190611 donbas min1Розпад Радянського Союзу ознаменувався не тільки створенням незалежних держав, але й появою на політичній карті світу нових конфліктогенних регіонів у вигляді самопроголошених Придністровсько-Молдавської Республіки (ПМР), Нагірно-Карабахської Республіки (НКР), Республіки Абхазія, Південно-Осетинської Республіки. На жаль, до цього переліку можна віднести і конфлікт на сході нашої держави, який все більше набуває ознак «замороженого» протистояння.

 

Проблема «заморожених» конфліктів сьогодні знаходиться у центрі уваги багатьох дослідників. Так, у квітні 2019 р. польський аналітичний центр «Warsaw Institute» презентував спеціальну доповідь під назвою «Заморожені» конфлікти на пострадянському просторі як виклик європейській безпеці». У документі зазначається, що конфлікти такого роду відбуваються в непідконтрольних центральній владі регіонах, що знаходяться під контролем сепаратистів. Останні намагаються легітимізувати своє правління шляхом проведення переговорів з органами центральної влади. Відсутність мирних рішень, проте, не призводить до ескалації бойових дій, а конфлікти поступово переходять у фазу «небуття». Ця ситуація спричиняє, з одного боку, ослаблення позицій центральних урядів, а з іншого, — пряме або опосередковане втручання іноземних держав, які підтримують сепаратистів.

 

«Заморожені» конфлікти у пострадянських державах є серйозним викликом для розбудови міжнародних відносин у Східній Європі та на Кавказі. Такі країни, як Грузія, Молдова та Україна не можуть проводити цілком незалежну зовнішню політику через відсутність повного контролю над своїми територіями. Ці території контролюються квазідержавами, які реалізують політику, нав’язану Російською Федерацією, яка, у свою чергу, забезпечує їхню безпеку та здійснює програму економічної підтримки. У такий спосіб Кремль прагне блокувати євроатлантичні прагнення країн, оскільки до НАТО та Європейського Союзу не приймають нових членів, які повністю не контролюють свою територію. Винятком є ​​ситуація у Нагірному Карабасі, яка безпосередньо не стосується Москви, але є наочним прикладом «замороженого» конфлікту.

 

Порівняльний аналіз окремих конфліктів

 

Розпад Радянського Союзу, незважаючи на відносно мирний характер, був пов’язаний з труднощами при розмежуванні кордонів у деяких новостворених державах. У випадку конфлікту між Молдовою та Придністров’ям, жителі цього регіону виступили проти влади у Кишиневі, побоюючись за положення росіян та російськомовного населення. Перемога на виборах у 1989 р., ще за часів СРСР, Народного фронту Молдови (НФМ) стала причиною ескалації конфлікту з Придністров’ям. Ця політична сила здійснювала діяльність, спрямовану на надання румунській мові статусу єдиної офіційної мови в державі, а кінцевою метою НФМ було об’єднання Молдови з Румунією.

 

Ситуація, подібна до придністровської, мала місце під час конфліктів у Південній Осетії та Абхазії. Розпад Радянського Союзу призвів до того, що перед цими суб’єктами постала дилема, — приєднатися до Грузії або боротися за незалежність. Південна Осетія та Абхазія тоді заявили про свою готовність залишитися частиною СРСР, оскільки свого часу у складі союзної держави вони користувалися широкою автономією.

 

Конфлікт у Нагірному Карабасі відрізняється від інших, тому що стосується двох сусідніх країн. Нагірний Карабах — це анклав з вірменським населенням на території Азербайджану. У конфлікт втягнутий Азербайджан як держава, що намагається повернути повний контроль над своєю територією, та Вірменія, що підтримує сепаратистську владу квазідержави під назвою Нагірно-Карабахська Республіка. У випадку цього конфлікту участь Російської Федерації є опосередкованою, оскільки Москва надає військову підтримку Вірменії, де також у містах Єреван та Гюмрі розміщена 102-а військова база ЗС РФ. Конфлікт з приводу контролю над Нагірним Карабахом значною мірою має геополітичний характер. З одного боку, це етнічний конфлікт місцевого значення, але, з іншого, — у його вирішенні зацікавлені сусідні держави.

 

Азербайджан в економічному та військовому плані підтримує Туреччина. Вірменію, у свою чергу, підтримують Росія та Іран, який конкурує за вплив у регіоні з Азербайджаном. Крім того, на території північного Ірану проживає численна азербайджанська меншина (за деякими даними, до 10 мільйонів осіб). Між Баку та Тегераном триває затяжний дипломатичний конфлікт з приводу приналежності так званого Іранського Азербайджану.

 

Конфлікт на сході України ще не перетворився на «заморожений». Проте, враховуючи «затухання» інтересу європейської громадської думки до нього та намагань сепаратистської влади в Донецьку та Луганську легітимізуватися, польські аналітики припускають, що цей конфлікт у найближчому майбутньому буде схожим на придністровський.

 

Дії Росії у рамках «заморожених» конфліктів

 

Дії Росії у згаданих вище конфліктах націлені на те, щоб мирний процес розвивався під повним контролем Москви як над сепаратистською територією, так над і над державою, якій ця територія належить.

 

Після приходу до влади у 2000 р. Володимира Путіна головною метою зовнішньої політики Росія визначила утримання колишніх республік Радянського Союзу у своїй сфері впливу. Усі дії РФ щодо тепер уже незалежних країн у Східній Європі та на Кавказі підпорядковані запобіганню можливості їх зближення з політичними та військовими структурами Заходу.

 

У 1992 р. 14-а армія ЗС РФ втрутилась у збройний конфлікт між Придністров’ям і Молдовою під приводом захисту російськомовного населення. Головною загрозою, як вважали тоді у Кремлі, була анексія Молдови Румунією, що призвело б до втрати впливу Москви на Кишинів. Придністров’я для Росії є елементом тиску на молдовську владу, яка без повного контролю над своєю територією не може стати членом Європейського Союзу чи НАТО. Маючи політичний і військовий контроль над владою в Тирасполі, Росія веде мирний діалог у такий спосіб, щоб контролювати і ПМР, і Молдову. За останні роки найбільш серйозною пропозицією Москви щодо врегулювання цього конфлікту став  так званий Меморандум Козака (2003 р.). Згідно з ним, Молдова мала стати  федерацією, у якій ПМР та Гагаузія дістали б права автономних адміністративних одиниць, які визнають верховенство Кишинева, але з можливістю накладати вето на федеральні законопроекти. Крім того, центр не міг би змінювати місцеве законодавство своїх автономій. Рішення, запропоновані Кремлем, були невигідними для молдовського уряду, тому що будь-які кроки, що стосуються, наприклад, євроатлантичної інтеграції, могли бути торпедовані проросійськими автономними утвореннями в рамках федерації. Але такий сценарій був би вигідним для Росії, яка через свій економічний та політичний вплив у ПМР та Гагаузії тиснула б на владу в Кишиневі, намагаючись «затягнути» Молдову до євразійських структур.

 

Хоча реалізація Меморандуму Козака не мала успіху, а Кишинів згодом вийшов з цього проекту, РФ не здійснювала заходів, спрямованих як на визнання незалежності ПМР, так і на анексію цієї території. Така позиція цілком логічна, враховуючи, перш за все, відсутність сухопутного кордону між Придністров’ям і Росією. Крім того, Москва, визнаючи незалежність Придністров’я, повністю втратить політичний контроль над Молдовою.

 

У відносинах з Кишиневом для Москви важливо утримувати молдовсько-придністровський конфлікт у нинішній «замороженій» стадії. Коли у 2009 р. до влади у Молдові прийшла проєвропейська коаліція, це стало політичним викликом для Росії. Тоді Кремль намагався змусити цю країну відмовитися від планів інтеграції з ЄС, погрожуючи визнати незалежність ПМР.

 

Ще одним прикладом діяльності Російської Федерації на пострадянському просторі є її опосередкована участь у вірменсько-азербайджанському конфлікті у Нагірному Карабасі. Це зумовлено тим, що РФ намагається зберегти свій вплив на обидві країни. Росія виступає лише як одна з кількох регіональних держав з інтересами в регіоні. У конфлікті навколо НКР Москва підтримує Вірменію у військовому плані, одночасно проводячи політику фактичного примусу стосовно Єревана. У 2012 р. Кремль змусив Вірменію відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, натомість «посприявши» у приєднанні країни до Євразійського економічного союзу, геополітичного проекту Москви, до якого входять Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Росія. У разі відновлення збройного протистояння між Азербайджаном та Вірменією, остання буде слабшою стороною з військової та економічної точки зору. Лише підтримка Єревана з боку такого сильного партнера, як Росія, може зберегти відносну рівновагу сил у регіоні.

 

Водночас між двома закавказькими країнами і народами зберігається обстановка гострої взаємної ненависті, їхні позиції щодо вирішення конфлікту залишаються взаємовиключними. НКР досі ніким не визнана, але практично повністю інтегрована з Вірменією. Сформований статус-кво цілком влаштовує Єреван, але абсолютно неприйнятний для Баку, який завдяки значним нафтовим доходам стрімко нарощує військовий потенціал. Те, що рано чи пізно війна за Карабах відновиться, практично не викликає сумнівів, зокрема, у російських аналітиків. А ось її результат передбачити дуже складно.

 

Дії Росії в Абхазії та Південній Осетії мали інший характер. Обидва регіони межують з Російською Федерацією, отже, існує можливість їх включення до складу РФ як з політичної, так і з економічної та військової точки зору.

 

Після перемоги так званої «революції троянд» у Грузії у 2003 р. зовнішня політика цієї країни змінилася з проросійської на прозахідну. Метою нової влади у Тбілісі було запровадження демократичних реформ у державі та спроба стати незалежною від впливу Росії. З огляду на таку політику та небезпеку вступу Грузії до НАТО, РФ використовувала у власних геополітичних цілях абхазький та південноосетинський сепаратизм. Першим кроком стала видача російських паспортів громадянам Грузії, які проживають в Абхазії та Південній Осетії. Такі дії мали служити приводом для втручання РФ з метою захисту своїх громадян у конфлікті між сепаратистами та грузинською армією. Конфлікт Грузії з Абхазією та Південною Осетією досяг свого апогею в серпні 2008 р., фактично перетворившись на російсько-грузинську війну. Лише військова інтервенція Росії допомогла сепаратистам вистояти. Пізніше Москва визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії та встановила з ними дипломатичні відносини. Тим же шляхом пішли Нікарагуа, Венесуела, Сирія, Науру. Створення квазідержав у Абхазії та Південній Осетії привітали Турецька Республіка Північного Кіпру, так звана Луганська Народна Республіка, а також «ХАМАС» і «Хізбалла», які низкою країн та міжнародних організацій внесені до списку терористичних організацій.

 

Російські дії були реакцією на Декларацію Бухарестського саміту НАТО (квітень 2008 р.), на якому Грузія та Україна отримали запрошення на вступ до Альянсу. Проте, внаслідок військового втручання РФ в Грузії Тбілісі втратив шанс інтегруватися з НАТО.

 

Перспектива «заморожування» конфлікту в Україні

 

Як відомо, конфлікт на Донбасі спалахнув у відповідь на Революцію гідності, яка розпочалася після відмови тодішньої влади підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Проросійські сили на сході України заявили про підтримку президента-втікача Віктора Януковича і створення союзу з Росією. Цими ж силами були створені сепаратистські квазідержави — Донецька Народна Республіка та Луганська Народна Республіка, які у фінансовому та військовому плані підтримуються Москвою. Незважаючи на протокол, підписаний у Мінську у вересні 2014 р., та переговори у рамках так званого Нормандського формату (Україна, Росія, Франція та Німеччина), конфлікт на Донбасі не був вирішений. Згідно з домовленостями, сторони мали припинити бойові дії, а контроль над спірною територією мала здійснювати ОБСЄ. Ще однією спробою досягти миру став Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу (Мінськ-2) у лютому 2015 р. Але й він на сьогодні не дав бажаних результатів.

 

Конфлікт на Донбасі, як вважають у «Warsaw Institute», перебуває на стадії, подібній до придністровського конфлікту. Хоча він все ще не вичерпав своєї збройної фази, однак перестав бути точкою відліку для світової громадської думки у проблемі щодо побудови відносин між Заходом і Росією. Сепаратистські квазідержавні суб’єкти у вигляді ДНР/ЛНР, за підтримки Російської Федерації, зберігають контроль над частиною території Донецької та Луганської областей. Найімовірніше, мета Росії полягає у виведенні адміністрації цих двох квазідержав на такий рівень, щоб вони могли стати рівноправними партнерами для Києва у питанні щодо майбутнього України (зокрема, створення федерації). З точки зору Росії, включення цих територій до складу РФ не було б вигідним для Кремля, оскільки призвело б до втрати впливу на решту України, так само, як і у випадку ПМР та Молдови.

 

Ще одним аргументом, який віддаляє можливість включення ДНР/ЛНР до складу Російської Федерації, ймовірно, буде спроба Москви налагодити відносини із Заходом і скасувати накладені на Росію санкції. Анексія цих територій свідчила б про те, що РФ відкрито визнає себе агресором у конфлікті з Україною.

 

Вплив «заморожених» конфліктів на євроатлантичну інтеграцію

 

Грузія, Молдова та Україна — це країни, які після політичних змін вирішили взяти зовнішньополітичний курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. «Заморожені» конфлікти в Грузії та Молдові і все ще активний конфлікт на сході України є відправною точкою у переговорах з Європейським Союзом, оскільки вони створюють загрозу безпеці ЄС у безпосередньому сусідстві. Жодна з цих країн без попереднього вирішення внутрішніх конфліктів не буде прийнята до структур Європейського Союзу та НАТО. Це пов’язано з занепокоєнням Брюсселя щодо можливості втягування в прямий конфлікт з Російською Федерацією. Схоже на те, що для багатьох країн ЄС збереження більш-менш нормальних відносин з РФ є важливішим, ніж безпосереднє залучення до конфліктів на євразійській «периферії».

 

НАТО, як оборонний союз, не має мандата вести переговори щодо конфліктів у країнах, які не є його членами. Після російської агресії проти Грузії у 2008 р. Альянс припинив військове співробітництво з Росією, однак це не стосувалося співробітництва з нею у боротьбі з тероризмом. Реакція НАТО на анексію Криму та початок збройного конфлікту на сході України у 2014 р. була більш жорсткою: Альянс припинив усі форми співпраці з Москвою.

 

Збереження «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі є найбільш ефективним інструментом для Росії, який перешкоджає євроатлантичній інтеграції Грузії, Молдови та України. Центральна влада в цих країнах не має достатніх фінансових, політичних і військових можливостей для забезпечення реінтеграції сепаратистських квазідержав.

 

Стратегічні цілі Росії в окремих зонах конфліктів

 

Події, що мали місце в Грузії (2003 р.), Молдові (2009 р.) та Україні (2004 р. і 2013-2014 рр.), пов’язані з приходом до влади проєвропейських еліт в цих країнах після так званих «кольорових» революцій, викликали сильний спротив Росії. Підтримання статус-кво щодо невирішених територіальних конфліктів дало Москві можливість впливати на внутрішню ситуацію у Грузії, Молдові та Україні шляхом сприяння сепаратистським «урядам» Абхазії, Південної Осетії, ПМР і так званих ДНР/ЛНР.

 

Росія використовує конфлікти у колишніх республіках Радянського Союзу для закріплення своєї сфери впливу. Такі дії зумовлені недостатньою привабливістю для країн регіону інтеграційних пропозицій з боку РФ, яким важко «конкурувати» з тим, що пропонують ЄС і НАТО. До того ж, у результаті західних санкцій, а також падіння цін на енергоносії (за деякими оцінками, Росія лише у 2015 р. втратила близько 140 млрд. доларів).

 

Не дивлячись ні на що, Кремль продовжує розглядати регіон Східної Європи і Південний Кавказ як виняткову зону своїх інтересів. Збереження контролю РФ над цими державами (навіть у залишковій формі підпорядкування сепаратистських територій) віддаляє перспективу їх інтеграції з НАТО і ЄС. А саме в цій інтеграції Москва бачить найбільшу загрозу, яка може  «виштовхнути» Росію з цієї частини геополітичної карти європейського континенту.

 

Володимир Паливода,

головний консультант

                                      відділу проблем розвитку сектору безпеки

                                      Національного інституту стратегічних досліджень 

 

Джерело

 

 

Публікації та новини по темі:

 

Є КІЛЬКА ДІЛЯНОК, ДЕ ІСНУЄ НЕБЕЗПЕКА ВТОРГНЕННЯ РОСІЇ – СЕРГІЙ ЗГУРЕЦЬ

 

ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПЕРЕХРЕСТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

 

БАЛТІЙСЬКИЙ НАПРЯМОК КРЕМЛІВСЬКОЇ АГРЕСІЇ

 

НОВІ ПОЛЮСИ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

 

 

! При використанні вмісту сайту обов’язковим є активне гіперпосилання на defence-ua.com, що не закрите від індексації пошуковими системами

Переклад

ukarzh-TWenfrdeitptrues