Рано вранці 19 липня 1957 року, о 06:59, посеред пустелі у Неваді у 120 км від Лас-Вегаса, під вже пекучим сонцем, поряд з табличкою "Ground Zero Population 5" та перед кінокамерою стояли п'ять старших офіцерів, майори та полковники, повітряних сил США.
Дехто з них, попри інструкції, все ж таки намагався роздивитись, як високо у небі з під крила перехоплювача F-89 Scorpion вилетіла ракета "повітря-повітря" MB-1 Genie, що майже моментально, лише за 2 секунди, розігналась до швидкості 3,3 Маха.
Читайте також: Навіщо США скопіювали "Шахед" та що відрізняє його від решти безпілотних програм Пентагону
Ще через пару секунд, рівно о 14:00, її бойова частина, ядерна боєголовка W25 із потужністю 1,7 кт вибухнула на висоті близько 6 км. Як і передбачалось задумом циклу атмосферних ядерних випробувань об'єднаних під назвою Operation Plumbbob і цього епізоду, що мав кодове ім'я John.
"Ми відчули тепловий імпульс. Дуже яскраве світло. Вогняна куля, червона. Небо навколо неї здається чорним. Вона кипить над нами... от вибухова хвиля дійшла до нас... гори вібрують, це колосально, прямо над нашими головами", - чути на запасі.
При цьому це був далеко не перший ядерний вибух, які бачили військові, бо вони зі здивуванням відмітили те, що звичний "ядерний гриб" не сформувався.
"Я був зайнятий камерою. Потім краєм ока я побачив спалах. У небі, де стався вибух, висіла величезна хмара у формі пончика", - саме так згадував вибух оператор Джордж (справжнє ім'я - Акіра) Йошитаке.
При цьому офіцери були добровольцями, а от він був цивільним на службі уряду (хоча до цього служив у повітряних силах кінооператором). Але, як він потім розповідав, про те що, а головне - де, він буде знімати йому сказали лише на місці.
"Я запитав, яке захисне спорядження мені потрібне, і вони відповіли: "Нічого". У мене з собою була бейсболка, і я сказав: "Краще одягну її про всяк випадок", - розповідав Йошитаке вже через багато років.
Один з офіцерів, полковник Сідні Брюс в інтерв'ю заявив, що він та його чотири друга, що стояли просто під ядерним вибухом, "не зазнали жодних болючих відчуттів". Водночас навряд він мав сказати щось інше, бо метою всіх цих зйомок було показати цивільному населенню, що протиповітряна оборона за допомогою малопотужних ядерних боєприпасів - це надійно та безпечно.
Щодо останнього, то дійсно, всі п'ять офіцерів та оператор на землі отримали незначні дози гама- та нейтронного випромінення. Конкретні значення невідомі. Але полковник Сідні Брюс, за наявною інформацію, помер у віці 86 років у 2005 році. Він був ветераном одразу трьох воєн: Другої світової, Корейської та В'єтнамської. Йошитаке також дожив до шанованого віку у 84 роки, померши у 2013 році.
Більші дози отримали капітани повітряних сил США Ерік Хатчисон та Альфред Барі, пілот та штурман F-89, які запустили ядерний Ding Dong. Одразу після пуску Хатчисон, відповідно до інструкцій, різко відвернув у бік. Це саме зробили й пілоти другого та третього F-89, які супроводжували його.
На момент вибуху F-89, який здійснив пуск, був у 3,3 км від епіцентру. А загалом у небі тоді у відносній близькості від ядерного вибуху перебували три F-89 та ще два розвідники RB-47. На всіх машинах було встановлено вимірювальне обладнання. Згодом ще п'ять бомбардувальників B-57B, на яких загалом було 11 осіб (екіпажі були з двох осіб, але на одному знаходився додатковий "пасажир" - науковець), послідовно пролетіли поряд з місцем вибуху та взяли проби повітря.
Якщо пілот та штурман F-89, що здійснили пуск отримали дози у 1,4 та 1,1 рентгена, то льотчики на бомбардувальниках, які брали проби повітря - по 2,2 та 1,8 рентгена (річний безпечний рівень опромінення для населення приблизно 0,1 рентгена на рік).
Щодо самої ракети AIR-2 Genie, яка була некерованою ядерною ракетою "повітря-повітря", то своїй появі вона зобов'язана конструкторам бомбардувальників B-29 з Boeing. А також американським пілотам декількох цих літаків, які у 1944 році після бомбардувань Японії посадили свої підбиті машини на території СРСР. І завдяки цьому з'явилась його максимально точна копія Ту-4.
У 1949 році СРСР отримав ядерну бомбу та вже мав засіб доставки, який у самогубній місії в один бік, за підрахунками американців, міг доставити заряди до США. При цьому повітряні сили США добре знали, що таке B-29, особливо у тісному строю, і яка це непроста ціль для винищувачів із кулеметами.
При цьому майбутні керовані ракети "повітря-повітря" та зенітні були ще більше концептами, але вже була можливість робити мініатюрні ядерні заряди. У 1952 році було замовлено дослідження можливості такого варіанту боротьби із повітряними силами - влаштувати ядерний вибух посеред тісного строю бомбардувальників, а у 1954 році роботи вже розпочались.
Під майбутній ядерний заряд у тому ж році Douglas Aircraft почала робити некеровану ракету "повітря-повітря", яка розроблялась під кодовими назвами Bird Dog, High Card та Ding Dong, саме останнє згодом й стало її неофіційною назвою. Роботи над ракетою йшли дуже швидко, був взяти твердопаливний ракетний двигун Thiokol SR49-TC-1, що працював лише дві секунди, але розганяв ракету до 3,3 Маха. Ефективна дальність польоту оцінювалась у 10 км, які ракета долала за 12 секунд.
Розробка ядерної бойової частини з розрахунковою потужністю 1,7 кт, що дозволяло отримати гарантований радіус ураження у 300 метрів, йшла трохи повільніше через більшу бюрократію, а також питанням, як поєднати одночасно дві речі. По-перше, ядерна боєголовка повинна була зберігатися у боєготовому стані від 30, а бажано від 90 діб та вимагати мінімального обслуговування. По-друге, бути безпечною та надійною.
У 1956 році вона зрештою пішла у виробництво з індексом W25, що дозволило у тому ж році здійснити перший пуск ракети Ding Dong з її макетом.
На початку 1957 році ракета, що спочатку отримала індекс MB-1 Genie, була прийнята на озброєння та розгорнута у перших двох ескадрильях F-89 у Мічигані та Каліфорнії. Саме тому перше і єдине повне випробування Ding Dong літом 1957 року є нагадуванням, які раніше строки на розробку озброєння практикувались. У наступному році вже 268 літаків пройшли відповідну модернізацію шляхом адаптації спеціального пілона та оновлення системи управління вогнем.
MB-1 Genie у 1962 році була перейменована на AIR-2 Genie після оновлення двигуна, а у наступному знята з виробництва. За цей час було вироблено близько 3150 ракет. Окрім F-89 їх також несли F-101B Voodoo та F-106 Delta Dart. При цьому не лише американські, під свої CF-101 Voodoo їх отримала Канада, хоча коди для активації все одно були в американців.
Попри уявлення, що Ding Dong мав би бути визнаним архаїкою ще десь у 70-ті, він у повітряних силах США був на службі до 1988 року, поки не був списаний останній їх носій - F-106 Delta Dart.
Читайте також: У ніші ракето-дронів стає тісно: L3Harris пропонує Red Wolf для ударів на 370 км БЧ до 10 кг
