190807 frozenconflicts 0Аналіз причин та наслідків «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі вказує на наявність в них спільного коріння – імперської політики Російської Федерації (РФ). Саме російське бажання впливати на ситуацію в суміжних країнах, залишило свій «відбиток» не лише в Україні на території Криму та Донбасу, а й в Республіці Молдова, Грузії, Азербайджані та Вірменії. Наявні на їх територіях конфлікти вже багато років залишаються замороженими і їх розв’язання навряд чи можливе в середньостроковій перспективі.

 

Історичний контекст


Розпад Радянського Союзу, незважаючи на відносно мирний характер, був пов’язаний з труднощами при розмежуванні кордонів у деяких новостворених державах, етнічними конфліктами та низкою різного роду суперечностями.

 

«Гарячі точки», що безпосередньо створені РФ на пострадянському просторі

 

Так, перемога на виборах у 1989 р., ще за часів СРСР, Народного фронту Молдови (НФМ) стала причиною ескалації конфлікту з Придністров’ям. Жителі лівого берегу Дністра виступили проти ініціативи влади щодо визнання румунської мови єдиною офіційною мовою в державі, а також кінцевої мети - об’єднання Молдови з Румунією. Врешті ситуація в країні, не без зовнішньої підтримки, була дестабілізована і РФ зіграла тут не останню роль. Росія під приводом захисту російськомовного населення втрутилась у збройний конфлікт між Придністров’ям і Молдовою і, врешті, залишилась в регіоні надовго.


Обставини, подібні до придністровських, мали місце під час конфліктів у Південній Осетії та Абхазії. Розпад Радянського Союзу призвів до того, що перед цими суб’єктами постала дилема – приєднатися до Грузії, або боротися за незалежність. Південна Осетія та Абхазія тоді заявили про свою готовність залишитися частиною СРСР, оскільки свого часу у складі союзної держави вони користувалися широкою автономією. В результаті це знов призвело до появи псевдонезалежних регіонів, підтримку життєздатності яких знову ж таки здійснював Кремль.


Конфлікт у Нагірному Карабасі відрізняється від інших, тому що стосується двох сусідніх країн. Нагірний Карабах був анклавом із значною частиною вірменського населення на території Азербайджану. У конфлікт був втягнутий Азербайджан як держава, що намагається повернути повний контроль над своєю територією, та Вірменія, що підтримує сепаратистську владу квазідержави під назвою Нагірно-Карабаська Республіка. У випадку цього конфлікту участь РФ є опосередкованою, оскільки Москва надала військову підтримку Вірменії. Однак це знов ж таки відбулось не безкорисно. Кремль отримав значні можливості щодо впливу на Єреван.


Конфлікт на сході України ще не перетворився на «заморожений». Проте, враховуючи певне «затухання» інтересу європейської громадської думки до нього та намагань сепаратистської влади в Донецьку та Луганську легітимізуватися, а також активні політичні дії Кремля в цьому напрямку, аналітики припускають, що цей конфлікт у найближчому майбутньому буде схожим на придністровський.

 

Геополітичний інтерес

 

Цілком очевидно, що всі ці конфлікти мають спільне коріння. Не секрет, що Москва постійно прямо чи опосередковано втручається у внутрішні справи сусідів. Форми цього втручання бувають достатньо різними і дуже часто можуть бути взагалі непомітними оку звичайних, необізнаних у справі, людей. При цьому Кремль регулярно вдає, що не має свого інтересу в жодному з військових конфліктів поблизу російських кордонів – ані в Республіці Молдова, ані в Грузії, ані в Україні, тим більше в Азербайджані чи Вірменії. Кремль намагається перебрати на себе роль арбітра в зоні свого геополітичного впливу, хоча фактично реалізує погано приховані імперські амбіції.


Росія має стійкий «пояс нестабільності» навколо себе, який, по-перше, дозволяє їй утримувати сусідні держави в зоні свого впливу, а по-друге, не дає можливості НАТО та ЄС розширюватися далі на захід на території країн колишнього СРСР.


«Заморожені» конфлікти у пострадянських державах є також серйозним викликом для розбудови міжнародних відносин. Грузія, Молдова та Україна не можуть проводити цілком незалежну зовнішню політику через відсутність повного контролю над своїми територіями. Квазіутворення на їх територіях реалізують політику, нав’язану РФ, яка, своєю чергою, забезпечує їхню безпеку та здійснює програму економічної підтримки. Жодні важливі рішення в цих псевдодержавах не приймаються без резолюції з Кремля, а тому і переговорний процес щодо врегулювання цих конфліктів слід вести безпосередньо з Москвою, адже в противному випадку він нічого не дасть. І це вже перевірено часом.


Розглядаючи мотивацію дій РФ у зоні «заморожених» конфліктів слід враховувати те, що у зовнішньополітичному плані Росія не лише не відмовляється від відновлення статусу великої держави, а й все наполегливіше прагне і надалі залишатись впливовим центром формування всього геополітичного ландшафту Європи, особливо ж – Східної Європи та регіону Чорноморського басейну. Придністров’я й Південний Кавказ є важливими військово-стратегічними плацдармами Росії: присутність у Придністров’ї забезпечує їй вплив у Південно-Східній Європі та на Балканах, а контроль над розташованим на перетині Європи й Азії Закавказзям дає можливість просування вглиб Середнього і Близького Сходу, до басейнів Каспійського, Чорного і Середземного морів.

 

Основний інструментарій

 

Після приходу до влади у 2000 р. Володимира Путіна головною метою зовнішньої політики в РФ визначено утримання колишніх республік Радянського Союзу у своїй сфері впливу. Усі дії РФ щодо тепер уже незалежних країн у Східній Європі та на Кавказі підпорядковані запобіганню можливості їх зближення з політичними та військовими структурами Заходу.


З цією метою Москва використовує широкий інструментарій, одним з дієвих механізмів якого є створення та підтримання в цих регіонах заморожених конфліктів. При цьому для їх довготривалого збереження Кремль застосовує вже перевірені часом важелі.


Перш за все, значний вплив на збереження конфліктів у «замороженому» стані має присутність у зоні конфліктів російських військ та озброєнь. Так, у Придністров’ї, де, згідно зі Стамбульськими домовленостями 1999 р. Росія зобов’язалась ліквідувати наявні там з радянської доби військові озброєння до 2002 р., попри часткове виконання Москвою взятих зобов’язань, основна частина озброєнь та російського особового склад залишається на території Східної Молдови. Крім очевидного небажання влади Придністров’я втрачати військові ресурси, що надають відчуття захищеності від потенційного військового тиску офіційного Кишинева, причиною невирішеності цього питання є небажання Росії залишити останній військовий форпост у цьому регіоні і, таким чином, втратити один з дієвих інструментів впливу на ситуацію в ньому, адже Придністров’я є також важелем політичного впливу Росії на Україну.

 

Інфографіка: Слово І Діло

 

Російська військова присутність також є чинником, що стоїть на заваді навіть гіпотетичній можливості поновлення перемовин офіційного Тбілісі з Абхазією та Південною Осетією щодо повернення цих сепаратистських регіонів під юрисдикцію Грузії. Конфлікт в Абхазії, коріння якого, втім, як і решти етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі, сягає доби, коли більшовицьке керівництво СРСР, проводячи національно-територіальне розмежування, керувалось не історичними реаліями, а бажанням посварити між собою сусідні народи, зачіпає інтереси багатьох етнічних та політичних груп.

 

Інфографіка: Слово І Діло

 

Тим не менш, після подій 1992-1994 рр., а також 2008, коли Росія вирішила продемонструвала світові, що вона є геополітичним гравцем на просторі СНД, а зокрема на Кавказі, провівши так звану операцію «з примушення до миру», в регіоні присутній російський військовий контингент. З 2009 року в Абхазії дислокується 7-я об'єднана військова база російських ЗС з чисельністю контингенту до 4000 чоловік, які розміщені на військовому аеродромі Бамбоура в районі Гудауті, полігоні та частині порту в Очамчирі та в Кодорській ущелині. Аналогічна ситуація в Південній Осетії, де з 2009 року дислокується 4-а російська військова база також чисельністю 4000 осіб. Основні пункти базування - в Цхінвалі, полігон в Дзарцемі, військове містечко та авіабаза в Джаві.

 

Інфографіка: Слово І Діло

 

Військовий чинник присутній і у Нагірно-Карабаському конфлікті. Незважаючи на те, що 1994 року у Москві за посередництва міністра оборони Росії було підписано Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій між Азербайджаном та Вірменією щодо нагірно-карабаського регіону, досягнуто згоди щодо розведення, а також подальшу участь у врегулюванні ситуації ООН і ОБСЄ, конфлікт залишається не вирішеним. І не останню роль у його розв’язані грає саме РФ, яка залишається традиційним партнером Вірменії, яка має власну позицію щодо перспектив Нагорного-Карабаху, і на території якої зараз залишається розквартированим російський контингент чисельністю не менше, ніж 20 тис. вояків.


Окрім чинника військової присутності Росії в зоні конфліктів, суттєвим важелем впливу Кремля на ситуацію стало отримання значною кількістю населення Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії, а останнім часом і на окупованих територіях східної України, статусу громадян Росії. Роздаючи своє громадянство населенню сепаратистських регіонів, Росія, таким чином, отримала легальну можливість у будь-який час використати цей чинник як вагомий аргумент для надання військової допомоги «співвітчизникам».


Поряд з військовою присутністю та інститутом російського громадянства для збереження свого геополітичного впливу Росія активно сприяє використанню сепаратистськими режимами такого інструментарію як проведення референдумів, що надають вигляду легітимності рішенням маріонеткових режимів. Низка псевдореферендумів, які відбуваються під шквалом російської пропаганди та значним пресингом на думки та міркування місцевого населення було проведено в Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії та на окупованих територіях Донбасу. Звичайно результати цих опитувань передбачувані і на практиці не залежать від реальних поглядів громадян. Однак сам факт їх проведення використовується Кремлем для демонстрації «демократичності» тих процесів, що відбуваються в сепаратистських регіонах.


Іншим, не менш важливим інструментом є демонстрація «прагнень до врегулювання заморожених конфліктів». При цьому нав’язується такий шлях врегулювання, який вигідний виключно Москві і різко контрастує з позицією влади країн на території яких є заморожені конфлікти. Побажання ж самих сепаратистських регіонів чи спірних територій взагалі є другорядним питання. Так, Москва робить ставку на «плані Козака» щодо врегулювання ситуації в Придністров’ї. Згідно з ним, Молдова мала стати федерацією, у якій ПМР та Гагаузія дістали б права автономних адміністративних одиниць, які визнають верховенство Кишинева, але з можливістю накладати вето на федеральні законопроекти. Крім того, центр не міг би змінювати місцеве законодавство своїх автономій. Рішення, запропоновані Кремлем, були невигідними молдовському уряду, тому що будь-які кроки, що стосуються, наприклад, євроатлантичної інтеграції, могли б бути торпедовані проросійськими автономними утвореннями в рамках федерації. Але такий сценарій був би вигідним Росії, яка через свій економічний та політичний вплив у ПМР та Гагаузії тиснула б на владу в Кишиневі, намагаючись «затягнути» Молдову до євразійських структур. Аналогічний сценарій Кремль намагається реалізувати і в Україні, однак поки йому це не вдається.

 

Інфографіка: Слово І Діло

У конфлікті навколо Нагорного-Карабаху Москва підтримує позицію Вірменії, одночасно проводячи власну політику фактичного примусу стосовно Єревану. У 2012 р. Кремль змусив Вірменію відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, натомість «посприявши» у приєднанні країни до Євразійського економічного союзу. Сформований статус-кво в регіоні цілком влаштовує Єреван, адже він контролює ситуацію в НКР і підтримується Москвою. Однак для Азербайджану така ситуація є абсолютно неприйнятною. Тим не менш Кремль офіційно виступає за «врегулювання конфлікту» та намагається «сприяти» цьому. Звичайно, у властивій собі манері.

Інфографіка: Слово І Діло

 

Післямова


Загалом, аналіз придністровського, росiйсько-грузинського, російсько-українського та вірменсько-азербайджанського конфліктів вказує на майже аксіоматичне твердження, що дані конфлікти на пострадянському просторі мають не лише глибоке історичне минуле, а й низку спільних обставин деякі з яких вміло використані, а іноді умисно зрежисовані зовнішніми силами, зокрема Кремлем, для досягнення власних імперських інтересів.


Росія використовує конфлікти у колишніх республіках СРСР для закріплення своєї сфери впливу. Такі дії зумовлені недостатньою привабливістю для країн регіону інтеграційних пропозицій з боку РФ, яким важко «конкурувати» з тим, що пропонують ЄС і НАТО.

 

Інфографіка: Слово І Діло

 

Кремль продовжує розглядати регіон Східної Європи і Південний Кавказ як виняткову зону своїх інтересів. Збереження контролю над державами регіону віддаляє перспективу їх європейської та євроатлантичної інтеграції. А саме в цій інтеграції Москва бачить найбільшу загрозу, яка може розрізати «пуповину» пострадянського минулого більшості країн регіону та «виштовхнути» Росію з цієї частини геополітичної карти європейського континенту.

 

Тарас ХОРТИЦЯ,

Для Defense Express

 

 

Публікації по темі:

 

ЛИЦЕМІРСТВО: «ВОЄННИЙ ВЕЛОСИПЕД» ЯК ПРИНЦИП ФУНКЦІОНУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ МАШИНИ

 

ЛИЦЕМІРСТВО: ДОСВІД РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

 

ЛИЦЕМІРСТВО: ЯК ПІД ВИГЛЯДОМ ВОЄННОЇ ХИТРОСТІ РФ СКОЮЄ ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ

 

! При використанні вмісту сайту обов’язковим є активне гіперпосилання на defence-ua.com, що не закрите від індексації пошуковими системами

Переклад

ukarzh-TWenfrdeitptrues