161004 courtПро реанімацію системи військової юстиції та її адаптацію до умов агресії з боку Кремля.


Вже третій рік держава протистоїть агресії Кремля, що веде проти нас так звану гібридну війну. У цій війні полем бою є вся Україна, фронтом – майже кожна сфера державного і суспільного життя, а ціллю – кожен українець. У такій війні загрози та їх рівень часто чітко не усвідомлюються, як окремими громадянами, так і державою, що є відповідальною за комплексне протистояння ворогу. І навіть тоді, коли це усвідомлення нібито є, часто не вистачає легітимних інструментів для протистояння, або ці інструменти виявляються неефективними під час війни.

 

Це в свою чергу призводить до вимушеного використання наявних інструментів, легітимність яких є сумнівною, що, в свою чергу, призводить до зворотного ефекту і грає на руку агресорові. (Останній наочний приклад – ситуація довкола телеканалу «Інтер», що давно відомий, м’яко кажучи, неадекватною інформаційною політикою. Подібна ситуація відсутності дієвих важелів впливу або небажання їх застосовувати характерна для багатьох інших сфер).

 

Не можна сказати, що держава є зовсім безсилою перед агресором, - влада зі скрипом, в муках народжує законодавчі бар’єри перед гібридними загрозами Кремля. Більш наочно це відбувається в гуманітарній та інформаційній сфері, але всі експерти одностайні в тому, що відбувається це занадто повільно, часто – виходячи із правової складності тих чи інших процедур, заходів, дій, тощо.

 

Найбільш ефективним в таких умовах вважається створення в країні або на частині її територій спеціального правового режиму, який би процедурно спрощував діяльність із забезпечення національної безпеки в умовах агресії. Дехто може сказати, що нашим законодавством передбачено можливість такого режиму, який настає із введенням в країні військового стану. Але, незважаючи на те, що військовий стан на сьогодні обріс цілим гамузом спекуляцій та інсинуацій, треба визнати, що його правовий режим не відповідатиме в разі впровадження глибині існуючих загроз. По суті, він призначений для звичайної війни. Нашу війну наразі прийнято вважати гібридною (це має не заперечувати, а навпаки мусить посилювати усвідомлення глибини агресії з боку Росії). Отже, і рішення має бути гібридним. Наприклад, це може бути спеціальний правовий режим, який би дозволяв ефективно і оперативно протидіяти загрозам, зі збереженням більшої частини прав і свобод українських громадян. Для формалізації такого режиму його доречно прив’язати до факту окупації українських територій – поки хоч один сантиметр української землі перебуває у руках ворога, такий режим буде діяти в повному обсязі.

 

Таким чином можна привести правове регулювання практично в будь-якій сфері державного і суспільного життя у відповідність до загроз національній безпеці, визначаючи його тимчасовий характер за принципом «є окупація – є обмеження і заборони, нема окупації – нема обмежень». Для прикладу можна зупинитися на такому важливому аспекті, як правове забезпечення застосування військової організації держави у відбитті гібридної агресії Кремля.

 

…Лінія фронту, на якій, тримаючи зброю в руках, стоїть український вояк, є абсолютно реальною. А «гібридність» цієї війни полягає у тому, що правову оцінку його діям дає місцевий суддя, часто знаходячись за декілька кілометрів від лінії розмежування. При цьому, його родич може в цей час стріляти в українського солдата з боку російських окупаційних військ, а в глибині суддівського сейфу спокійно лежати «до кращих часів» світлина «кремлівського карлика» або колорадська стрічка.

 

Треба зазначити, що необхідність адекватного правового забезпечення воюючої армії була усвідомлена з самого початку російської агресії. На той час, система військової юстиції в країні була практично знищена. Ще у 2010 році була скасована система військових судів, а у 2012 – військових прокуратур. Тому відновлення цих органів, як і реформування військової служби правопорядку, і стало першочерговою задачею. Систему військової прокуратури відновили достатньо швидко, і, хоча до неї є чимало запитань, свої задачі в умовах війни вона більш-менш виконує.

 

Набагато складніше розвивається ситуація із відновленням військових судів. Хоча ще 2014 року у Верховній раді було зареєстровано два законопроекти, які передбачали відновлення системи військових судів (№1896 та №2557, авторами документів є народні депутати Сергій Міщенко та Сергій Пашинський), проводилися відповідні комітетські слухання, різні конференції і симпозіуми, є підтримка як генеральної прокуратури так і верховного суду, - однак позитивного рішення щодо цього питання на третьому році війни ще не має.

 

Як вже було зазначено, в Україні є досвід існування військових судів. Як і багато чого іншого, вони дісталися нам у спадок від Радянського союзу. Після розпаду СРСР на території України продовжували діяти військові трибунали гарнізонів та з’єднань, які підпорядковувались військовим трибуналам військових округів та військовому трибуналу Чорноморського флоту. 3 лютого 1993 року військові трибунали були перейменовані у військові суди України. Систему військових судів складали військові суди гарнізонів – як місцеві суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил – як апеляційні суди. У складі Верховного Суду України діяла Військова судова колегія, яка 2001 року була перейменована у військову палату Верховного Суду України.

 

До ліквідації у 2010 році військові суди входили до системи судів загальної юрисдикції. За законом вони належали до загальних судів і здійснювали правосуддя у Збройних силах та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону. До їх компетенції був віднесений розгляд виключно кримінальних справ та справ про корупційні адміністративні правопорушення. До цього військовим судам також були підвідомчі справи про всі злочини, скоєні військовослужбовцями ЗСУ, прикордонних військ, СБУ та інших військових формувань, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, всі справи про шпигунство, а також деякі інші категорії справ, у тому числі, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців.

 

Відмінність правового статусу військового судді від інших служителів Феміди полягала в тому, що він перебував на військовій службі та мав офіцерське звання. Військовими суддями були у своїй більшості фахівці, які отримали спеціальну військово-юридичну освіту, мали великий стаж роботи у військових формуваннях, досконало знали не тільки право, але і військове законодавство, військові правила і традиції, які мають велике значення у військовому середовищі.

 

Гарантією незалежності судді військового суду була законодавча заборона залучати його до виконання інших обов’язків військової служби, крім здійснення правосуддя. На суддю такого суду поширювалися гарантії незалежності, аналогічні тим, які мали інші судді, а порядок їх призначення також нічим не відрізнявся. Можна сказати, що українські військові суди відповідали всім міжнародним стандартам.

 

Але з 2004 року проводилася планомірна робота із ліквідації системи військових судів. Це пояснювалось необхідністю приведення судоустрою в Україні до європейських норм забезпечення прав людини, Конституції та законодавства України. Надавалися позитивні висновки Венеціанською комісією, йшли посилання на європейській досвід… Ряд експертів також пояснюють це тим, що система військового судочинства залишалася закритою і незрозумілою для «цивільних» правників. Дехто навіть каже про «особистісний» фактор – слабкість до органів військової юстиції, тільки зі знаком «мінус», мав колишній міністр юстиції Лавринович.

 

Отже військова юстиція, як і вся військова сфера, керманичам держави тоді була непотрібна, до війни ніхто не готувався і воювати не з ким не збирався. Цивільні суди в часи попереднього президента часто приймали абсурдні рішення щодо «військових» справ, причиною чого, як правило, було повне нерозуміння суддями специфіки функціонування військового організму. Армія тоді мало кого цікавила і це не мало жодного суспільного резонансу.

 

Але зараз ситуація кардинально змінилася. Нездатність цивільних суддів забезпечити адекватне і оперативне судочинство, що засвідчив досвід останніх військових років, має вкрай негативний вплив на військову організацію держави, на її здатність протистояти агресії і забезпечувати національну безпеку.

 

Всі вітчизняні правники-експерти досить одностайні в тому, що рівень підготовки цивільних суддів до розгляду «військових» справ є недостатнім. Для фахового розгляду справи суддя повинен, крім матеріалів справи, опрацювати велику кількість нормативно-правової інформації суто військового характеру, адже більшість норм законодавства у військовій сфері має «банкетний» характер, тобто відсилає до інших норм військового законодавства: статутів, наказів, формулярів, тощо.

 

В ситуації великої завантаженості цивільні судді часто йдуть шляхом найменшого спротиву, перекваліфіковуючи або розглядаючи справи в рамках добре знайомого їм цивільного права. Це призводить до прийняття абсурдних з військової точки зору рішень, коли за однакові злочини різні судді можуть присудити або штраф, або 8 років позбавлення волі, а старший офіцер, якого звинувачують у державній зраді і шпигунстві на користь ворога, яка могла привести до загибелі бійців, взагалі відбувся легким переляком – умовним терміном. Про особистісний фактор вже було сказано вище. А якщо до цього додати і низький рівень довіри до судів у суспільстві…

 

Отже проблема є, вона нагальна і потребує швидкого і кардинального вирішення. Але якого? По-перше, треба рішуче відкинути всі аргументи «проти» відновлення військових судів і не витрачати на це час. Дискусія можлива тільки щодо того, якими ці суди будуть. Вищенаведені законопроекти про відновлення військових судів, за оцінками вітчизняних правників, мають цілий ряд ґрунтовних зауважень, особливо щодо сфери їх повноважень.

 

В той же час, найбільш цікавими виглядають пропозиції організації дуалістичної системи військових судів – мирного і військового часу. Для мирного часу пропонується відновити ту систему, яка існувала до 2010 року – військова організація держави суттєво виросла чисельно і, скоріш за все, залишиться такою і після війни. Тому цивільні суди, навіть «дуже професійні», просто не потягнуть забезпечення її існування. До їх компетенції пропонується віднести кримінальні, адміністративні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у ЗСУ та інших військових формуваннях.

 

Для ситуації війни, зокрема, гібридної, пропонується прийняти окремий закон, який би тимчасово виводив військові суди із системи загальної юрисдикції і визначав їх як спеціалізовані. До речі, в більшості європейських країн військові суди відносяться саме до спеціальних. Головна мета цього закону – створити гнучку систему адаптації військового правосуддя до рівня загроз безпеці держави воєнного часу.

 

Такий закон, зокрема, може включати створення інституту тимчасового призначення, звільнення та переведення військових суддів за спрощеною процедурою, можливість оперативно адаптувати мережу військових судів залежно від зміни дислокації військових формувань.

 

Серед необхідних механізмів пропонується запровадження спрощеної процедури розгляду кримінальних проваджень у військових судах, зокрема зменшення терміну процесуальних дій, обмеження кількості інстанцій, що здійснюють перегляд рішень військових судів, з одночасним обмеженням максимально можливого покарання, що може призначити військовий суд (наприклад, 10 років позбавлення волі), а також обов’язковим переглядом рішень, прийнятих у такому порядку після завершення війни вищими судовими інстанціями. Крім цього, доцільним вважається розширення компетенції військових судів у військовий час щонайменше на злочини проти підвалин національної безпеки.

 

Отже, слово за законодавцями, - тепер від них залежить, чи стане військове судочинство ефективним елементом воєнної організації держави та забезпечення її національної безпеки.

 

Ігор Левченко, член Експертної ради ЦДАКР 

 

 

! При використанні вмісту сайту обов’язковим є активне гіперпосилання на defence-ua.com, що не закрите від індексації пошуковими системами

Переклад

ukarzh-TWenfrdeitptrues