші засоби розвідки, такі як контрбатарейні радари. У 2019 році етап державних випробувань пройшла вітчизняна розробка "Зоопарк-3", яка за характеристиками не поступається найкращим американським системам AN/TPQ-53. Тепер питання лише в тому, щоб подібні системи масово почали надходити у війська. Важливими є й такі проєкти, як "Оболонь-А", яка дозволяє автоматизувати процеси управління роботою артилерії на рівні "батарея-дивізіон".
Так чи інакше, лише ставши мобільнішими, дальнобійнішими та точнішими, а також технологічними, наші РВіА зможуть лише фактом свого існування стримувати РФ від початку великої агресії. А якщо Росія таки на неї наважиться, то вони завдадуть їй непоправної шкоди. Іншого шляху немає. Так, означений вище курс вимагає значних інвестицій. Але саме якісний розвиток РВіА – це найдешевший спосіб кратно посилити бойовий потенціал ЗСУ.
Микола БЄЛЄСКОВ, головний консультант відділу воєнної політики Центру безпекових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень
