Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) пропонують свій аналіз ключових тенденцій у сфері безпеки і оборони у першій половині березня 2017 року.


Протягом двох перших тижнів березня у боях з сепаратистами на Донбасі загинуло 15 військовослужбовців ЗСУ, майже 80 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Такою є страшна ціна, яку Україна щоденно сплачує за власний суверенітет і мрію про європейське майбутнє.

 

Порівняно з тяжкими боями на околицях Айвівки 29 січня - 5 лютого, перша половина березня відзначається відносною стабілізацією бойової обстановки в зоні АТО. Але, незважаючи на певне зменшення кількості обстрілів ворожої артилерії, загальна тенденція залишається незміною. До того ж наразі немає жодних передумов вважати, що невдовзі Кремль ослабить натиск своїх лещат на Донбасі. Водночас, цілепокладання російської влади на Донбасі полягає у масштабній дестабілізації всієї України, що поставить хрест на євроінтеграційних перспективах Києва. До того ж відновлення активної фази бойових дій – найкращий спосіб перезапустити переговорний процес в Мінську на більш вигідних для Росії умовах.

 

Однак, поки через неповороткість Заходу Росія продовжує утримувати військово-дипломатичну ініціативу на Донбасі, в Москві не поспішатимуть з виконанням ключових пунктів Мінських угод. Нещодавні дії Кремля на Донбасі направлені на підвищення економічної суб’єктності і суверенізацію сепаратистських псевдодержав в ОРДЛО (у зв’язку з цим можна пригадати введення «тимчасової адміністрації» на українських підприємствах та визнання документів, виданих проросійськими бойовиками). Тож рішення РНБО України від 15 березня про припинення переміщення вантажів через лінію зіткнення виглядає симетричним заходом у відповідь на дії Росії. Водночас ЦДАКР наголошує на тому, що подібні кроки, які мають доленосне значення для майбутнього українського Донбасу, повинні здійснюватися в умовах міжпартійного консенсусу і відкритого діалогу з суспільством. Натомість складається враження, що на Банковій бракує розуміння ролі стратегічних комунікацій для підтримання соціально-політичної стабільності держави. Ця обставина створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій громадською думкою і підживлює політичну індиферентність суспільства, чим у критичний момент може скористатися Кремль.

 

Геополітичний порядок денний першої половини березня засвідчує зростання і без того високого рівня політичної турбулентності в світі. Ряд європейських країн – Франція, Німеччина, Нідерланди, Болгарія та Норвегія - напередодні виборів поглинуті електоральними процесами, які притупляють увагу урядів цих держав до зовнішньополітичних проблем. США продовжують «трампувати» - гучний шлейф медіа-скандалів, звинувачення представників нової адміністрації у зв’язках з Кремлем та міграційні укази Трампа заглушають усі сигнали підтримки європейських та азійських союзників США. Великобританія заклопотана наслідками Брекзіту і пошуком правових шляхів його імплементації. Наш чорноморський сусід Туреччина за місяць до проведення конституційного референдуму скандалить з європейськими столицями, а Росія продовжує нарощувати військово-тактичне угрупування в Криму та поблизу східного кордону України.

 

В таких умовах Україна має самостійно вибудувати власну систему оборони, при чому обороноздатність держави не повинна залежати від рівня підтримки з боку західних партнерів. Наразі політичний Захід постулює необхідність дотримання попередніх рішень щодо підтримки територіальної цілісності та безпеки України, декларує бажання вкладати певні ресурси в підтримку безпеки нашої країни. У фарватері цієї політики Євросоюз днями продовжив на півроку санкції проти Росії за порушення територіального суверенітету та цілісності України.

 

При цьому ми не повинні плекати рожевих ілюзій, що США чи ЄС повністю компенсують усі прогалини в системі оборони України. Зробивши висновки після російської агресії на Сході України, 6 березня Євросоюз ухвалив рішення про створення Центру військового планування та управління. Нова структура координуватиме роботу місій, спрямованих на підтримку військових та поліцейських сил за кордоном, що може бути першим кроком до створення оборонного союзу.

 

Фахівці ЦДАКР вважають за доцільне звернути увагу на те, що Україна не інтегрована до панєвропейської системи безпеки, яку сьогодні уособлює НАТО. У зв’язку з цим, Київ мусить постійно привертати увагу західних партнерів до військових та неконвенційних загроз, які Росія звалила на нашу голову.

 

В цьому контексті ЦДАКР відзначає позитивний інформаційний ефект, на який Київ може розраховувати завдяки процесу «Україна проти Росії» в Міжнародному Суді ООН, розгляд якого розпочався 6 березня. Завдяки цьому Україна отримує на декілька років потужний майданчик для викриття російської брехні про війну на Донбасі і права кримськотатарського народу. Однак, як свідчить попередня практика виконання вироків міжнародних судів великими державами, у випадку позитивного для України рішення феміди в Гаазі, навряд чи Київ отримає компенсацію від Москви. З іншого боку, варто звернути увагу на вразливі місця в українській позиції, яку може використати російська пропаганда. Однією з таких невідповідностей є те, що хоч Україна доводить в суді, що РФ порушила конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму, на законодавчому рівні сама досі не визнала так звані ЛНР і ДНР терористичними організаціями.

 

Загалом, для підвищення готовності протистояти російській агресії українська влада має приділяти системну увагу потенційним проектам військово-технічного співробітництва з західними партнерами. У цьому контексті Україна має досить потужний оборонно-промисловий потенціал, а бурхливий сплеск роботи приватного оборонно-промислового сектору лише посилює спроможності вітчизняної «оборонки». При цьому в жилах українського ОПК тече вкрай мало західних інвестицій. Відтак, в умовах системного браку бюджетних коштів та глобалізації міжнародного ринку озброєнь, Україна має підготувати ґрунт для входження на український ринок західних оборонних компаній.

 

Виклики для України на міжнародній арені: у пошуках союзників у Вашингтоні

 

8 березня Палата представників США схвалила оборонний бюджет на цей рік, в якому закладено надання Україні військової допомоги в розмірі 150 млн. дол. до кінця поточного фіскального року, тобто до 30 вересня 2017 року. Загальний оборонний кошторис США склав 578 млрд дол., з яких 62 млрд скеровуються на військові операції за кордоном, 980 млн на боротьбу з ІДІЛ, а на програму «європейської ініціативи стримування» - 340 млн. Попереду ще схвалення в Сенаті і підписання президентом, однак після затвердження проекту в нижній палаті Конгресу США ці процедурні етапи виглядають лише формальністю. В межах пакету допомоги Україні американські законодавці передбачили виділення коштів на воєнну техніку, підготовку українських військових, летальне озброєння оборонного характеру, логістичну підтримку та інші потреби ЗСУ. При цьому в документі знайшлося місце для застереження стосовно «придбання або передачі переносних зенітних ракетних комплексів» українській стороні. У цьому контексті одразу пригадується дискусія про поставку Українській Армії ПТРК «Джавелін», яка точиться з перших місяців боїв на сході України, незважаючи на те, що послідовна позиція попередньої адміністрації завжди фіксувала небажання Вашингтона йти на такий крок, особливо за нинішньої доволі низької динаміки україно-російської війни. Нову команду Білого дому важко запідозрити в бажанні бити нові горщики з Кремлем через «українське питання». Відтак, навіть якби вказане обмеження не з’явилось в оборонному бюджеті США, це б ні на йоту не наблизило Україну до отримання «Джавелінів». Тож враховуючи те, що дане питання, принаймні в найближчій перспективі, залишатиметься поза об’ємами американської допомоги, вітчизняній дипломатії варто зосередитись на більш реалістичних цілях в межах воєнно-технічної співпраці.

 

Так, за оцінками військових експертів, для ефективного стримування російської агресії на Донбасі, Україна, перш за все, потребує контрбатарейні радари, оперативні розвідувальні системи з великим радіусом дії, засоби радіоелектронної боротьби, а також новітні системи закритого зв'язку. Враховуючи наявну кон’юнктуру, Київ повинен надалі переконувати Вашингтон у тому, що підтримка Української Армії даними системами озброєння у повній мірі відповідає національним інтересам США. У цьому контексті, актуальним залишається питання щодо збільшення військової допомоги в наступному оборонному бюджеті Сполучених Штатів на 2018-й рік.

 

За словами Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, ці питання піднімалися під час його заокеанського візиту, який відбувся в перший тиждень березня. Найважливішим пунктом ділової поїздки очільника вітчизняного МЗС стала зустріч з новим Державним секретарем США Рексом Тіллерсоном. Втім після розмови з українським колегою останній утримався від коментарів. Тож ЗМІ довелося задовольнятися словами Клімкіна, про те, що «США будуть послідовно продовжувати підтримку України у боротьбі із російською агресією» і не розглядають можливості «жодних формальних, неформальних, фантастичних, міфологічних розмінів».

 

Західні аналітики та вітчизняні американісти неодноразово відзначали, що стриманість Тіллерсона у публічних висловлюваннях щодо війни на Донбасі контрастує з практикою чиновників Державного департаменту часів попередньої адміністрації. Дехто пояснює цю обставину доволі просто - Тіллерсон, який протягом багатьох років управління нафтовою компанією-гігантом ExxonMobil керувався принципом «гроші люблять тишу», ще не вжився в роль дипломата №1, яка передбачає досить високий рівень публічності. Інші вказують на те, що наразі очільник Держдепу значну увагу приділяє реформуванню свого міністерства (у зв’язку з запланованим скороченням бюджету відомства на 30%), а відтак не поспішає виводити доручений йому флагман зовнішньої політики США у відкрите море.

 

Однак така версія виглядає як мінімум поверхнево. Насправді малопублічний стиль комунікації глави Держдепу зі ЗМІ може бути проявом обережності в умовах втручання в роботу його відомства третьої сторони через безпосередній вплив на президента. В першу чергу, мова йде про одіозного головного стратега Білого дому та старшого радника президента Трампа Стівена Беннона. Саме Беннон перешкодив призначенню на посаду Заступника держсекретаря США досвідченого дипломата Елліота Абрамса, кандидатуру якого пропонував Тіллерсон.

 

В той же час, Тіллерсону приписують дружні стосунки з зятем Трампа Джаредом Кушнером, що може нейтралізувати вплив Беннона. Однак, за повідомленнями численних джерел, Трамп відводить Кушнеру роль головного медіатора в ключовому для США регіоні – Близькому Сході. Відтак, цілком ймовірно, що для повернення в епіцентр зовнішньої політики США, наступнику Джона Керрі доведеться зміцнювати свої позиції всередині Адміністрації за рахунок зближення з «фракцією яструбів», до якої відносять міністра оборони США Джеймса Меттіса та радника президента США з національної безпеки Герберта МакМастера. Наразі рано говорити - чи зможе цей триумвірат потіснити інші групи інтересів в Овальному кабінеті. Однак в активі такого альянсу може виявитись чимало козирів – лояльність ЗМІ, підтримка Розвідувальної спільноти Сполучених Штатів і Республіканської партії. Сьогодні посиленню позицій скептиків політики зближення з Москвою сприяє жорстка критика Трампа американсько-російського Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 2010 року (СНВ-IІI). Але більш-менш чіткі обриси майбутньої конфігурації вималюються не раніше очікуваної зустрічі президентів Росії та США на полях саміту G20 в липні 2017 року.

 

Для України ж консолідація сил, які скептично налаштовані до проявів ревізіонізму (навіть на рівні висловлювань) у відносинах з Кремлем, є, безумовно, позитивним фактором. Втім, щоб скористатися такою тенденцією Україні необхідно налагодити постійну комунікацію з впливовими посадовцями Білого дому. Відтак, ЦДАКР схвалює зустріч Міністра закордонних справ Павла Клімкіна з радником президента США МакМастером (який, між іншим, вивчав український досвід ведення гібридної війни за дорученням командування Армії США), в ході якої обговорювались питання воєнно-технічної співпраці.

 

Однак цього, вочевидь, недостатньо для відтворення попереднього механізму комунікації з Вашингтоном, який приводився в дію не в останню чергу завдяки активній позиції колишнього Віце-президента США Джо Байдена та екс-помічника державного секретаря у справах Європи і Євразії Вікторії Нуланд. Нинішній віце-президент Майкл Пенс мав лише одну зустріч із Петром Порошенком на полях Мюнхенської конференції з питань безпеки і поки що не поспішає брати на себе роль головного адвоката України в новій Адміністрації США. Чимало невизначеності залишається і довкола ймовірного «куратора» українського питання в Держдепі.

 

Наприкінці січня посада Нуланд перейшла до екс-посла США у Вірменії Джона Хефферна, який досі публічно не коментував російську агресію в Україні. Нині Хефферн залишається виконуючим обов’язків помічника держсекретаря у справах Європи і Євразії. Беручи до уваги те, що з часу його призначення в пресі не з’являлись альтернативні кандидатури на цю позицію, можна припустити, що Хефферн залишатиметься на теперішній посаді щонайменше впродовж нинішнього визначального для України етапу формування відносин між Вашингтоном і Москвою.

 

Як би там не було, навряд чи хтось в заокеанських дипломатичних колах зберігає переконання, що українське питання – це той геополітичний кейс, завдяки якому можна робити стрімку кар’єру. Сам Хефферн за час свого перебування на посаді посла США у Вірменії, безсумнівно, мав можливість близько ознайомитись з «модальностями» мирних перемовин із врегулювання Карабаського конфлікту. Відтак, навряд чи новий помічник держсекретаря у справах Європи і Євразії робитиме поспішні кроки на мінному полі Мінського процесу.

 

В той же час, на фінішну пряму вийшла епопея з призначенням посла США в Росії. За повідомленнями ЗМІ, Трамп запропонував цю посаду колишньому губернатору штату Юта і екс-послу в Сінгапурі та КНР Джону Хантсману. В умовах невизначеності у відносинах із Кремлем в Білому домі, вочевидь, вирішили зупинити вибір на компромісній фігурі Хантсмана. З одного боку, в публічній площині він відзначився жорсткою позицією в питанні компромісів з Москвою, критикуючи адміністрацію Обами за політику «перезавантаження» стосунків з РФ. З іншого боку, в пресі одразу з’явилися повідомлення, що сімейна компанія Хантсманів, Huntsman International LLC, на даний час має шість бізнесів у Росії. Більш того, продукція компанії постачалась на російські підприємства, пов'язані з оборонною та ядерною галузями. Так, зокрема, в компанії був контракт на постачання продукції для ТОВ «Автотранспортное предприятие», яке є «дочкою» ПАТ «Сухой» , що конструює та будує винищувачі.

 

За таких умов українській дипломатії не просто знайти твердий ґрунт в хитросплетіннях управління зовнішньою політикою США. Нажаль, навіть у цій такій ситуації офіційний Київ продовжує наступати на ті самі граблі – здійснює поспішні оцінки зовнішньополітичних орієнтирів міжнародних партнерів та намагається підвищити внутрішньополітичну суб’єктність за рахунок піару на міжнародній арені. Яскравий приклад – широко анонсований українським посольством в США і міністром Клімкіним візит Порошенка до Вашингтону, який мав відбутися ще наприкінці лютого. Вже минуло два тижні березня, однак жодної конкретики щодо запланованої поїздки президента України у Вашингтон досі немає. Незважаючи на всі позитивні сигнали, навряд чи подібні гарячкові «ініціативи» або мантри про «останню барикаду Європи» справлять необхідне враження на наших гіпотетичних союзників в новій американській адміністрації, особливо з огляду на хронічну імітацію боротьби з корупцією і відсутність ефективних реформ в економіці.

 

Тож за таких «вихідних даних», збереження нинішнього рівня тиску на Росію, зокрема через механізм санкцій, - є хорошим сигналом підтримки України Заходом. До речі, в самій Росії все частіше говорять про втрати від західних санкцій. Так, днями директор Інституту стратегічного аналізу ФБК Ігор Ніколаєв повідомив російським журналістам, що за кожен рік дії санкцій російський ВВП втрачає від 1 до 1,5%, а сукупні втрати російського ВВП з 2014 року складають вже від 2 до 2,5 трлн рублів.

 

Виклики для України на міжнародній арені: Чорноморський аспект

 

Наприкінці лютого у штабі Чорноморського флоту РФ заявили про плани розгорнути в окупованому Криму зенітно-ракетні комплекси (ЗРК) «Бук», а вже через декілька днів, 3 березня, Морська авіація Чорноморського флоту РФ в рамках оновлення отримала ескадрилью винищувачів Су-30СМ, яка дислокуватиметься на півострові.

 

На цьому фоні командуючий ВМСУ, віце-адмірал Ігор Воронченко, заявив про плани військового керівництва України придбати за кордоном мінно-тральний комплекс та кораблі прибережної зони.

 

Враховуючи неспівмірність потенціалів українських ВМС і ЧФ РФ та всього воєнного угрупування, яке Москва сформувала з 2014 року в Криму, будь-які зусилля Києва щодо посилення військового потенціалу в акваторії Чорного моря можуть принести реальні дивіденди лише у тому випадку, якщо стануть доповненням політики НАТО в регіоні.

 

В цьому контексті важливо нагадати, що 16 лютого, міністри оборони країн НАТО на саміті у Брюсселі дійшли згоди стосовно нарощування присутності ВМС країн Альянсу в Чорному морі і створення системи координації міжнаціональними ВМС та постійною військово-морською групою НАТО в цьому регіоні. Тоді ж генсек НАТО Йенс Столтенберг відзначив, що посилення присутності альянсу буде виражено в «подальшій активізації тренувань, навчань і підвищенні обізнаності про ситуацію в регіоні».

 

Однак, хоч подібна риторика керівництва Альянсу, вселяє надію на активну присутність НАТО в Чорноморському регіоні, вона не в змозі розвіяти хмари, які зібралися над геополітичною картою Європи. Серйозною тріщиною в планах НАТО зі стримування РФ в акваторії Чорного моря може стати зростання протиріч між Туреччиною та деякими країнами ЄС, яке проявилося в першій половині березня 2017 року.

 

Так, уряди Німеччини, Австрії, Нідерландів та Швейцарії влаштували демарш главі МЗС Туреччини Мевлюту Чавушоглу, який мав намір під час дипломатичного турне Європою агітувати місцевих співвітчизників, які мають турецьке громадянство, підтримати поправки до конституції Туреччини на референдумі 16 квітня. На фоні обопільних звинувачень, європейські чиновники та політики у своїх висловлюваннях, підняли питання демократичної легітимності конституційного процесу в Туреччині в умовах авторитарних тенденцій управління державою. Так, зокрема, в німецькій правлячій партії ХДС днями назвали турецький плебісцит «недемократичним і нелегітимним», а міністр юстиції ФРН Хейко Маас відзначив, що референдум Ердогана веде до «демонтажу правової держави».

 

Однак найвищого градусу політико-дипломатичного протистояння у всій цій історії сягнули непорозуміння між Анкарою та Амстердамом. Варто відзначити, що у випадку Нідерландів, міжнародний скандал співпав у часі з проведенням парламентських виборів. За даними екзит-полів, політсила прем'єр-міністра Нідерландів Марка Рютте, «Народна партія за свободу і ‎демократію» перемогла свого головного конкурента – праворадикальну "Партію свободи", яка виступає за вихід країни з ЄС. Важливим для України є те, що якщо Рютте вдасться сформувати переконливу більшість в парламенті, Київ зможе розраховувати на зміну позиції Амстердама щодо Асоціації між Україною та ЄС.

 

Тим часом, географія турецько-європейської сварки продовжує розширюватися: прем’єр-міністр Данії Ларс Льокке Расмуссен запропонував скасувати візит прем’єра Туреччини Біналі Їлдирима до країни. Долучився до скандалу і один із фаворитів президентських перегонів у Франції - Еммануель Макрон. Він закликав країни ЄС заборонити виступи в країнах ЄС турецьких міністрів з метою агітації за проект поправок до Конституції і розкритикував авторитарні тенденції турецької влади. До слова, головному конкуренту Макрона за білет у другий тур виборів, Франсуа Фійону, нині, вочевидь, не до демократії в Малій Азії – днями навколо кандидата від республіканців розгорівся «костюмний» скандал з неприємним корупційним присмаком, який загрожує остаточно поховати шанси Фійона на успіх. Пам’ятаючи про лояльну до Кремля позицію останнього, ці звинувачення навряд чи засмутять більшість українців.

 

Реакція Анкари виявилась не менш категоричною - міністр Туреччини у справах ЄС Омер Челік закликав переглянути умови міграційної угоди між Анкарою та Брюсселем, а президент Реджеп Таїп Ердоган порівняв дії Німеччини з «практиками нацистів» і пообіцяв «симетричні відповіді».

 

З іншого боку, тануть шанси на спільну військову операцію альянсу Туреччини і США на Сирійському театрі бойових дій. Попередні прогнози, згідно з якими Вашингтон може переглянути стратегію адміністрації Обами і зробити Анкару своїм основним союзником в проведенні наземної операції для витіснення ІДІЛ з останнього бастіону джихадистів – Ар-Ракки, схоже, не справдяться. Певно, турецьке керівництво мало серйозний розрахунок на співпрацю з Трампом, адже, за даними американських ЗМІ, ще до виборів уклало контракт з консалтинговою компанією колишнього радника з національної безпеки президента США Майкла Флінна. Однак відставка останнього і нещодавні успіхи проурядових сил в Сирії фактично звели нанівець ініціативи щодо спільної участі у звільненні Ар-Ракки.

 

Протягом перших тижнів березня війська Башара Асада встановили контроль над західним узбережжям водосховища Аль-Ассад, що фактично унеможливило просування турецьких військ і їхніх союзників з Вільної сирійської армії в район Ар-Ракки. Ця зміна оперативної ситуації нівелювала значення наземного компоненту Турецьких збройних сил для операції зі звільнення північної Сирії від бойовиків ІДІЛ, яку планує Вашингтон. Більш того, за деякою інформацією, через посередництво Росії сирійські курди, які на західному березі Євфрату утримують місто Манбідж – одну з ключових цілей Анкари в регіоні, досягли з Дамаском домовленостей про розміщення проурядових підрозділів на шляху просування турецьких військ. Ця обставина не завадила США (а, можливо, й пришвидшила відповідне рішення) розмістити кілька сотень своїх військовослужбовців на околицях Манбіджа. Американська підтримка сирійських курдів може стати серйозним викликом для стосунків Анкари і Вашингтона, дистанціюватиме Туреччину від її союзників в НАТО. Останній фактор неодмінно знизить рівень готовності Туреччини йти на зустріч керівництву Альянсу в питанні посилення присутності НАТО в Чорноморському регіоні. Таким чином, посварившись з європейцями і не отримавши очікуваного від нової адміністрації Трампа, Ердоган напередодні конституційного референдуму, скоріш за все, посилить проросійську риторику. Безумовно, ця тенденція не може не тривожити Україну з огляду на те, що чергове зближення Анкари і Москви торпедує безпекові ініціативи НАТО в регіоні.

 

Компенсувати безпекові ризики Україна може через нарощування економічної співпраці з Туреччиною. У цьому контексті варто відзначити візит прем'єр-міністра Гройсмана до Анкари, який відбувся 14 березня. В ході переговорів з турецькими високопосадовцями обговорювались питання створення Зони вільної торгівлі між двома країнами, завдяки чому в Анкарі та Києві розраховують збільшити товарообіг між Україною та Туреччиною з нинішніх 3 до 20 млрд дол. уже в найближчі роки. Також звучали пропозиції щодо розвитку турецького авіабудування і участі України в проекті створення турецького середньомагістрального літака. Позитивним фактором для міжнародної підтримки Україна є чітка позиція Анкари щодо невизнання анексії Криму та підтримки кримськотатарського народу. Однак, принаймні у короткостроковій перспективі, питання Криму не робитиме погоди в російсько-турецьких відносинах.

 

В Болгарії наближаються дострокові парламентські вибори, які відбудуться 26 березня 2017 року. Згідно з соцопитуваннями, наразі лідирує європоцентрична партія колишнього прем’єр-міністра Болгарії Бойко Борисова ГЕРБ («Громадяни за європейський розвиток Болгарії»). Однак основні конкуренти провладної партії - опозиційна Соціалістична партія Болгарії дихає в спину ГЕРБу. Тож для проєвропейської більшості в наступному скликанні болгарського парламенту серйозним викликом стане суттєве падіння електоральної підтримки основних союзників ГЕРБу - «Реформістського блоку», який нині перебуває на межі прохідного бар’єру (на падінні рейтингів політсили позначився вихід з об’єднання партії «Демократи за сильну Болгарію»). Цілком ймовірно що «золоту акцію» при формуванні наступної більшості отримає партія турецької національної меншини «Рух за права і свободи» (РПС), яка за прогнозами соціологів може залучитись підтримкою приблизно 8-10% виборців. В травні 2013 році РПС сформувало коаліцію з соціалістами, однак уже за рік партія підтримала ініційовані опозиційним на той момент ГЕРБом дострокові вибори. Втім в новому скликанні парламенту керівництво РПС відмовилось делегувати представників до уряду, сформованого ГЕРБом. Тому наразі складно прогнозувати долю майбутньої більшості в парламенті Болгарії. Втім слід мати також на увазі непрості стосунки нинішнього керівництва РПС з офіційною Анкарою, спричинені намаганнями останньої витіснити з керівництва партії її багаторічного лідера Ахмеда Догана і самостійно визначати стратегію політсили. Таким чином, навіть якщо після парламентських виборів сформується проєвропейський уряд, правляча партія ГЕРБ буде враховувати антиердоганівську позицію керівництва РПС, що в найближчій перспективі унеможливить формування спільних з Туреччиною військових формувань. Якщо ж новий уряд сформує коаліція на чолі з соціалістами, то ініціативи НАТО щодо посилення наземного компоненту стримування Росії можуть опинитися під загрозою.

 

Такі тенденції розмивають перспективи воєнно-технічної співпраці між країнами-членами НАТО в регіоні, позбавляють керівництво альянсу можливості робити вчасні симетричні кроки у відповідь на політику мілітаризації регіону, яку проводить Москва.

 

В Росії ж не забувають проявляти інтерес і до інших держав Балканського півострова. Про це свідчить поїздка глави МЗС Росії Лаврова лояльними до Москви столицями Західних Балкан на початку березня. Вустами свого міністра закордонних справ Росія звинуватила ЄС і НАТО, які за словами Лаврова, начебто підтримують створення в регіоні «Великої Албанії», у політичній кризі, що розгорілась в Македонії. Також Росія намагається зберегти у своїй сфері впливу Белград. Недавні угоди про купівлю російської зброї засвідчують те, що президент Сербії Томислав Ніколіч залишається на проросійських і націоналістичних позиціях. Його колега, президент Республіки Сербської (державне утворення в складі Боснії і Герцеговини) Мілорад Додік, ще в минулому році оголосив, що боснійські серби можуть провести референдум про вихід зі складу Федерації Боснії і Герцеговини. Тим більш цинічними виглядають звинувачення Лаврова, що, мовляв, Захід намагається підірвати Дейтонські мирні угоди, які з листопада 1995 року поклали край етнічному конфлікту в країні. Також, в той час як історія зі спробою Росії здійснити державний переворот в Чорногорії продовжує обростати новими плітками, європейські політики не спішать дати чітку оцінку цій інформації та зробити відповідні висновки щодо Росії. Тож відсутність жорсткої реакції Євросоюзу на активність Росії в регіоні викликає занепокоєння.

 

Тривожною тенденцію для України є і те, що протягом першої декади березня розрослась тріщина в стосунках Брюсселя та Варшави. Обрання чинного президента Євроради Дональда Туска на другу каденцію спричинило новий виток непорозумінь між Польщею та рештою країн ЄС. Міжнародні оглядачі відзначають, що позицію польського уряду не підтримали навіть країни-учасники Вишеградської четвірки. Втім, це не завадило главі МЗС Польщі Вітольду Ващиковському звинуватити ЄС у «викручуванні рук, тиску, шантажі та закулісних іграх навколо інших країн». «Ми маємо різко знизити рівень довіри до ЄС» - закликав польський міністр закордонних справ. Звісно, ще зарано говорити про те, що Польща перетворюється на «троянського коня» ЄС. Однак такими діями Варшава підриває попередній механізм адвокації України, в якому ключову роль відігравала з часів Майдану. В таких умовах Києву потрібно проявляти обережність щодо ініціатив створення міжнародного формату за участі України, Польщі та Великобританії як можливої альтернативи Нормандській четвірці. З огляду на неконструктивну позицію правлячої партії Польщі «Право і справедливість» стосовно деяких партнерів ЄС, а також у сфері національної пам’яті, Києву не варто поспішати з пропозиціями реорганізації переговорного процесу, щоб не зіпсувати відносити з Берліном та Парижем та не стати заручником геополітичних авантюр Варшави.

 

Виклики в площині економіки. Енергетичний аспект

 

В першій половині березня ключові виклики для української енергетики були пов’язані з подальшим розвитком подій навколо газопроводу OPAL – фактичного сухопутного продовження Nord Stream. В першу чергу судовий позов польскої компанії PGNiG щодо неправомірності надання Газпрому доступу до додаткових потужностей газопроводу OPAL приніс проміжні наслідки. Суд Європейського Союзу прийняв рішення про заблокування до середини березня 2018 року рішення ЄК з жовтня минулого року. Це означає, що Газпром не зможе до того часу використовувати додаткові потужності газопроводу. Рішення Суду ЄС створює Україні плацдарм до активніших дій, в першу чергу, в інформаційній сфері. В цьому контексті правильним рішенням Києва було надіслання Нафтогазом запиту на долучення до судової справи.

 

Необхідно зауважити, що на цьому фоні продовжується інформаційне протистояння навколо другої нитки Nord Stream. Напередодні візиту до Москви німецький міністр закордонних справ Зігмар Габріель заявив, що умовою реалізації проекту Nord Stream-2 має бути збереження транзиту газу територією України. Така позиція Берліна лише на перший погляд є позитивною для Києва і її слід сприймати, як спробу переконати країни-транзитери у враховуванні їхніх інтересів та їхнього «втихомирення». Побудова Nord Stream-2, а також збереження і надалі практики надання Газпрому ексклюзивних умов користування газопроводами в Німеччині (OPAL та проектований EUGAL), дозволить російському монополісту диктувати свої правила гри все більшій кількості споживачів у Європі.

 

Частиною цих самих пазлів є повідомлення про пропозицію Газпрому щодо готовності дотримання ринкових правил на ринку ЄС, яке прозвучало в контексті 5-річного антимонопольного розслідування ЄК щодо Газпрому. Це явна спроба пошуку з боку Москви точок дотику з країнами Центральної Європи в обмін на послаблення їхнього спротиву щодо Nord Stream-2. Україні потрібно намагатися активніше презентувати свою точку зору на інформаційних просторах країн ЄС. Тим більше, що дискусії навколо долі ОПАЛ виявили серйозні розбіжності не лише між окремими країнами ЄС, але також всередині Єврокомісії – в основному між юридичним та енергетичним департаментами.

 

Потенційно неприємні новини отримав ядерний сектор України. За даними агентства Reuters, компанія Westinghouse найняла юристів, які спеціалізуються на проведенні процедури банкротства. Нагадаємо, що Westinghouse зі свого шведського заводу постачає Україні ядерне паливо, що дозволяє поступово диверсифікувати джерела постачання сировини до українських АЕС. Також Інтерфакс-Україна повідомило, що японська Toshiba планує продаж своєї частки у Westinghouse, а це 78% акцій. Раніше Toshiba перенесла оприлюднення фінансової звітності саме через необхідність вивчення ситуації навколо Westinghouse.

 

Наразі немає достовірної інформації щодо мотивації обох рішень, але теоретично воно може негативно відбитися на диверсифікаційних планах Києва. Енергетичний блок уряду повинен якомога швидше перевірити серйозність згаданих повідомлень та з’ясувати чи існують підстави для занепокоєння. Як мінімум, це дозволить попередити потенційну інформаційну атаку з боку Росії. Безумовно, Москва спробує скористатися нагодою для дискредитації диверсифікаційних намагань України.

 

Джерело

 

 

! При використанні вмісту сайту обов’язковим є активне гіперпосилання на defence-ua.com, що не закрите від індексації пошуковими системами

Переклад

ukarzh-TWenfrdeitptrues